– Слава! Нарешті ти взяв слухавку! Де ви? – Ольга майже кричала. Минуло вже понад три години відколи В’ячеслав, її колишній чоловік, забрав на прогулянку дочку, Катеринку. У місто ще тиждень тому прийшли морози і, одягаючи доньку, Ольга попередила, що за годину дитину годуватиме та й холодно гулятиме довго.
– Ми вже далеко. Не шукай нас. Живи, як знаєш. Дитину ти більше не побачиш.
Оля розгублено опустила телефон, де чулися короткі гудки. Що він сказав? Нісенітниця якась! Вона знову набрала номер, але додзвонитися більше не виходило. Вона заметушилась по квартирі. Що відбувається? Чому він так вчиняє? Адже розлучалися вони спокійно, без жодних претензій.
Та й які тут претензії? Ольга скривилася, згадавши той день, коли повернулася раніше з роботи. Вагітність була непроста і навіть на пізніх термінах її мучив токсикоз. Вона вже пішла в декрет і продовжувала хоча б кілька разів на тиждень з’являтися в офісі та магазинах.
Вона замовляла квіти сама, нікому не довіряючи цей процес, а з огляду на те, що попереду були весняні свята, роботи вистачало. Фірму свою вона няньчила як дитину, а як інакше, якщо починала з маленької точки на місцевому ринку і поступово виростила те, що мала зараз.
Гуртові поставки, вісім магазинів та великий салон, який займався весільними аксесуарами із живих квітів. Звичайно, вона дуже втомлювалася, але робота завжди для неї була повітрям, без якого вона не могла жити. Чоловік бурчав, бо був невдоволений зайнятістю дружини.
При цьому він не заперечував, коли на доходи від фірми вони їздили відпочивати чи купували йому нову машину. Коли Ольга завагітніла, Слава зрадів. Нарешті!
Вона буде вдома і займатиметься дитиною, але Ольга вирішила по-своєму. Влаштувавши все так, щоб не сильно втомлюватись, вона продовжувала працювати, відмахуючись від претензій чоловіка.
– Слава! Дитина народиться – тоді й поговоримо. Я не хвора, щоб лежати цілими днями. Та я збожеволію, якщо весь цей час просто дивитися в стелю і нічого не робити!
– Займись іншими справами. Стільки всього треба підготувати!
– Що підготувати? В нас немає тотального дефіциту. Я за годину все куплю у найближчому магазині дитячих товарів.
Вона розуміла, що Славі, який завжди працював на тому самому автотранспортному підприємстві, незрозумілі її мотиви. Він ніколи не мав нічого свого, тому не знав, як важко дається це «своє». Жили вони у квартирі, яка дісталася Ользі від батьків.
Славко був пізньою дитиною, яку виховувала одна мама. Ольга гляділа свою свекруху і стало повною несподіванкою, коли перед самою смертю, та зізналася, що квартиру свою подарувала племінниці.
– Ти не ображайся, Олю! У дівчинки нікого немає, тільки я залишилася, а у Славка все добре. Ти дуже сильна. Йому така й потрібна.
“Дівчинка” за весь час, поки хворіла тітка, з’явилася у неї кілька разів від сили, залишивши всі турботи Ользі. Вона знала, що Оля найняла медсестру, яка доглядала свекруху і змінювала її, коли було потрібно. То чого хвилюватися?
– Я й не думала сердитись. Це з сином вам треба було поговорити.
– А він погодився. Ми розмовляли.
Саме тоді Ольга зрозуміла, у чому була причина того, що Славко категорично відмовився з’являтися у матері, відмовившись тим, що не може дивитися на її страждання. Лізти у все це Оля не стала, залишивши все як є. Провівши свекруху, вона намагалася, як могла, підтримувати чоловіка.
Адже він тепер лишився зовсім один. З двоюрідною сестрою спілкуватися він відмовився, а більше родичів, окрім ще однієї старенької тітки, яка жила в іншому місті, у них не було. Тим більше дивним стало для неї те, що сталося. Того дня, повернувшись з роботи раніше, вона відчинила двері.
Славко на роботі, а значить, у неї є час, щоб відпочити і щось приготувати на вечерю. Скинувши з ніг туфлі, вона хотіла вже йти до спальні, але побачила кросівки чоловіка, що валялися посеред коридору поряд із… чужими черевичками.
