Діана та Антон одружилися десять років тому. Зараз Діані було вже тридцять п’ять, Антону – тридцять сім, але дітей у них так і не було.
Спочатку про це якось і не думали, навіть раділи, що є час пожити для себе, стати на ноги, а вже потім заводити спадкоємців. Почали заробляти на квартиру, машину, купили дачу.
Через вісім років бездітного шлюбу задумалися, та й родичі з обох сторін почали цікавитися, в чому справа, чому дітей немає.
Тут вже Діана і Антон почали ходити по лікарях. Але ніяких проблем у них не виявилося. Обидва здорові – і дружина, і чоловік.
– Діана, може, візьмемо дитину з дитячого будинку? – обережно запропонував дружині Антон.
– Ні, – різко відповіла вона.
– Ти почекай, не відмовляйся відразу.
– Не хочу я чужих дітей, не зможу ні полюбити, ні виховати, – сказала Діана.
– А ти пам’ятаєш, коли ми тільки в’їхали в цей будинок, у сусідньому під’їзді жили Пархоменки – Ніна і Петро? – запитав Антон.
– Пам’ятаю, ну і що?
– А те, що у них теж дітей не було. Так вони взяли з дитячого будинку трирічного хлопчика. А через два роки Ніна привела на світ двійню.
– А ти звідки знаєш? – поцікавилася Діана.
– А я його недавно на заправці зустрів – ми поруч зупинилися. Так у нього в салоні всі три сини сиділи: одному зараз десять років, а двійнятам – п’ять.
Антон розповів все це дружині і залишив її в спокої – нехай подумає, може, зважиться. Дуже Антону хотілося так само, як Петро, з гордістю говорити: «А ось мої сини. Старший – Андрій і молодші – Федір і Михайло».
Хоча чому саме сини? Антон і доньці був би дуже радий.
Тиждень Діана не порушувала тему дітей, щось вивчала в Інтернеті, нарешті, сказала:
– Добре, Антоне, я згодна. Давай обговоримо це питання.
– Давай. Кого ти хотіла б взяти: хлопчика чи дівчинку? – запитав він дружину.
– Думаю, краще дівчинку.
– Згоден, – зрадів Антон. – Підросте, буде тобі помічницею.
– Розумієш, я не хочу брати маленьку дитину. Не хочу возитися з підгузками і мокрими штанами. Я думаю, що дівчинка років одинадцяти-дванадцяти цілком нам підійде, – сказала Діана.
– А я думав, що ти захочеш малюка, щоб він до нас звик, називав мамою і татом, – здивувався Антон.
– Ні, як дівчинка буде нас називати, мені все одно. Зате тут відразу можна буде побачити рівень розвитку дитини. Я не хочу бігати по логопедах та інших корекційних педагогах.
Треба брати нормальну, здорову дівчинку, – сказала Діана.
– І потім, якщо у нас через рік-другий з’явиться своя дитина, мені з двома маленькими буде важко. А дванадцятирічна дівчинка вже і допомогти зможе.
І ще, знаєш, Антоне, я б не хотіла, щоб дівчинка була дуже красивою. Милою, приємною, але звичайною. З такою в підлітковому віці буде менше проблем.
– Добре, як скажеш, – погодився Антон.
Вони почали збирати необхідні документи, паралельно вивчаючи анкети дітей.
Нарешті вони визначилися і після декількох візитів дівчинки до них в квартиру оформили опіку над дванадцятирічною Дариною.
Для дівчинки підготували кімнату, поставили там всі необхідні меблі, для занять купили ноутбук.
Антон сходив з нею до сусідньої школи, Дарину визначили до шостого класу.
– Як у школі? Тобі сподобалося? – запитав він дівчинку ввечері.
– Нормально. Ми ж у дитячому будинку теж ходили до звичайної школи, яка була поруч, – відповіла Дарина.
