Ця історія сталася 14 років тому. Тієї осені я якраз розлучилася зі своїм чоловіком, мені було 32. У нас було студентське кохання, яке тривало 10 років. Розлучення було дуже важким, єдина людина, яка завжди була поруч у той час, це була моя подруга.
Я з нею дружила з першого класу, разом вступили до інституту, разом влаштувалися працювати, її дім завжди був відкритий для мене, а її батьки вважали мене другою донькою. І ось у мене в руках документ про розлучення.
Мені 32, є робота і все – діток ми не народили, та й чоловік не прагнув до цього. Я підняла очі, я навіть не чула, як прийшла подруга з цукерками і пляшкою вина. Мене дуже дивувало, що вона ніколи не була заміжня, та й чоловіків у неї майже не було.
На мої зауваження, що вона так і залишиться в дівках, вона сміялася і казала, що головне бути щасливою. І ось я вирішила зробити подарунок їй на день народження, познайомити її з хлопцем. Я вже давно його пригледіла, він працював разом із нами, але ось підійти до неї соромився.
Хлопець тямущий, хоч і молодший за подругу на три роки. Вони швидко знайшли спільну мову, кохання у них закрутилося всім на заздрість, а я тільки раділа, що моїй найкращій подружці так пощастило. Вона навіть покликала мене на весілля дружкою.
Вже наступного дня ми ходили містом і обирали сукню. Виявилося, що у нас у місті майже немає вибору, і ми вирушили в обласний центр, де на знайшли шикарну сукню попелюшки, її залишилося тільки підігнати за зростом. Сказали забрати через місяць.
Почалася підготовка до весілля, під час якої вона зрозуміла, що при надії. Я тільки й змогла, що міцно обійняти її. Йшов час, і треба було їхати за сукнею. Її коханий домовився з другом, що той відвезе її на машині, але в останню мить вона відмовилася їхати через сильну нудоту, і її коханий поїхав сам.
Був початок березня, слизька дорога, машину занесло… Її нареченого ми поховали через три дні. Моя подруга на похорон не прийшла, точніше, я її не пустила, тим більше ховали в закритій труні. Я весь час була поруч з нею, начебто вона почала оживати, а тут як на зло – настав день весілля, що не відбулося.
Почалися дзвінки тих, хто не знав, телеграми, листи – усім же не повідомиш… Вона знову зірвалася, намагалася вкоротити собі життя, та ще й солі додавали батьки її нареченого. Вони звинуватили її у тому, що сталося. Батьки моєї подруги почали просити позбутися дитини.
І вона майже погодилася, але я відрадила її – адже мені так хотілося хоч крапельку щастя для неї. На жаль, це рішення було фатальним. Лікарі не врятували мою подругу, яка подарувала життя своїй донечці. Поховали ми її біля нареченого, в її білій сукні, як у попелюшки, з фатою і всю в квітах.
Такою я її і запам’ятала на все життя. Через тиждень я прийшла в пологовий будинок, у дитяче відділення, де лежало малятко, і дізналася, що до неї ніхто не приходить, навіть нікому потрібні ліки купити. Я впала в ступор, купила все, що було потрібно, а потім вирішила піти до батьків подруги.
Але там я натрапила на хвилю нерозуміння, яке повільно переростає в гнів. Мене звинуватили у всіх гріхах і вигнали з дому. Дитина виявилася не потрібна ні батькам моєї подруги, ні батькам її нареченого. Коли настав час виписувати дитину і постало питання, куди її: до будинку малюка чи хто забере, я вирішила її удочерити.
Зібрала всі документи, швидко отримала відмову від бабусь і дідусів, і через місяць-другий удочерила дівчинку. До 4-х років я жила по сусідству з батьками моєї подруги, вони бачили дівчинку, але щоразу відверталися при зустрічі. Потім я перевелася в інше місто працювати і поїхала.
Зараз дівчинці 14 років, у неї є все: мама, тато, молодший братик, собака. Забула сказати, що коли їй було 5 років, я вийшла заміж за хорошого хлопця, мою донечку він любить, як свою. Цього літа сильно захворіла моя мама і я була змушена брати велику відпустку.
Майже чотири місяці сидіти з нею, тож перебувала у своєму рідному місті. Зустріч з батьками подруги була неминуча. І ось вони захотіли дізнатися про онуку, захотіли її побачити, а пізніше найняли адвоката, щоб забрати її в мене. Зараз я живу в справжньому пеклі.
Люди, які 14 років тому відмовилися від дитини, зараз почали боротися за неї. Їм тоді було наплювати, що буде з нею, а тепер – це пам’ять про доньку, це наша кровиночка. У підсумку вони розбурхали батьків батька дівчинки й ті теж почали “полювання”. Це якийсь кошмар, мою дитину зібралися ділити.
Нехай поспілкується з дідусями і бабусями? Якщо я дозволю, то втрачу доньку назавжди – адже в неї зараз почався важкий підлітковий період, я ще є для неї авторитетом, як мати, але якщо вона дізнається, що це не так, бути біді!
Я вирішила ховати її, відправила її з братом до батьків чоловіка, вона там до школи почала ходити, далеко, радію, що, може, не знайдуть. Але вічно я її ховати не зможу, та й не гра ж це! Ось що робити?
