Паркан між ділянками стояв сорок років і весь цей час був неправильним. Так вважала Ніна Савеліївна.
Не вголос. Вголос вона казала: «Ну стоїть і стоїть». Або: «Бог з ним, з парканом». Або ще краще: «Мені чужого не треба». Остання фраза їй особливо подобалася. У ній була гідність, суха, як торішній кріп. Але щоразу, коли вона йшла вздовж своєї картоплі й бачила, як сусідська малина Тамари Іллівни нахабно перекочується через сітку, у Ніни Савеліївни всередині піднімалося знайоме зле тепло.
Чужого їй не треба було. Їй треба було, щоб чуже перестало так добре рости.
У Тамари Іллівни росло все. Помідори — ніби їх не садили, а призначили переможцями. Огірки висіли рівні, пухирчасті, один до одного, як на малюнку в журналі. Смородина була великою, чорною, блискучою. Жоржини стояли біля ґанку такими шапками, що перехожі зупинялися й казали:
— Тамаро, ну у тебе знову виставка!
Тамара сміялася, відмахувалася:
— Та годі вже, це само по собі.
Ось це «само» Ніна Савеліївна ненавиділа особливо. У неї нічого не росло само по собі. У неї все виживало. Морква виходила кривою, наче артритні пальці. Огірки спочатку жовтіли, потім ображалися й відвалювалися. Помідори чорніли знизу саме тоді, коли Ніна вже починала сподіватися. Навіть календула у неї виглядала не радісною, а вимушеною.
Ділянки дісталися їм майже одночасно, ще за часів заводу. Чоловік Ніни, Юрій, тоді був галасливим, сильним, із звичкою все починати й нічого не закінчувати.
Будиночок вони ставили сім років. То не вистачало грошей, то дощок, то Юрій йшов «допомогти хлопцям» і повертався до ночі, пахнучи міцним. У Тамари чоловік, Микола, мовчки викопав колодязь, збудував піч, поставив теплицю. Не кричав, не обіцяв, просто робив. Ніна тоді казала собі: «Ну й що, теплиця. Зате мій веселий».
Потім веселий Юрій пішов до диспетчерки з автобази, а теплиця Тамари стояла й досі.
З тих пір минуло багато років. Тамара не була вдовою — Микола жив, тільки рідко приїжджав, спина не дозволяла. Юрій теж десь жив, надсилав привітання з Новим роком із чужого міста і ставив у кінці смайлик, ніби смайлик міг замінити аліменти, вибачення та похилений ґанок.
Ніна Савеліївна вже давно нічого від нього не чекала. Але заздрість до Тамари залишилася. Вона була сильнішою за образу на чоловіка, міцнішою за біль від життя, що не склалося. Ніна могла пробачити людям багато чого. Але не те, що у них виходить легше.
Того липневого дня все почалося з малини.
Ніна вийшла вранці полоти цибулю й побачила, що кілька гілок знову нахилилися на її бік. Ягоди висіли великі, червоні, провокаційні. Одна навіть впала на доріжку Ніни, наче плювок.
— Зовсім розбестилася, — сказала Ніна.
Кому — малині, Тамарі чи всьому життю — було незрозуміло.
Вона взяла секатор і зрізала гілки біля самої сітки. Потім ще дві. Потім третю, яка, здавалося, не заважала, але виглядала неправильно. Гілки впали в траву. Ягоди розсипалися. Ніна відчула коротке полегшення, майже радість. Ось. Хоч щось вона може зупинити.
— Ніна! — пролунало з-за паркану.
Тамара Іллівна стояла біля своєї теплиці в солом’яному капелюсі. Капелюх був дурнуватий, широкий, зі стрічкою. На Ніні такий виглядав би як миска, а на Тамарі — як літо.
— Що ти робиш?
— Своє очищаю.
— Це моя малина.
— На моїй землі — це вже не твоя.
Тамара підійшла ближче. Її обличчя не було злим, скоріше здивованим. Це теж дратувало. Ніна хотіла, щоб Тамара розлютилася, щоб стала непривабливою, гучною, дріб’язковою. А та все ще трималася прямо.
— Можна було сказати, я б підтягнула.
— Я сорок років говорю.
— Коли?
— Усім своїм виглядом.
Тамара уважно подивилася на неї.
— Ніно, ти що?
Ці два слова були гірші за скандал. «Ти що?» — ніби Ніна — примхлива дитина, а не жінка, у якої життя крапля за краплею витекло в чужі врожаї.
— Я межу переміряю, — сказала вона.
— Яку межу?
— Справжню. Твій паркан заліз на мою сторону.
Тамара моргнула.
— Паркан ще наші чоловіки ставили.
— Ось саме. Твій ставив, мій тримав.