Ольга спантеличено дивилася на них, нічого ще не розуміючи, а потім пройшла коридором і штовхнула двері до спальні. Далі вона майже нічого не пам’ятала. Не пам’ятала, як зачинили двері, не пам’ятала, як дійшла до кухні, не пам’ятала, як сама набрала номер швидкої.
Опритомніла вона вже в пологовому будинку, коли її міцно взяла за руку велика, дуже яскрава і красива жінка, і скомандувала: «Народжуємо! Рано ти, але що робити!» Інга Альбертівна. Лікар від Бога і посланий, мабуть, саме звідти до Ольги, адже завдяки їй Катя з’явилася на світ.
– Що ж ти, мамо, так себе не вберегла? Вісім місяців дуже поганий термін. Добре, що в тебе дівчинка. Нерви?
Ольга кивнула, не відчуваючи, як по щоках течуть сльози.
– Забий на нерви від мужиків! Ось яка красуня! У тебе тепер є, заради кого нервуватись у справі. Гарна дівка буде!
З Інгою Ольга зійшлася якось одразу і без особливих роздумів, хоч зазвичай людей до себе підпускала дуже складно та з оглядкою. Винятком стали лише двоє. Славко і ось тепер Інга. В’ячеслав з’явився у пологовому будинку до виписки.
Ольга не знала, як дивитися йому у вічі, але, його, схоже, це ніяк не бентежило. Діловито розставивши все по своїх місцях, він оголосив, що йде від неї, тому що знайшов нове «кохання». Ольга здивовано дивилася на чоловіка, адже ні тіні каяття, ні найменшого жалю…
Йому байдуже, що вона відчуває. Він навіть задоволений тим, як усе склалося. Не треба пояснюватися. І з цією людиною вона прожила майже десять років… Народила дочку… Дочку! Ольга зрозуміла, що її тепер мало хвилює, як і що далі зі Славою. Вона має чим зайнятися.
Пізніше, в суді, В’ячеслав ніяк не заперечував, що місце проживання дитини визначили з Ольгою, призначивши їй аліменти. Він погоджувався з усім і одразу. Ольга засунула подалі свою розтоптану гордість і вирішила, що для дівчинки буде краще, якщо вона знатиме, хто її батько.
До речі, батьком Славко виявився кращим, ніж чоловіком. Він із задоволенням проводив час із донькою, намагаючись приділяти їй якнайбільше уваги. Незабаром стало звичкою те, що Слава приїжджав після роботи, щоб погуляти з дитиною, звільнивши Ользі зайву годину для роботи.
Катеринка радісно обіймала батька, а Ольга намагалася не думати про те, що все могло бути інакше. Вона знала, що Славко живе у своєї нової коханої. Місто в них було не таке велике і незабаром знайшлися люди, які намагалися розповісти Ользі про те, що відбувається в житті її колишнього чоловіка.
Але вона твердо і відразу зупинила всі подібні спроби. Навіщо тягти у своє подальше життя те, що треба забути? Кому буде краще, якщо вона житиме минулим? Вже точно не їй, і не Катеринці. Ольга знову схопила телефон. Потрібно вимкнути емоції, вони їй не допоможуть! Інга відповіла після третього дзвінка.
– Щойно з операційної, – коротко кинула вона, знаючи, що Ольга все зрозуміє. – Щось трапилося, Оль?
Вислухавши плутану розповідь подруги, Інга коротко кинула: «Передзвоню!» За годину в області було оголошено план-перехоплення, але результатів це не дало. Як не принесли результату та пошуки, які організували друзі Інги. У неї «свої» люди були майже скрізь.
– Дитина – не голка, Оль! Знайдемо! – намагалася заспокоїти вона подругу, розуміючи, що її слова звучать абсолютно непереконливо.
До того моменту вони вже знали, що В’ячеслав поїхав із міста разом із Мариною, своєю новою коханою. Навіщо і чому знадобилася їм Катеринка – ніхто не знав. Дні змінювали один одного, складаючись у тижні, а потім і місяці. Ольга робила все, що могла, щоб знайти свою дитину.
Пошуки вели і офіційні органи, і ті люди, яких вона найняла. Сама вона з’їздила до літньої тітки колишнього чоловіка, стояла навколішки, благаючи сказати їй, де дитина, але чи жінка нічого не знала, чи не захотіла допомогти. Там Ольга нічого не домоглася.
Катеринка снилася їй ночами, кликала її, і Ольга прокидалася в холодному поту, не знаючи, куди тікати, де шукати свою дівчинку. Інга з тривогою дивилася, як кидається Ольга, а потім взяла її за руку і відвела до свого старого приятеля, психіатра.
