Я неймовірно зраділа, що мій чоловік пішов від мене. Мене навіть не збентежило, що я залишилася сама з маленькою дитиною на руках. Та життя часто все змінює та переставляє з ніг на голову.
З чоловіком ми познайомилися ще у студентські роки. Спочатку ми спілкувались, навчалися, гуляли разом, а потім почали зустрічатися. Але за весь цей час я не була знайома з його батьками і вперше мені “пощастило” їх побачити за день до подачі документів до РАГСу. Але я це запам’ятала на все життя, бо майже одразу на мене майбутня свекруха накричала.
За її словами, я не нагулялася і просто хочу прибрати до рук їх квартиру, бо головне надбання – я вже відібрала – їх сина. Після такої гарячої зустрічі я просто поїхала додому на таксі. На весіллі ситуація кращою не була – родичі мого чоловіка трималися якомога далі від моїх.
Далі життя кращим не стало. Свекруха приходила в нашу квартиру і постійно критикувала – то підлога не так помита, то ліжко не прибрано, то син у м’ятій сорочці, а одного разу вилила тільки-но зварений суп. Чоловік лише радив не звертати увагу на стару жінку.
Ситуація стала ще гіршою, коли свекруха побачила онука. Їй не сподобався його ніс, очі й посмішка не така. Вона зробила висновок, що дитину я нагуляла, тому відмовилася визнавати його. В цей момент я витримала й сказала свекрусі все, що я думаю з цього приводу, та ще й вигнала її.
Після цього чоловік почав пропадати у батьків. Приходив пізно, зазвичай, втомлений і задумливий. Через кілька місяців я помітила, як він порівнює своє обличчя та обличчя нашого сина. Згодом він взагалі запропонував зробити мені тест на батьківство. Я проплакала всю ніч. Через тиждень чи два він знову згадав про аналіз. Я погодилася й на це, аби чоловік заспокоївся.
З лікарні чоловік прийшов радісним та навіть купив квіти. Він навіть не зрозумів, чому його речі зібрані, а коли до нього дійшло, то дуже розізлився, потім благав мене пробачити його й хотів залишитися. Я не погоджувалася. Через кілька днів прийшли його батьки вмовляти мене “не робити дурниць” і “не залишати дитину без батька”. Я наполягала на розлученні, бо досі не розумію, як можна було так мені не довіряти.
