Коля настільки втомився від гулянок, від короткочасних стосунків, від нескінченних побачень, що, коли познайомився з простою, веселою та розумною Марією, зрозумів — це саме те, що потрібно.
Вони сходили в кафе, послухали вуличних музикантів, поговорили про його кар’єрні успіхи та про її любов до сучасної поезії, а коли дізналися, що обоє віддають перевагу олів’є, зрозуміли: треба рухатися далі.
Місцем стрімкого розвитку стосунків була обрана квартира Марії, куди вона запросила його на вечерю. Коля одягнув найкращу сорочку, поголився, вивчив якісь дивні вірші одного з улюблених поетів Марії, купив квіти та біле сухе.
Він йшов у гості окрилений і абсолютно розкутий. Коля знав, що сьогодні буде цікаво. Його самовпевненості міг би позаздрити будь-який кіт, що підходить до своєї миски по п’ятнадцять разів на день.
Вечір ще не почався, а вже все було продумано до дрібниць і передбачувано — все, крім фрази: «Добрий вечір, мене звати Степан. Мама в душі, проходьте».
Коля не рухався. На нього зверху вниз дивилося квадратне чоловіче, точніше, дитячо-чоловіче обличчя. Господар обличчя простягав Колі долоню, яка легко б охопила всю Коліну голову.
Спочатку Коля подумав, що він помилився квартирою, але коли Степан голосно й смішно чхнув, не відкриваючи рота й затискаючи ніс пальцями, точно так, як це робила Марія, сумнівів у правильності адреси не залишилося.
Настрій у Колі стрімко почав летіти в прірву, напій— киснути, а квіти — в’янути.
Коля зайшов всередину і, побачивши кросівки Степана, охнув. Він міг би надіти їх прямо на свої туфлі, і все одно вони були б йому на виріст.
Сама Марія була синові мало не по пояс. Коля раптом подумав, що дуже шкода, що жінки не вміють так поводитися із золотом. Дав їй каблучку, а через десять років у тебе в руках вже обруч (непогане вкладення).
Міркуючи, він пройшов на кухню, де вже був накритий стіл, а Степан міняв фіранки без допомоги стільця.
— П’ять хвилин, і я виходжу! — пролунало з душу.
Через п’ять разів по п’ять хвилин двері нарешті відчинилися, і Марія граціозно вийшла з душу у вечірній сукні та з макіяжем на сяючому обличчі. Побачивши кислий вираз обличчя Колі, вона відразу зрозуміла, в чому справа, і хвилювання само собою кудись зникло, а з ним — і весь романтичний настрій.
Мовчки наклавши собі та гостю їжу, вона сама налила біле і, не чекаючи Колі, почала їсти.
— Чому не сказала, що в тебе є дитина? — вичавив із себе ображений обманом Коля.
— Що, злякався причепа? — сумно посміхнулася Марія.
— Та це не причіп — це цілий вагонний склад.
— Великий, правда? Це він у татка. Той ще вищий за Степана. Голими руками на кабана ходив.
— А де він зараз? — проковтнув Коля клубок, що підступив до горла.
— Гастролює. Разом із тим самим кабаном. Залишив нас заради великої сцени. Іноді пише листи. Правда, там такий почерк, що мені здається, ніби пише нам саме кабан, у якого совісті більше.
— А скільки йому? — Коля кивнув у бік стіни.
— Чотирнадцять, нещодавно паспорт забрав.
— Силоміць?
— Дуже смішно.
Далі їли мовчки. Розмова якось не клеїлася.
— Можна ще м’яса? — простягнув Коля тарілку.
— Подобається?
— Чесно, я в житті смачнішого не їв. Що це?
— Нутрія. М’ясо готує Степан.
— Ого, у нього талант.
— Він дістався йому від тата, разом із якоюсь старовинною кулінарною книгою, набором ножів, спінінгів, човном та ще якимсь мотлохом, який він нам залишив.
— Човен? — Коля ковтнув слину.
— Ага, в підвалі зберігається. Ну як зберігається, іноді там буває. Син — завзятий рибалка.
Тут у Марії завібрував телефон, і вона, вибачившись, пішла в кімнату, щоб відповісти.
«Пора б збиратися додому», — подумав Коля. Тут йому ловити було більше нічого.
— Слухай, Колю, тут така справа… — Марія повернулася на кухню вся якась схвильована. — Там на роботі у нас аварія. Ти не міг би з Степаном пару годин посидіти?
— Я? З Степаном? Навіщо? — здивувався Коля.
— Ну, він же неповнолітній, хтозна, що може статися. Зараз всякі люди по квартирах ходять…
— Боїшся, що його непомітно викрадуть?
— Коротше, — змінила тон Марія, — я тобі заплачу і за втрачений вечір, і за послугу няні, а потім більше ніколи не подзвоню, домовилися?