– Тобі потрібна допомога, або ти збожеволієш, так і не побачивши своєї дитини.
Стало трохи легше. Ольга навіть змогла знову повернутися до справ, ні на мить не перестаючи думати про те, як і де шукати їй дитину. Вона не розуміла, як Славко міг так сховатись, що його вже стільки часу не можуть знайти. Ішов час. Місяці змінювалися роками.
Щороку, у день народження доньки, Оля запалювала свічки та молилася про те, щоб її дівчинка повернулася до неї. За цей час вона об’їхала півкраїни, хапаючись за найменшу ниточку, відблиск надії, але результатів так і не було. Шістнадцятий день народження Катеринки припав на суботу.
Ольга, як завжди, заїхала до храму, а потім вийшла за ворота та сіла у машину. Додому їхати не хотілося. Вона вже вирішила, що поїде до Інги, як раптом у неї в сумці задзвонив телефон.
Голос Сергія, приятеля Інги, який працював у поліції, Ольга впізнала одразу. Вона завмерла, намагаючись зрозуміти, осмислити те, що зараз почула.
– Ми її знайшли, але, поки не впадай у паніку. Все перевірити треба.
– Де вона? Жива? Здорова? – Ольга кричала так, що навіть перехожі обернулися на тротуарі.
Вона летіла через місто в аеропорт, ледве звертаючи увагу на знаки. Господи, хай це буде вона! Дзвінок від Інги впіймав її на півдорозі до аеропорту.
– Ти де? – подруга, як завжди, була дуже конкретна та небагатослівна.
– В аеропорт їду, за квитками.
– Почекай мене там, я виїжджаю.
– Навіщо? – Ольга обігнала фуру, що повільно плутається, і додала швидкість.
– Хусткою тобі помахаю на прощання! – Інга посміхнулася і відразу повернулася до свого звичайного, майже менторського тону. – З тобою поїду.
– Інго! Куди? У тебе ж робота все забито!
– Нічого страшного! Два дні погоди не зроблять. Я вже домовилась. Одній не треба, Оль! Дозволь мені допомогти тобі.
Ольга стиснула телефон, намагаючись не розплакатися. Сидячи в літаку, вони майже не говорили. Інга мовчки тримала за руку Ольгу, прикусивши на якийсь час язик. Все одно поки що нічого невідомо, а решту все говорено-переговорено сотні разів.
Олег, приятель Сергія, зустрів їх в аеропорту і відразу коротко прозвітував: «Їдемо. Всі у зборі зараз. Там моя людина сидить, чатує. Хоча, це вже зайве». Олег вів машину вулицями, як справжній гонщик.
– Як ви дізналися, що то моя дочка?
– Випадково. Якби ваш колишній чоловік сам не розповів, може ніколи б і не впізнали. Скільки дитині було, коли її забрали?
– Два роки майже.
– А зараз шістнадцять. Панночка доросла зовсім. На вас схожа, – Олег миттю глянув у дзеркало, зустрівшись очима з Ольгою. Машина влетіла на паркування і зупинилася.
– Де ми? – Ольга вийшла з машини та озирнулася.
- Онкологічний центр.
Побачивши, як зблідла Ольга, Олег поспішив її заспокоїти.
– Із вашою дівчинкою все гаразд.
– Тоді хто? Слава?
– Так. Ольга, послухайте. Його звуть тепер інакше. Він якимось чином змінив усі документи і собі, і дитині. І Катеринка ваша тепер не Катерина.
– А як її звуть? Звали?
– Соня, а вашого чоловіка – Роман. Ваша дівчинка знає його під цим ім’ям. Точніше, тепер вона вже знає, що її звали по-іншому, та й у тата було інше ім’я. Важко це все.
– Звідки вона знає?
– Він сам їй розповів. І вона втекла, але недалеко. Знайшли одразу майже. Батько вже зовсім поганий. Поки дівчинку шукали, її забрали сюди. Як я зрозумів, він не дуже доньці розповідав, чим і як хворіє, тому, коли вона дізналася, що йому недовго залишилося, залишилася поруч. Так і сидить там поки що. Тож ви самі подумайте, як вам краще з нею поговорити.
Ольга повільно кивнула, розгублено переглянувшись із Інгою.
– Оль, ти, головне, не бійся нічого. Найстрашніше вже точно позаду. – Інга міцно взяла під руку подругу. – Ходімо.
