– Тамаро Петрівно, я від нотаріуса! Відкрийте! – жіночий голос з іншого боку звучав як удар молотка по склу.
Тамара Петрівна завмерла, пальці судорожно стиснули оксамитову скриньку з фотографіями. У двері знову постукали, уже наполегливіше.
– Хвилиночку, йду! – її голос зрадницьки здригнувся.
Відчинивши двері, вона побачила на порозі двох жінок – молоду, з гострим, як лезо, поглядом, і старшу, з портфелем.
– Мене звати Марія Сушко, – сказала молода, не чекаючи запрошення. – Ми прийшли обговорити ваше подальше проживання у квартирі Олени Василівни Кравченко.
– Вибачте? – Тамара Петрівна насупилася. – Моя тітка залишила цю квартиру мені.
Молода жінка усміхнулася і кивнула напарниці. Та відкрила портфель і дістала документ.
– Останній заповіт вашої тітки. Переписаний за тиждень до її відходу. Квартира передається мені, як особі, що здійснювала догляд в останні місяці.
– Який ще догляд? – Тамара спалахнула. – Я щодня була тут! Я доглядала за нею двадцять років! Це якась помилка!
– Ніякої помилки, – Марія простягнула папір. – Але я не безсердечна. Даю вам два тижні, щоб зібрати речі. Щось залишається у квартирі, щось забираєте. Ви ж розумієте – закон на моєму боці.
Тамара Петрівна пробігла очима по рядках. Підпис тітки, яка так і не навчилася виводити букву “К” без зайвої палички, стояв унизу. Справжній. І дата – справді за тиждень до її відходу.
– Моя тітка не могла цього зробити. Вона… вона обіцяла мені. Я переїхала до неї, коли вона злягла. Кинула свою кімнату в комуналці.
– А я знайшла її в під’їзді, коли вона не могла піднятися сходами. Вас не було поруч, – відрізала Марія. – Решту можете обговорити з юристом.
Жінки пішли, залишивши Тамару Петрівну із заповітом у руках. Вона опустилася на табурет у передпокої і судорожно набрала номер сусідки.
– Алло Миколаївно, ви не пам’ятаєте, хто приходив до тітки в останній місяць?
– Так ти ж щодня приходила. А, ще якийсь молодий метелик. Все шепотілися з твоєю тіткою. Папери якісь носила.
Тамара Петрівна поклала слухавку і довго дивилася на чайник, немов він міг підказати їй відповідь. Потім різко випросталася і пішла дзвонити вдруге.
– Ніночко, пам’ятаєш, твій син,Микола, юристом працює? Мені б порадитися.
З іншого кінця дроту почулося тяжке дихання.
– Тома, він страшні гроші бере. Навіть із мене, рідної матері…
– Квартиру відбирають, Ніно. Ту, що тітка обіцяла.
– Завтра о дванадцятій . Приходь.
Ніч Тамара Петрівна провела, перебираючи старі фотографії. Ось тітка Олена молода, з чоловіком, який так рано пішов з життя. Ось вони разом в Одесі. Тітка тоді сказала: “Після мене все твоє буде, Томочко. Кому ще?”
Уранці пролунав дзвінок. На порозі стояв дільничний.
– Надійшла скарга від громадянки Сушко. Ви погрожували їй телефоном.
– Що? Я навіть номера її не знаю!
– У неї аудіозапис. І свідок.
– Та ви що? Які погрози? Я вчора весь вечір удома сиділа, розбирала фотографії! – Тамара Петрівна схопилася за одвірок.
– На жаль, їй повірять більше. У неї грамотний юрист. Краще не погіршуйте ситуацію.
Коли дільничний пішов, Тамара Петрівна помітила сусіда з нижнього поверху, Віктора Семеновича. Він стояв біля дверей своєї квартири і хмурився.
– Тамаро, що сталося? Поліція навіщо?