— І що мені з ним робити?
— Ну не знаю, ви ж чоловіки, поговоріть там на ваші чоловічі теми, а я побігла.
Коля нічого не встиг відповісти, а Марія вже вибігла з дому в тому, в чому була.
Він якийсь час посидів на кухні, розрядивши весь заряд телефону, потім доїв м’ясо, допив біле, а Марія все не поверталася.
Дойшовши до дверей Степана, він почув знайомі звуки, що долинали з-за них.
«Не може бути», — подумав Коля і постукав.
— Відчинено.
Коля обережно штовхнув двері й зайшов у дитячу. Перше, що впало йому в око, — це велика дерев’яна мішень із встромленими в неї ножами та стрілами. На стіні, до речі, дірок не було — стрілець завжди влучав у ціль. На столі стояв вініловий програвач, а з колонки тихо грав гурт, який Коля просто обожнював.
Сам Степан сидів у кутку й налаштовував рибальське спорядження. Коля продовжив огляд кімнати. На шафі стояли кубки, зі стелі звисала боксерська груша, біля телевізора лежала нова ігрова приставка.
— Мама тебе непогано утримує, — присвиснув Коля від заздрості. Про таку кімнату мріяв не те що підліток, а й він сам.
— Я влітку працюю, — відповів Степан, і Колі раптом стало трохи соромно. Він уже уявив, як Марія намагається знайти бездонний гаманець для свого бездонного нащадка, а той, виявляється, цілком самодостатній.
— У тебе зарядки для телефону не буде? — запитав Коля, показуючи телефон.
— Біля залізниці лежить, — показав Степан рукою.
— Залізна дороги? — не вірячи своїм вухам, промурмотів Коля, а коли обернувся й побачив справжній залізничний комплекс, забув, як дихати.
— Ти сам зібрав? — запитав він тихо, щоб не злякати чарівну мить.
— Ага. Потихеньку докуповую різні детальки, хочу зробити другий ярус і кілька мостів. Нещодавно прийшла коробка з новими рейками, ніяк руки не доходять.
Коля відчував, як до голови й серця підступає жар.
— А можна запустити кружечок? — запитав він у Степана.
— Так, хвилинку, — хлопець відклав приладдя, випростався на повний зріст і одним кроком перетнув кімнату.
***
Марія повернулася через годину. Вона була впевнена, що Коля вже втік, і першим ділом поспішила до кімнати сина, де застала цих двох, які збирали залізницю. Причому з першого погляду було важко визначити, хто з чоловіків старший.
— Коля, тобі час додому, — тихо покликала Марія.
— Ну мамо… Ой! — підхопився з підлоги Коля. — Котра година?
— Пів на одинадцяту, — позіхнула втомлена Марія. — Завтра з ранку я знову на ліквідацію аварії, тож мені треба поспати.
Вона провела Колю до дверей і, поцілувавши в щоку, простягнула гроші.
— Я у жінок гроші не беру, — з презирством подивився на неї Коля.
— Добре. Дякую, що доглянув за моїм причепом.
Коля посміхнувся і пішов.
***
— Привіт, слухай, я б хотів ще раз зайти в гості, — зателефонував через пару днів Коля.
— Ти знаєш, у мене тут на роботі зараз стільки справ — не до стосунків, я завжди зайнята, та й наша остання зустріч…
— Ну а до Степана я можу зайти?
— До Степана? — здивовано запитала Марія.
— Ага. Може, посидіти з ним треба, доглянути за малюком?
— Ну, я навіть не знаю… Треба у нього спитати.
— А я йому вже написав. Він не проти. Я тут нову гру купив для його приставки, ми тихенько посидимо, а ти спокійно займешся своїми справами.
— Ну… добре, приходь сьогодні.
Того ж вечора Коля прийшов у гості в зовсім іншому вигляді. Ніякої сорочки, парфумів, ніякого білого сухого і дурних томних поглядів. На ньому була звичайна чорна футболка із зображенням улюбленого музичного гурту, на плечах висів рюкзак, набитий чіпсами та газованою водою, а на обличчі сяяла дурна хлопчача посмішка.
— Тільки поводьтеся тихо — у мене скоро дзвінок по відеозв’язку на дві години, — Марія зустріла його в домашньому халаті, з тканинною маскою на обличчі та з цибулевим запахом з рота.
Коля кивнув і пішов у дитячу.
Того ж вечора Марія ледь розборонила Колю і Степана, які запекло сперечалися про творчість режисерів. Кожен із них запально відстоював свою точку зору, і вони вже збиралися вирішити питання шестигодинним кіномарафоном, але Марія змогла їх переконати, що вони обоє — жертви поганого смаку, і повела Колю до виходу.
— У суботу не забудь прикормку купити! — крикнув із кімнати Степан.