– Даринко, – сказала Діана, – тільки у мене до тебе прохання: будь ласка, поки ти ще не дуже добре знаєш своїх однокласників, не приводь нікого додому.
Пізніше, коли ми будемо ходити на батьківські збори і познайомимося з мамами і татами дітей, я дозволю тобі це. Домовилися?
– Добре, – сказала Дарина і пройшла до своєї кімнати.
Увечері, коли дівчинка вже спала, Антон запитав, що Дарина розповіла Діані про школу.
– Та нічого вона мені не розповіла, я й не питала її. Я взагалі не знаю, про що з нею розмовляти, – відповіла дружина.
– Ну, ти ж жінка. Покажи Дарині, як працюють різні прилади, приготуйте щось з нею разом, – порадив Антон.
– Ой, не знаю, чи правильно ми вчинили. У мене зараз відчуття, що в квартирі знаходиться стороння людина, – сказала Діана.
– Нічого, звикнеш, – заспокоїв її Антон.
Але Діана так і не звикла. Вона не ображала Дарину, потроху вчила її готувати, користуватися пральною та посудомийною машинами. Вони разом прибирали.
Діана стежила, щоб у дівчинки були всі необхідні речі. На Новий рік і день народження Дарина отримувала гарні подарунки.
Не було головного – близькості і любові.
Якось у сьомому класі Дарина отримала двійку з англійської. Прийшовши додому, вона відразу ж сказала про це Діані і запитала:
– Ви будете мене лаяти?
– Ні, я не буду тебе лаяти, ти ж цю двійку виправиш, – відповіла Діана.
А коли Дарина пішла до своєї кімнати, Діана подумала, що їй, загалом, байдуже, двійку чи п’ятірку отримала ця дівчинка, яка живе в їхній квартирі через якесь непорозуміння.
Минали роки, Дарина дорослішала, а дітей у подружжя все не було і не було. Антон вже теж зневірився і десь глибоко всередині шкодував, що вони все це затіяли.
Закінчуючи дев’ятий клас, Дарина оголосила, що хоче вступити до медичного коледжу. У їхньому місті такого навчального закладу не було, тому Антон поїхав з дівчинкою до обласного центру. Атестат у Дарини був хороший, тому вона вступила без проблем.
В кінці серпня Антон знову поїхав разом з Дариною, допоміг їй влаштуватися в гуртожитку і передав банківську картку:
– На неї тобі надходить пенсія. А ще ми відкрили на твоє ім’я рахунок, де всі ці роки ця пенсія накопичувалася. Ми її не чіпали. І тобі раджу зараз гроші не витрачати – вони знадобляться, хто знає, що може статися. Звичайно, і до нас ти можеш звернутися в будь-яку хвилину.
Коли Антон приїхав додому, його зустріла Діана:
– Знаєш, я начебто непогана людина, але я зараз дуже рада, що Дарина поїхала. І мені б не хотілося, щоб вона поверталася. Я відчуваю себе вільною. Не вийшло з нас батьків.
А Дарина більше й не приїхала. Влітку, коли їй виповнилося шістнадцять, вона влаштувалася працювати санітаркою в одну з міських лікарень і звернулася до обласного відділу опіки та піклування із заявою про емансипацію, тобто про визнання її повністю дієздатною.
Антон і Діана проти цього не заперечували, і через два з невеликим тижні Дарину оголосили повністю дієздатною.
Під час навчання вона працювала на півставки, а коли закінчила коледж, отримала невелику однокімнатну квартиру.
Антону і Діані Дарина подякувала, але подальше їхнє спілкування якось не склалося. Воно обмежилося привітаннями зі святами, а через кілька років взагалі зійшло нанівець.
А Діана так і не змогла зрозуміти, чому не спрацював у їхньому випадку цей механізм: якщо сім’я усиновляє дитину, то у них потім майже завжди з’являється своя дитина. Адже в Інтернеті описано так багато таких випадків!
Спеціально для сайту Stories