– Вікторе Семеновичу, мені потрібно в одне місце з’їздити. Ви не могли б… постежити? Ця жінка може з’явитися, поки мене немає.
– Я на пенсії, все одно вдома стирчу. Іди, куди треба.
У невеликому адвокатському кабінеті, де три столи стояли майже впритул, Тамара Петрівна сиділа навпроти Миколи – худорлявого чоловіка з дорогим годинником і втомленими очима.
– Отже, так виходить: тітка переписала заповіт на сторонню людину, хоча до цього обіцяла квартиру вам, – він гортав папери. – А де перший заповіт?
– Він… у нотаріуса, напевно. Тітка давно його склала, років п’ять тому.
– Номер нотаріальної контори пам’ятаєте?
– Ні, – Тамара Петрівна розгублено перебирала сумочку. – Але я знаю, що це десь у центрі.
Микола прикрив очі й постукав ручкою по столу.
– Ситуація не з легких. Якщо заповіт справжній, у нас мало шансів. Якби ви були прямою спадкоємицею – дочкою або сестрою – можна було б оскаржити. Але з племінницею складніше.
– Але що ж робити? Я все життя на цю квартиру сподівалася. Своєї-то немає…
– За чий рахунок ховали тітку?
– За мій, звісно.
– Збереглися чеки?
– Якісь мають бути.
– Добре, це аргумент. Тепер про головне: ви впевнені, що підпис справжній?
Тамара Петрівна знову побачила перед собою ту дивну літеру “К” з паличкою, що стирчить.
– Підпис справжній. Я б його серед тисячі інших упізнала.
– А почерк в основному тексті? Теж тіткин?
– Ні, друкований. На комп’ютері.
– Зрозуміло, – Микола потер перенісся. – Будемо копати в напрямку недієздатності. Тиждень до відходу, хвороба… Можливо, тітку ввели в оману. Мені потрібні медичні документи, свідчення, що вона погано міркувала останнім часом.
– Та вона все прекрасно розуміла! – обурилася Тамара Петрівна. – До останнього дня читала газети і розгадувала кросворди.
– Тоді нам буде важко.
– Але звідки взагалі взялася ця Марія? Тітка ніколи про неї не говорила!
– Ось це і будемо з’ясовувати. Можливо, вона познайомилася з вашою тіткою, коли вас не було поруч.
Тамарі стало незатишно.
– Я працювала. Не могла ж я цілими днями сидіти біля неї. Вранці приходила, обід готувала, уколи робила, потім знову ввечері…
– А вдень?
– Вдень сусідка заглядала. У тітки тоді ще не було лежачого стану.
Микола записав щось у блокнот.
– Зберіть максимум свідчень вашої турботи про тітку. Чеки з аптек, свідчення сусідів. Це коштуватиме двадцять п’ять тисяч, передоплата десять.
Тамара Петрівна здригнулася.
– У мене таких грошей немає. Усе на похорон пішло.
– Ви мамина подруга, зроблю за двадцять. Але тільки з поваги до неї.
Дорогою додому Тамара Петрівна зайшла в банк і зняла останні заощадження – дев’ятнадцять тисяч.
До під’їзду Тамара Петрівна підійшла, коли вже сутеніло. На лавці сидів Віктор Семенович, гортаючи газету.
– Ну що, була твоя загарбниця? – запитав він, складаючи газету.
– Ні? Чи заходила?
– Не з’являлася. Я весь день тут чергував. Мар’я Андріївна, сусідка з третього, навіть чаєм пригостила, – він кивнув у бік вікон. – Що юрист сказав?
– Двадцять тисяч просить. У мене тільки дев’ятнадцять.
Віктор Семенович хмикнув і поліз у кишеню піджака.
– На, візьми. Потім віддаси, коли виграєш справу.
– Що ви, Вікторе Семеновичу, я не можу…
– Бери, кому кажу! – він сунув їй у руку тисячну купюру. – Тебе Олена Василівна як дочку любила. Ми все це бачили. Не діло це – якійсь цаці квартиру віддавати.