— Яку ще прикормку? — Марія поглянула на Колю.
— Та ми на щуку йдемо. Я Степан сказав, що знаю один магазин, де класну прикормку продають. Так класно, я тисячу років на рибалці не був.
— Та ви, я дивлюся, друзі прямо. А зі мною час не хочеш провести?
— Можеш піти з нами, бутерброди наріжеш.
— Ага, робити мені більше нічого. Гаразд, йдіть на свою риболовлю, — посміхнулася Марія, проводжаючи Колю. — Все одно у мене робота весь час забирає час. А так хоч дитині є чим зайнятися.
***
Минув місяць. Марія повністю присвятила себе роботі, не маючи сил навіть на романтику. Зате Коля і Степан провели цей час дуже продуктивно: добудували залізницю, поїхали на раків, зварили квас за старовинною книгою Степана, яка дісталася йому у спадок.
Степан навчив Колю орієнтуватися в лісі, а Коля тим часом пояснив хлопцеві ази флірту і допоміг своїми порадами запросити на побачення дівчину з паралельного класу. Все йшло рівно і спокійно, поки одного вечора в двері не постукали так, що з натяжної стелі посипалися світильники.
Марія відчинила двері. На порозі стояв її колишній чоловік і батько Степана.
— Я все усвідомив, — сказав він, опустившись на одне коліно. Навіть у такому положенні він був на голову вищий за Марію. — Ми втомилися, хочемо тихого сімейного життя. Я накопичив грошей, заберу вас із Степаном у рідне село. Будемо жити в задоволенні. Ти підеш з роботи. Ми з сином будемо ходити на риболовлю та на полювання.
— Хах! Ну ти й гуморист. Десять років минуло, а він усвідомив. Твій кабан теж вирішив повернутися до сім’ї?
— Ні… Насправді він не хоче виконувати трюки, а без нього сама розумієш, — пробурмотів чоловік.
— Ось у чому справа, — схрестила руки на грудях Марія. — Тебе просто кинули.
— Неважливо! Головне, що я тепер…
Він не договорив, бо до передпокою вийшов Коля в футболці Марії.
— Маріє, я твою футболку взяв, а то свою забруднив, поки ми зі Степаном потяг перефарбовували…
— Господи, в цій квартирі хоч хтось договорить фразу до кінця? — запитала Марія, по черзі дивлячись на чоловіків.
— Це хто? — запитав чоловік, націливши свій величезний кулак на голову Колі.
— Це… це… — розгубилася Марія, не знаючи, що робити.
Тут із кімнати вилетів Степан і швидким рухом заломив батькові руку, притиснувши його до стіни так, що той завив.
— Це причіп! — просичав Степан.
— Степане! Синку! Це я, тато! Який ще причіп? — пихкав чоловік, корчачись від болю.
— Звичайний причіп, який допомагає нам з мамою вивозити все, що ти нам з нею залишив.
— Але ж я вам нічого не залишав, — сказав чоловік і сам зрозумів сенс своїх слів.
Коля з Марією тулилися одне до одного в кутку, спостерігаючи за цією боротьбою велетнів.
— Гаразд-гаразд, брейк, — заскиглив батько, і Степан нарешті послабив хватку.
— А ти молодець. Дивлюся, весь у мене. Вже можна на кабана йти, — розминав чоловік руку. — Власне, так і пропоную зробити. Можу я хоча б завтра з сином на полювання сходити? Поспілкуватися, поговорити про втрачений час? Може, у нас вийде якось все відновити? Я ж батько, а не хтось там, — дивився він в очі колишній дружині.
Марія розгубилася. Вона переводила погляд з колишнього чоловіка на Колю, не знаючи, що сказати.
— Так, я все розумію, — кивнув Коля і зібрався йти.
— Вибач…
***
Наступного дня батько й син пішли з самого ранку, а Степан повернувся додому пізно ввечері сам.
— А де батько? — запитала схвильована Марія.
— Він пішов, — сказав той, знімаючи взуття.
— Як це — пішов? Ось так просто взяв і пішов?
— Не зовсім, — похитав головою Степан. — З кабаном пішов. Завантажив у причіп і поїхав дресирувати. Знайшов собі нового партнера для виступів. Довіз мене до міста і поїхав.
— Господи, яка ж я дурна, — Марія вдарила себе по лобі. — Треба зателефонувати Колі, — вона потягнулася за телефоном.
— Не треба, я щойно з ним попрощався. Він мене додому підвіз. Завтра обіцяв зайти.
— Але ж ти залишив телефон вдома! Звідки він знав, де тебе забрати?
— Сказав, що стежив за нами. Хотів переконатися, що з нами все гаразд.
— Так і сказав?
— Так. А ще сказав, що причепився до нас і вже навряд чи коли-небудь зможе відчепитися.
