Я народилася в селі. Все, що я бачила від самого дитинства – це робота. Важка праця, яку ніхто не оплачує. Від самого ранку до пізнього вечора город, худоба, птиця – наймолодший брат засинав від утоми, а не від ігор. Я не хотіла собі чи дітям того ж.
Закінчивши дев’ять класів школи й переїхала до сусіднього містечка, де вивчилася на майстра манікюру. Та доля непередбачувана і якось мені довелося повернутися додому – у рідне село, де манікюр потрібен був лише на випускний чи весілля.
Зрозумівши, що втекти з села мені не вийде, то я вирішила хоча б особисте життя налагодити, але вибір в мене був не великий. Більшість перспективних хлопців виїхали, а ті, що залишилися, майже всі одружені. Був один симпатичний одинокий чоловік, наче непоганий, працьовитий, але тримався осторонь.
Вже через півроку ми зіграли невеличке весілля. За рік в нас вже був син і ми стали жити втрьох. Почалося те, від чого я тікала, – постійна праця без відпочинку. Чоловік йшов на роботу, а я займалася будинком та дітьми. Будинок у мого чоловіка був великий і це був мінус. Та що й в селі робити? Який там розвиток? Я ж розуміла, що найкраще, що чекає мого сина – доля батька.
З того моменту я була впевнена, що ми маємо переїхати у місто, де дитина здобуде нормальну освіту та перспективи у житті. З цього й почалися наші проблеми – чоловік ні в яку не хотів переїжджати. Казав, що у селі повітря чисте, продукти свіжі та натуральні, а в місті все коштує утридорога.
Ситуація просто патова. Нічого кращого за розлучення я не придумала. Але яке ж може бути розлучення в селі? Всі ж обговорюватимуть таку подію. Та й не дуже мені хочеться кидати чоловіка. З іншого боку, впертішу сільську людину важко знайти. От і живу, як сама не своя.