У квартирі було незвично холодно. Тамара Петрівна ввімкнула чайник і присіла на табуретку. Телефон вибухнув треллю.
– Алло, Тамаро Петрівно? Це Марія Сушко. Я б хотіла завтра зайти, обговорити деталі вашого виселення.
– Виселення? – луною відгукнулася Тамара.
– Ну так. Я даю вам два тижні, але хотілося б уже почати заміри для ремонту. Знаєте, такі старі меблі, шпалери… Усе під заміну.
Тамара Петрівна стиснула слухавку. Перед очима постали зелені шпалери, які вони з тіткою клеїли п’ять років тому. Сервант з червоного дерева, який тітка берегла.
– Мені потрібен час. Я ще нічого не вирішила.
– А що вирішувати? Заповіт законний. Я вже подала документи на реєстрацію права власності.
– Я буду оскаржувати.
– Це марно. Моя тітка… Ви ж знаєте адвоката Сушко? Ні? Дуже шкода. Він мій дядько. І жоден суд не стане на ваш бік.
– Тітка Олена не могла залишити квартиру чужій людині!
– Чужій? – Марія розсміялася. – Я доглядала за нею, коли вас не було поруч. Я купувала їй ліки. Я сиділа з нею ночами, коли вона задихалася. Де були ви?
– Я працювала! – у голосі Тамари Петрівни задзвеніли сльози. – Хтось мав заробляти на її ліки!
– Яка зворушлива турбота. Шкода, що Олена Василівна оцінила мою вище. Завтра о третій. Постарайтеся бути вдома.
Тамара Петрівна опустила слухавку і важко сперлася на стіну. Раптом щось промайнуло в пам’яті. “Мій дядько – адвокат Сушко.” Вона набрала номер Миколи.
– Скажіть, а ви знаєте адвоката Сушко?
– Ігоря Михайловича? Звичайно. Один із найвпливовіших у місті. А що?
– Марія каже, що він її дядько.
На тому кінці дроту запанувала тиша.
– Змінює справу. Якщо Сушко узявся за цю історію особисто… боюся, шансів мало.
– Так відмовляєтеся? – гірко запитала Тамара Петрівна.
– Ні, але… можуть бути проблеми. Давайте краще шукати компроміс.
– Який ще компроміс? Вона хоче викинути всі тіткині меблі! Пам’ятні речі! Тут усе наше життя!
– Може, вдасться домовитися про компенсацію? Частина вартості квартири…
– Отже, ви думаєте, що я програю?
– Шанси невеликі, – чесно відповів Микола. – Але боротися будемо.
Поклавши слухавку, Тамара Петрівна подивилася на велику фотографію тітки, що висіла у вітальні.
– Що ж ти накоїла, тітко Олено? Чому?
У кутку рамки щось блиснуло. Тамара Петрівна підійшла ближче і помітила, що куточок фотографії нещільно прилягає до скла. Вона обережно витягла знімок із рами.
На звороті дрібним почерком тітки було написано: “Сушко не вір. Дивись у нижній шухляді серванта. Пробач мене, Томочко.”
Тамара Петрівна кинулася до серванта. Третя шухляда знизу, та сама, куди тітка ніколи не дозволяла заглядати. Шухляда не піддавалася, ніби щось заважало. Вона потягнула сильніше, і старе дерево застогнало, але замок нарешті піддався.
Усередині лежав конверт, а під ним – маленька аудіокасета. Тремтячими руками Тамара Петрівна роздрукувала конверт.
