Мама завжди казала, що діти – щастя для сім’ї. В моєму випадку чомусь все навпаки. Після появи донечки мої стосунки з чоловіком зіпсувалися. Йому не подобається, що я «сиджу на його шиї». Мені нема куди подіти дитину, вона ще маленька, щоб віддати в дитячий садочок.
Ми одруженні вже сім років і весь час хотіли дітей, але довго нічого не виходило. Коли ж лікар сказав, що нарешті ми чекаємо на своє янголятко, то щастю не було меж. Чоловік наполіг, щоб я перестала працювати. Я не чинила опір, адже робота забирала багато нервів та сил. Я досі вважаю, що рішення було вірним.
Все було дуже важко, але коханий допомагав мені дитину й вночі глядіти, й після роботи допомагав, щоб дати мені трохи відпочити. Коли ж ми відсвяткували перший день народження нашої доньки, то він почав говорити, що мені час на роботу вертатися. Він чомусь думав, що я вдома з дитиною, як на курорті.
Згодом він вже прямо казав, що я сиджу на шиї. Та куди ж мені однорічну дитину діти? Тут моєму чоловікові прийшла геніальна ідея – віддати донечку на виховання батькам-пенсіонерам. В нас немає гострої потреби в грошах та й моїм батькам навряд чи захочеться виховувати немовля. Чоловік продовжує кричати й казати, що втомився тягти сім’ю на собі, але що мені робити – ніяк не вирішу…