Ольга йшла коридорами, майже не відчуваючи ніг під собою. Невже зараз усе скінчиться? Безсонні ночі, дика напруга, страх, що вона ніколи більше не побачить Катеринку… Як поводитися? Як не налякати дівчинку? Ольга на мить зупинилася.
– Оль, що ти? – Інга обернулася.
– А якщо я її не впізнаю…, – Ольга закрила обличчя руками.
– Олю! Подивися на мене! – Інга схопила подругу за зап’ястя, намагаючись відвести руки від обличчя. – Тобі зараз не можна рефлексувати! Ти стільки років йшла до цього, шукала її. Невже гальмуєш зараз, зірвешся в істерику? Подивися на мене! – голос Інги невловимо змінився.
Вона забрала руки від обличчя і подивилася на подругу. Ольга кивнула і поспішила за Олегом, який чекав їх наприкінці коридору. Двері в палату Олег відчинив сам і увійшов теж першим, не пропустивши вперед жінок. Ольга визирнула з-за його плеча і завмерла.
Даремно вона боялася, що не впізнає Катерину. Її дитина була така схожа на бабусю, матір Ольги, і на неї саму, що навіть зустрівши дівчинку десь на вулиці, Ольга б точно не помилилася. Темноволоса, як у неї самої, голова, повернулася, і на Ольгу дивилися два сині очі.
“А очі Славка …” – недоречно подумала Ольга, розглядаючи дочку. Катерина повільно встала, не зводячи очей з матері, а потім зробила крок. Тільки не вперед, до мами, а назад до вікна. Ольга сіпнулася, але потім передумала. Легко не буде.
Голос, що пролунав у тиші палати, Ольга впізнала одразу. Повернувшись, вона глянула на ліжко. Від Слави, котрий завжди був великим, сильним чоловіком, не залишилося майже нічого. Перед нею лежала висохла, виснажена людина, яка лише віддалено нагадувала її колишнього чоловіка.
– Ось так мене життя приголубило. Рада?
– Ні.
– А я думав, що зрадієш.
– Чому? Хвороби твоєї?
– Тому, що за заслугами мені дісталося.
– Мені, що з цього? Начебто тим, що з тобою зараз, можна твої заслуги скасувати або час назад повернути. Скажи мені тільки, Славо, навіщо? Я всі ці роки не могла зрозуміти. Навіщо ти забрав Катерину?
– Помститися хотів!
– За що, Господи? – Ольга здивовано ахнула. – Що я тобі зробила?
– Занадто завжди була. Занадто розумна, занадто красива, занадто успішна… Завжди краще за мене! Навіть коли розійшлися, слова мені не сказала, що повернути мене хочеш. Жила собі далі!
Злість, що залунала в голосі В’ячеслава, вразила Ольгу.
– Ось я й вирішив, що заберу в тебе найдорожче. Щоб не жила більше, не дихала спокійно. Адже вийшло?
– Ще як… – Ольга ледве прохрипіла ці слова, не відриваючись дивлячись на дочку.
Катерина стояла біля вікна, витираючи сльози. Найбільше Олі хотілося зараз підійти до неї і притиснути нарешті до себе, але вона боялася, дивлячись, як тремтить дівчинка, переводячи погляд з неї на батька. Рука Інги, яка лягла їй на плече, зігріла та заспокоїла Ольгу. Вона не одна і боятися їй нема чого.
– Ти досяг, чого хотів, Славо. Життя мені зіпсував, та й не тільки мені, а якщо чесно, то позбавив мене його начисто, адже я не жила всі ці роки, а так, існувала. Трималася тільки тим, що побачу свою дівчинку колись.
– Не побачила б! Якби я не дозволив! – сині, як у дочки очі, на обличчі В’ячеслава, гарячково блиснули. Це було єдине у всьому його зовнішності, що ще жило повним життям.
– Дякую тобі, – Ольга перевела погляд на колишнього чоловіка. – Правда. Дякую! Що хоч би зараз ти зрозумів.
– Що зрозумів?
– Я не знаю. Може бути мій біль, але це навряд чи… А швидше за все те, що ти не вічний і йти туди з таким вантажем страшно. Страшно, Славо? – Ольга раптом випросталась і стала ніби вищою на зріст.
Вона дивилася на цього кволого чоловічка, що лежав перед нею, впиваючись своєю злістю і шкодувала його. Дивувалась сама собі, але шкодувала його всім серцем, адже прожити життя так, як це зробив він, страшно. Йти так, у болі та стражданнях, задихаючись від ненависті… Господи! Та що це вона?