“Томочко, якщо ти читаєш це, мене вже немає в живих. Ця жінка, Марія Сушко, шантажує мене. Вона знає про нашу сім’ю те, що ніхто не повинен знати. Про гроші, які твій батько сховав перед арештом. Сушко якимось чином дізналася про це і вимагає переписати квартиру, інакше інформація потрапить у податкову, а тебе притягнуть як співучасницю. Я не можу цього допустити, але й залишити тебе без даху над головою теж не можу…”
За вікном почувся шум двигуна. Тамара Петрівна пригорнулася до вікна і побачила, як із чорної машини виходить Марія в супроводі двох чоловіків.
– Рано прийшла, стерво! – пробурмотіла Тамара Петрівна і продовжила читати гарячково тремтячими руками.
“Я записала нашу розмову на касету. Там вона вимагає переписати заповіт і погрожує. Віднеси це слідчому Краснову в міську прокуратуру. Він вів справу твого батька, він допоможе. А ще зателефонуй Семену Аркадійовичу, він у нас у будинку давно живе, майстер на всі руки…”
Дзвінок у двері перервав читання. Тамара Петрівна сховала касету в кишеню халата, а лист в сервант.
– Відчиняйте, Тамаро Петрівно! – голос Марії звучав нетерпляче.
Тамара підійшла до дверей, але не відчинила.
– Ми не домовлялися на сьогодні. Ви сказали – завтра о третій.
– Плани змінилися. У мене тут оцінювачі, спеціально для вас приїхали. Давайте не будемо створювати проблем.
Тамара озирнулася на телефон. Зателефонувати Віктору Семеновичу? Чи відразу в поліцію?
– Я нікого не викликала. Приходьте завтра, як домовлялися.
У замкову щілину щось вставили. Ключ! Тамара в паніці метнулася у ванну, схопила швабру і заблокувала ручку дверей.
– Що ви робите?! – закричала вона. – Ви не маєте права!
– Маю повне право. Це моя власність. Я просто проявляю терпіння, – розсміялася Марія, продовжуючи возитися із замком.
Тамара Петрівна набрала номер.
– Алло, Вікторе Семеновичу! Допоможіть! Ця жінка намагається потрапити у квартиру!
– Іду, Томо! Тримайся! – голос сусіда було чути не тільки з трубки, а й зі сходової клітки. Через хвилину пролунав його обурений голос.
– Це що за самоуправство?
– Не втручайтеся, чоловіче, – відповів один із супроводжуючих Марію. – Справа стосується тільки їх.
– А я ось думаю, що поліцію це теж зацікавить, – голос Віктора Семеновича зміцнів. – Яківна з першого поверху вже дзвонить.
– Добре, – процідила Марія. – Ми підемо. Але завтра я прийду із державною службою. Готуйтеся до виселення.
Коли кроки стихли, Тамара Петрівна обережно відчинила двері. На сходовій клітці стояв не тільки Віктор Семенович, а й Мар’я Андріївна з першого поверху, і подружжя Кравцових з другого.
– Усе добре, Томо? – запитала Мар’я Андріївна. – Бач, що придумала! Серед білого дня…
– Мені потрібно в прокуратуру, – сказала Тамара Петрівна, стискаючи в кишені касету. – Зараз же.
– Я тебе відвезу, – запропонував Віктор Семенович. – У мене машина у дворі.
Дорогою Тамара Петрівна розповіла сусідові про записку і касету.
– Семен Аркадійович… – задумливо протягнув Віктор Семенович. – Пам’ятаєш Семена, який ще дуже давно в нашому будинку електриком працював? Це не про нього?
– Точно! – вигукнула Тамара Петрівна. – Тітка завжди його кликала, коли щось зламається.
– Він переїхав у сусідній район, але ми іноді бачимося. У мене десь телефон був…
Машина зупинилася біля будівлі прокуратури. Тамара Петрівна вийшла, міцно стискаючи в руці документи і касету.
– Зачекайте, – гукнув її Віктор Семенович. – Я з вами. Два свідки краще, ніж один.
Слідчого Краснова на місці не виявилося – пішов на пенсію ще три роки тому. Але молодий співробітник, почувши його ім’я, відразу став уважнішим.
