Мої батьки розлучилися, коли я закінчувала школу. Ще не доросла, але вже не зовсім дитина. Такий дивний вік, коли вже не можна жалітися, з одного боку, але сльози ллються рікою при одній тільки думці, що мама і тато розлучаються.
Однак у глибині душі я завжди знала, що цей день настане. Моя мама не любила тата. Вона любила лише себе.
Одразу після розлучення виявилося, що мати вже давно мала іншого чоловіка. Іспанець. Щоправда, віком він був старший за неї, але його фінансова сторона це перекривала з лишком. Принаймні, у маминих очах. Вона швиденько зібрала речі і поїхала в бік моря і теплого сонця.
Розділ майна та скупі сльози прощання зі мною були вже пізніше. Мама вважала за краще вирішувати обидві ці справи на відстані, скориставшись послугами адвоката-представника і скайп-розмовами зі мною.
Батькові було складно. Він, як і я, був шокований. Але робити нема чого, треба було продовжувати ходити на роботу, заробляти якісь гроші. Їх, до речі, помітно зменшилося, враховуючи, скільки було витрачено на судові витрати та оренду нової квартири для нас.
Квартиру, в якій ми прожили усе моє дитинство, тепер потрібно було терміново продавати. Виконавча служба займалася цим сама і пустила її майже за безцінь. Проте мати змогла терміново отримати свою частку грошима. Через її забаганку, ми, власне, те житло і втратили.
Моя бабуся по маминій лінії тоді поговорила з татом, і разом вони вирішили, що я маю переїхати до неї. Вона дуже хороша людина, і собі бабуся ніколи не змогла б дозволити того, що вчудила моя рідна матуся.
У бабусі була хороша трикімнатна квартира біля центру, тож я їй не сильно завадила. А тато тим часом вирішував все нові і нові проблеми, що з’являються, як гриби після дощу.
Через 4 роки я вийшла заміж. Тепер я жила зі своїм коханим чоловіком, з яким ми разом і досі.
Батько після розлучення орендував кімнату, де прожив майже рік, поки не купив однокімнатну квартиру для себе. Завести нове кохання йому, на жаль, так і не вдалося.
Окрім нього на свято було запрошено бабусю та інших гостей. Єдиною, хто прийшов без запрошення, була моя мати. Але вигнати її в мене не стало моральних сил.
Мати приїхала зовсім ненадовго. Напевно, на годину. За цей час вона встигла подарувати мені якийсь незрозумілий телевізор, який не хоче працювати в нашій країні. Поговорити з бабусею та трохи поскандалити з батьком.
Потім, розкритикувавши все свято загалом і майже всіх гостей окремо, вона вийшла. Не забуваючи закотити очі насамкінець. Того дня я зрозуміла, що стала дорослішою за власну матір.
Тепер я сама вже мати двох чудових діток. Мій чоловік знайшов хорошу роботу, тому я можу всі свої сили сконцентрувати на вихованні наших дітей. Як ви розумієте, це для мене дуже важливий момент.
Ми живемо непогано, гріх скаржитися. Тато вже оклимався і звик жити один у своїй однокімнатній квартирі. А от у бабусі здало здоров’я.
Нещодавно вона злягла, та так, що тепер її треба було доглядати, як лежачу людину. Лікарі кажуть, що всі передумови для її відновлення є. Але на якийсь період їй потрібні спокій і турбота.
Я з дитиною на руках, нічим допомогти не можу. Добре, хоч батько, зять, по суті, може прийти і допомогти їй час від часу. Ми з чоловіком платимо за всі ліки, їжу та інше. Але поки що це все, чим ми можемо допомогти.
І, звичайно, невідомо звідки і без попередження з’явилася і моя мама. У неї все начебто нормально. Іспанець, щоправда, трохи програв на ставках. Ну, такі вже вони, ці іспанці, темпераментні.
Проте мама якось не знайшла бажання допомогти бабусі, тобто її власній матері. Натомість вона порадилася з місцевими рієлторами, як швидко вона зможе продати її квартиру в разі чого. Ну ви розумієте, людина ж літня.
Однак цього разу на неї чекало суцільне розчарування. Адже свою квартиру бабуся повністю переписала і навіть не на мене. На батька. Адже це він, за фактом, зараз її доглядає.
Тож тепер він був повноправним спадкоємцем того, що так розраховувала у своїх мріях продати моя мама. Доля зробила черговий поворот.
І мене це влаштовує. Я давно вже пробачила свою матір. Така вже вона людина, що не могла вчинити інакше. Я не стала з нею сваритися чи уникати її. Просто тепер у мене своє, доросле життя, і своїй матері я вже нічим не зобов’язана.
Тато та бабуся — ось рідні мені люди. Їм я завжди намагатимусь прийти на допомогу. Чи вважаю я нашу родину нормальною? Ні. Але іншої я не маю, тож житиму, як жила.
А моя мама … Ну що ж, нехай у неї теж буде все добре. Це ж, мабуть, теж несолодко. Жити з дідом, що розорився, на іншому краю світу. Але це нічого. Мабуть, вона ще якось викрутиться і з цієї ситуації. Я чомусь у цьому навіть впевнена. Принаймні до цього завжди викручувалась. Мабуть, так буде й цього разу.