— Ніна, ти серйозно?
— Абсолютно.
До вечора про це знало все селище. Не натовп, ні. Не треба красивих сцен із засудженням на засіданні правління. Просто дачі влаштовані так, що новина проходить по них швидше, ніж вода через стару лійку.
Сусід Павлович сказав: «Та там сантиметрів двадцять, не більше». Його дружина сказала: «Сантиметри теж земля». Голова зітхнув, дістав папку й пообіцяв викликати кадастрового інженера, якщо обидві сторони оплатять.
— Я оплачу, — сказала Ніна.
Тамара не сперечалася.
— І я оплачу. Якщо треба.
Ніна чекала, що Тамара буде обурюватися, вмовляти, згадувати про дружбу. Яка дружба? Вони ніколи по-справжньому не дружили. Обмінювалися розсадою, сіллю, новинами, іноді сиділи разом біля хвіртки.
Але поруч із Тамарою Ніна завжди почувалася гірше. Не тому, що Тамара хвалилася. Навпаки. Вона була нестерпно спокійною. У неї навіть неприємності виглядали акуратно: захворів чоловік — вона оформила довідки, посадила менше картоплі, поставила лавочку біля теплиці.
У Ніни зламався насос — три тижні лайки, бруду, відер, сліз.
Через тиждень приїхав інженер. Молодий, у чистих черевиках, з приладом на штативі. Ходив між ділянками, дивився в планшет, вбивав точки. Ніна йшла за ним, наче за суддею. Тамара стояла біля паркану, склавши руки на грудях.
— Згідно з документами, — сказав інженер, — паркан дійсно зміщений.
Ніна відчула, як у неї всередині щось урочисто піднялося.
— На скільки?
— В середньому на тридцять два сантиметри. Місцями до сорока.
Тридцять два сантиметри. Смішно. Менше за ширину табуретки. Але Ніні здалося, що їй повернули цілу губернію.
— Значить, переносити, — сказала вона.
Тамара поглянула на інженера.
— Якщо згідно із законом — так?
— Якщо хочете привести у відповідність, так. Можна укласти угоду, можна залишити як є.
— Ні, — сказала Ніна. — Як є — не залишимо.
Тамара кивнула.
— Добре. Перенесемо.
І знову не дала Ніні радості. Не закричала. Не сказала: «Та як ти можеш». Просто погодилася. Ніби тридцять два сантиметри для неї нічого не означали. Звісно, не означали. У кого все росте, той не тримається за землю зубами.
Огорожу переносили в суботу. Павлович допомагав із сіткою, його онук тягав стовпи, голова стояв для вигляду. Ніна командувала різкіше, ніж треба.
Тамара мовчки обрізала малину зі свого боку, щоб гілки не заважали. Коли старі стовпи витягли, земля під ними виявилася темною, вологою, з корінням. Ніна дивилася на цю вузьку смугу і думала: моя. Ось тепер моя.
— Що будеш садити? — запитав Павлович.
— Подивлюся.
— Моркву не сади, земля кисла.
— Розберуся.
Вона вже уявляла собі там грядку. Рівну. Цибулю чи буряк. Може, квіти. Ні, краще малину. Свою. Щоб росла не гірше, ніж у Тамари.
До вечора паркан стояв по-новому. Ділянка Тамари стала трохи вужчою. Ніни — трохи ширшою. Різниця була майже непомітною, якщо не знати. Але Ніна знала. Вона ходила вздовж нової межі й відчувала себе переможницею.
Правда, перемога чомусь була тихою, без смаку. Як чай, у який забули покласти заварку.
Тамара підійшла, тримаючи в руках обрізані гілки малини.
— Візьми, якщо хочеш. Приживуться.
Ніна різко обернулася.
— Мені твоє не потрібно.
— Це хороший сорт.
— Я сказала, не потрібно.
Тамара зітхнула.
— Ніно, я ж тобі не ворог.
Ось тут Ніна не витримала.
— А хто ж? Подруга? Ти все життя стоїш поруч, наче докір. У тебе все як слід. Дім як слід, чоловік як слід, діти приїжджають, яблука відрами, квіти як з картинки. Ти навіть старієш акуратно. А в мене все через пень.
Все криво. Все треба вигризати. І ти ще зі своєю малиною: візьми, Ніно, у мене зайве. У тебе все зайве! А у мене нічого зайвого ніколи не було.
Вона замовкла, злякавшись власного голосу. Так вона нікому не говорила. Навіть собі. Слова вилетіли й зависли між ними, потворні, голі.
Тамара стояла дуже тихо. Потім опустила гілки на землю.
— Ти думаєш, у мене все само?
— А хіба ні?
— Ні.