– Краснов був легендою нашого відділу. Якщо справа стосується його, я особисто займуся цим. Що у вас?
Тамара Петрівна простягнула йому лист і касету.
– Зможете це послухати? Це доказ шантажу.
Прослуховування касети тривало менше десяти хвилин, але для Тамари Петрівни вони розтягнулися на вічність. Голоси тітки і Марії звучали виразно.
“…або ви переписуєте заповіт, або я передаю інформацію про рахунки вашого зятя в податкову. І повірте, ваша племінниця теж постраждає.”
“Залиште Тамару в спокої. Вона нічого не знала про ці гроші.”
“Будемо вважати, що домовилися. Завтра їдемо до нотаріуса. І до речі, я не жартувала щодо догляду за вами.”
Слідчий вимкнув магнітофон і подивився на Тамару Петрівну.
– Що за рахунки?
– Мій батько був директором заводу в 90-ті. Його звинуватили в розтраті, але нічого не довели. Він пішов з життя під час слідства, – Тамара Петрівна опустила очі. – Я справді нічого не знала про якісь рахунки.
Слідчий кивнув і зробив позначку.
– Тут явний склад злочину – шантаж і примус до угоди. Ми заведемо справу. Але вам потрібно подати заяву про оскарження заповіту до суду. Касету буде долучено до матеріалів.
Коли вони з Віктором Семеновичем вийшли з прокуратури, починало темніти.
– Що тепер? – запитала Тамара Петрівна.
– Тепер їдемо до Семена Аркадійовича, – твердо сказав сусід. – Раз Олена Василівна про нього згадала, значить, не просто так.
Семен Аркадійович, сухенький дідок із пронизливими блакитними очима, зустрів їх у маленькій квартирці, заставленій інструментами.
– Олена Василівна? Як же, пам’ятаю! – вигукнув він, вислухавши їхню історію. – Вона просила мене зробити потайну скриньку в серванті. Сказала, що хоче заховати щось важливе. Я і зробив, подвійне дно.
– Подвійне дно? – Тамара Петрівна згадала, як важко було висунути шухляду. – Там щось іще може бути?
– Повинно бути. Поїхали, покажу.
У квартирі було тихо й порожньо. Семен Аркадійович упевнено підійшов до серванту і натиснув на майже непомітний виступ під шухлядою. Дно відійшло, відкриваючи простір, де лежав ще один конверт.
Усередині виявився справжній заповіт, датований трьома днями пізніше від того, що показувала Марія, і завірений в іншого нотаріуса.
“Я, Кравченко Олена Василівна, перебуваючи при здоровому глузді і твердій пам’яті, заповідаю все своє майно, включно з трикімнатною квартирою, своїй племінниці Стороженко Тамарі Петрівні…”
Через тиждень суд визнав перший заповіт недійсним, отриманим під тиском. Марію Сушко заарештували за звинуваченням у шахрайстві.
Тамара Петрівна стояла біля вікна, коли у двері подзвонили. На порозі стояв Віктор Семенович із коробкою цукерок.
– Зайшов довідатися, як справи у законної спадкоємиці?
– Усе ще не віриться, – посміхнулася Тамара Петрівна, пропускаючи його у квартиру. – Сідайте, я чайник поставлю.
Вона дістала з буфета старовинний сервіз тітки – той самий, який Марія хотіла викинути.
– Знаєте, Вікторе Семеновичу, я все життя думала, що мені одній не впоратися. А виявилося – справляюся. І скільки людей поруч, готових підтримати.
Віктор Семенович усміхнувся, приймаючи чашку.
– Як там кажуть? У тісноті, та не в образі. Сусіди – вони іноді ближче за рідню бувають.
За вікном повільно падав сніг, укриваючи місто білим покривалом. Цього року зима почалася раніше, але Тамарі Петрівні здавалося, що в її житті, нарешті, настала справжня весна.Спеціально для сайту Stories