– Я прощаю тебе, Славо.
Слова розчинилися в повітрі, торкнувшись усіх, хто був у палаті. Судомно видихнула за спиною Ольги Інга, похитав головою Олег, поперхнувся чимось невисловленим Слава, а Катерина раптом відірвалася від підвіконня і зробила крок назустріч Ользі.
– Ти моя мама?
Вони сиділи в коридорі, міцно обнявшись і говорили, говорили, не припиняючи і не звертаючи уваги на те, що відбувалося довкола.
– Я знала…
– Що?
– Що Олена – це не ти, що вона не моя мама.
– Хто така Олена?
– Її, здається, Мариною раніше звали. Мені так казали. Дружина батька. Вона мене виховувала, поки її батько не вигнав.
– Скільки тобі було, коли вона пішла від вас?
– Дванадцять. Згодом ми жили самі.
– Вона тебе ображала?
– Ні. Ніколи. Навіть любила, мабуть, по-своєму, але я знала, що вона не ти.
– Звідки?
– Не знаю. Просто відчувала. Я пам’ятаю…
– Що?
– Оце! – Катя переплела свої пальці з пальцями Ольги та повернула долоню. Руки замкнулися у замок. – Ти так робила?
– Так! – Ольга здивувалася. – Ти не можеш пам’ятати! Тобі було трохи більше року!
– А я пам’ятаю! – уперто повторила Катя. – І пісню твою пам’ятаю!
– Яку?
– Про кота… Слова не пам’ятаю майже, але…
Ольга притиснула до себе доньку і заспівала:
– Котя, котя, котик…
– Так! Це вона! – Катерина пригорнулася до матері.
– Розкажи мені, як ви жили?
– Добре. Батько мене любив. Ти не хвилюйся, він завжди робив так, щоб мені було добре. Дбав… — Катерина раптом схлипнула, і Ольга злякано здригнулася. – Мам, а він… Це все?
Ольга задихнулася, почувши вперше, за стільки років, звернення, про яке мріяла весь цей час, але, одразу взявши себе в руки, відповіла:
– Не знаю, Катюша. Але, спробую дізнатися. І зробити все, щоб йому полегшало.
Катя якийсь час сиділа тихо, перебираючи пальці матері, а потім звела очі.
– Так дивно! Ніколи мені не подобалось ім’я Соня! А тепер – раз! І стала Катею, Катериною… Мені подобається!
– Ти нею завжди була. Я тебе назвала на честь моєї мами, твоєї бабусі. Вона дуже хотіла побачити тебе, але трохи не дочекалася.
– Розкажи мені про неї. І про себе. Про все розкажи!
В’ячеслав пішов за два дні. Останню добу він був майже не при тямі, не впізнаючи ні колишню дружину, ні дочку. Ольга з Катею завжди були поруч, але нічим не могли йому допомогти. Інга, поговоривши з колегами, лише похитала головою.
– Нічого вже не можна зробити, Оль. Лише чекати. Недовго…
І вони чекали. Рано-вранці, на світанку другого дня, В’ячеслав раптом розплющив очі і покликав Ольгу.
– Пробач мені… За все пробач, чуєш?
– Чую, Слава, чую. – Ольга взяла колишнього чоловіка за руку. – Я ж тобі вже сказала. Вибачаю тобі все, що ти зробив! Іди й нічого не бійся. Головне, сам себе вибач тепер, якщо зможеш.
Через годину його не стало і Катя, яка сиділа поряд із матір’ю, задихнулася від болю, уткнувшись у коліна Ольги. За кілька днів вони повернулися додому. Катя закінчила школу і, не без допомоги Інги, вступила до медичної.
– Якщо руки з того місця, то візьму тебе до себе. Зміну готуватиму. Я вже стара!
– Мені б такою бути в старості! – Катерина засміялася, дивлячись на подругу матері.
– Краще будеш! Хоч це не просто! Така краса народиться лише одного разу! – Інга узялася в боки. – А ось професіонала я з тебе точно зроблю, якщо не передумаєш і заміж не вискочиш.
– Не передумаю! – Катя насупилась. – Який заміж? Я хочу вчитися!
– Чули ми ці казки! – Інга посміхнулася.
Приймаючи через три роки першу дитину Катерини, вона балагурила, намагаючись відволікти Ольгу, яка онімілими пальцями стискала руку дочки….