— Ну звичайно. Зараз почнеться: всі страждали, тільки мовчки.
Тамара посміхнулася, але без злості.
— Не почнеться. Просто ти дивишся через паркан і бачиш верхівки. А я свої коріння сама знаю.
— Красиво сказала.
— Як вийшло.
Ніна відвернулася.
— Не треба мене жаліти.
— Я й не жалію. Я втомилася від тебе захищатися, хоча ти зі мною борешся одна.
Ця фраза вразила сильніше, ніж Ніна очікувала. Одна. Так, можливо. Тамара жила, садила, фарбувала, їздила до чоловіка в поліклініку, сварилася з дітьми, сплачувала внески. А Ніна весь цей час вела з нею якийсь довгий суд, на якому обвинувачена навіть не знала, в чому її звинувачують.
— Ти думаєш, я тобі не заздрила? — раптом сказала Тамара.
Ніна коротко розсміялася.
— Мені?
— Так. Твоїй свободі. Ти могла встати й поїхати з дачі, коли хотіла. Не готувати для натовпу, не чекати на Миколу з його друзями, не посміхатися дітям, коли вони приїжджають лише для того, щоб посмажити шашлик і помити машину. У тебе ніхто не вимагав, щоб усе було гарно.
— Тому що в мене й не було гарно.
— Зате ти могла бути злою.
Ніна хотіла заперечити, але не змогла. Їй дійсно багато чого прощали, бо «у Ніни характер» і «Ніна одна». Вона носила свою невдачливість як дозвіл на самознищення.
Тамара підняла порожні руки.
— Паркан перенесли. Земля твоя. Тільки я не знаю, чи стане тобі легше.
— Стане, — вперто сказала Ніна.
— Дай Бог.
Тамара пішла. Гілки малини залишилися біля нової межі. Ніна хотіла викинути їх за паркан, але сил не вистачило. Вона сіла на перевернуте відро й подивилася на свою нову смужку землі. Тридцять два сантиметри. Законні, чесні.
Наступного дня вона перекопала цю смужку. Земля була важкою, з корінням, камінням і старими цвяхами. Ніна працювала з люттю, аж до болю в попереку. Потім посадила там кріп.
Через тиждень кріп зійшов рідко, невпевнено, місцями з прогалинами. У Тамари за парканом малина, обрізана й підв’язана, знову почала рости.
Ніна стояла над своїм кропом і раптом відчула не злість, а втому. Не від роботи. Від порівняння. Від того, що навіть цей кволий кріп вона вже подумки порівнювала з жоржинами Тамари.
Вона виграла межу, але не виграла життя. Паркан пересунули, а всередині все залишилося на колишньому місці.
У серпні Тамара підійшла до хвіртки.
— Ніно, мені треба на два дні в місто. Поллєш теплицю? Павлович просив, він забув минулого разу.
Ніна хотіла сказати: «А де твої діти?» Або: «Сама давай справляйся, у тебе ж усе росте». Але подивилася на Тамару й уперше побачила не сусідку-переможницю, а жінку з втомленими плечима, у вигорілій футболці, з землею під нігтями. Не ікону врожаю. Просто людину.
— Поллю, — сказала Ніна.
— Дякую.
— Тільки без цього твого «само росте». Я бачу, скільки ти там возишся.
Тамара здивувалася. Потім посміхнулася.
— Домовилися.
Коли Тамара поїхала, Ніна зайшла в її теплицю. Всередині було спекотно, пахло листям і вологою землею. Помідори висіли важкі, красиві, але якщо придивитися ближче, на кількох уже з’явилися темні плями.
У огірків жовтіли нижні листки. Підв’язки були зроблені не ідеально, подекуди нашвидкуруч. Не виставка. Робота. Просто Тамара вміла не показувати людям недоліки.
Ніна полила теплицю, вийшла й довго стояла біля нової межі. На її стороні соковито зеленів кріп. На стороні Тамари — малина. Паркан був правильний. Усе відповідало документам. І все одно щось важливе залишалося невиправленим.
Увечері вона підняла ті самі малинові гілки, які не викинула, а кинула за сарай. Деякі підсохли, дві ще трималися живими. Ніна посадила їх біля паркану, на своїй новій смужці. Не з вдячності. Не з примирення. Просто захотіла подивитися, чи вийде у неї виростити щось не з злості.
Через кілька днів одна гілка почорніла. Друга пустила маленький зелений листочок.
Ніна присіла поруч навпочіпки. Листок був крихітним, смішним, нічим особливим. Не перемога. Не доказ. Але він ріс на її землі й не мав обов’язку бути кращим за Тамарин.
Ніна Савеліївна доторкнулася до нього пальцем і вперше за все літо не стала дивитися через паркан.
