Світлана стояла біля вікна й дивилася зверху, як її чоловік, тримаючи за руку, відводив дівчинку… Їхню доньку. Їхню колишню доньку…
Зараз зачиниться дверцята, машина рушить і відвезе їх обох туди, звідки чоловік повернеться вже сам.
По щоках Світлани текли гіркі сльози, капаючи на маківку однорічної доньки, та невдоволено вередувала, намагаючись вивернутися з материнських рук…
Світлана притискала малечу міцніше до грудей, і серце її стискалося від болю, сорому, жалю…
* * *
Вони давно намагалися народити дитину, але ніяк не виходило, а тому рішення взяти малюка з дитячого будинку було прийнято якось легко.
Важко було лише втілити його. Света пам’ятала їхній похід з чоловіком до дитячого будинку, насторожені дорослі очі на дитячих обличчях, що дивилися на них з надією й побоюванням.
Надійка сподобалася їй відразу, хоч чоловік і мріяв про сина. Русяві косички, величезні світлі очі — одинадцятирічна Надя була дивно схожа на покійну матір Світлани, і серце жінки затремтіло. Та й дівчинка теж відразу потягнулася до подружжя, раділа кожному їхньому приходу.
Шок спіткав їх тоді, коли директорка дитячого будинку повідомила, що в притулку Надя вважається «вічною вихованкою».
Дівчинку вже чотири рази усиновлювали і щоразу повертали назад. Света не особливо вдавалася в подробиці того, чому так відбувалося. Її добре серце просто стискалося від жалю до нещасної дитини, яку стільки разів зрадили ті, кого вона вже звикла називати батьками.
Подружжя чекало на затвердження документів, вони почали все частіше забирати Надю до себе додому. У їхній двокімнатній квартирі у дитини вже була своя кімната, чому Надя дуже раділа.
Діти з дитячих будинків обділені не стільки речами, скільки увагою та любов’ю, а ще їм усім бракувало особистого простору.
І тепер у дівчинки з’явилася власна кімната, а любові та уваги від майбутніх батьків вона отримувала з лишком…
А тут ще й сталося диво — Світлана раптом дізналася, що при надії. Адже так часто буває у тих, хто бере сироту в сім’ю, трапляється диво, і крім прийомної дитини в родині з’являється ще й рідна.
Подружжя раділо майбутньому малюку, але скасовувати усиновлення однозначно не збиралося — вони щиро звикли до дівчинки й полюбили її.
* * *
Минав час, опікунська служба схвалила усиновлення, і Надя покинула дитячий будинок, як тоді здавалося, назавжди…
Одинадцять років — цілком свідомий вік, і психолог, який допомагав дитині адаптуватися в новій родині, настійно рекомендував батькам повідомити Наді, що в неї скоро народиться сестричка або братик.
Подружжя так і зробило. Розмова відбулася, а точніше, монолог. Поки Світлана з чоловіком по черзі розповідали Наді про ситуацію, та, широко розплющивши свої величезні сірі очі, уважно їх слухала, переводивши серйозний погляд з одного на іншого…
Вони, звичайно ж, щиро запевнили дитину, що будуть любити її не менше після народження малюка, що ніхто ніколи не замінить її в їхньому серці.
Але, коли довелося пояснювати, що тепер Наді доведеться ділити кімнату з малюком на двох, як тільки той підросте, погляд дівчинки на секунду став суворим. Вона відвернулася і мовчки вийшла, не дослухавши батьків.
З того часу Надя почала поводитися дуже дивно — щойно дорослі з’являлися вдома, вона обіймала їх по черзі, міцно стискаючи руки, притискалася і могла так стояти дуже довго.
Підбігала ззаду, обіймала матір за шию так сильно, що це більше нагадувало бажання задушити.
Очі дитини при цьому дивно скляніли, а зуби скрипіли від зусилля. «Я люблю тебе, мамочко» — все частіше й частіше чула Света від прийомної доньки.
Світлана у відповідь обіймала доньку, пестила, цілувала, а от чоловіка сильно насторожувала дивна поведінка Надійки, хоч він і любив її не менше за дружину.
Психолог же на обережні скарги батьків провів кілька сеансів з дівчинкою і дійшов висновку, що дитина напрочуд швидко адаптувалася в новій родині… А надмірна ласкавість і нав’язливість? Ну, нічого страшного, просто дитина боїться, що незабаром увага батьків розділиться ще й на майбутнього малюка…
Справжнє пекло в їхньому домі почалося з появою маленької Вірочки. Дитина народилася трохи раніше терміну, тому часто плакала і буквально вимагала постійної уваги матері.
Щоб не турбувати Надю, ліжечко Вірочки поставили в батьківській спальні. Світлана щиро намагалася знайти час для обох доньок, просто розривалася, втомлюючись до вечора настільки, що ввечері буквально занурювалася в глибокий переривчастий сон.
Чоловік допомагав їй, як міг, відвозив Надійку до школи, читав на ніч казки… І спочатку ніхто нічого не помічав… А ось потім…
Потім Світлана почала звертати увагу, що варто було залишити Вірочку наодинці з Надею, як дитина просто починала істерично кричати.
Світлана, кидаючи все, миттю прибігала до кімнати, де заставала Надю, яка дбайливо метушилася навколо сестрички, та маля, з червоним від крику личком.
Але одного разу Світлана застала Надю за тим, що її жахнуло і налякало. Дівчинка затискала носик немовляти, тримала так якийсь час, потім, побачивши, що увійшла Світлана, відпустила, і Вірочка, намагаючись гарячково вдихнути повітря, відчайдушно закричала.
Світлана підбігла, схопила дитину на руки і довго, з останніх сил намагаючись зберегти спокій, намагалася з’ясувати у Наді, що тут сталося.
Надя уважно й серйозно дивилася на прийомну матір своїми величезними сірими очима і… мовчала.
Мовчала вона й увечері, коли з нею намагався поговорити вже чоловік Світлани. Але, проявивши диво дипломатії, він все ж витягнув з Наді не надто правдоподібну інформацію, що та просто витирала немовляті носик.
Батьки поговорили з психологом, який також намагався всіляко їх заспокоїти і переконати в тому, що дівчинці бракує любові та уваги.
Потім був ще один тривожний сигнал — Світлана встигла застати Надю біля дитячого ліжечка, перш ніж та дала малечі пляшечку з сумішшю, завареною окропом.
Тоді Надя теж уважно й мовчки спостерігала за реакцією батьків, а Світлана, дивлячись у величезні красиві очі, такі схожі на очі її матері, вперше подумала, що не бачить у них ані краплі любові, лише порожнечу…
* * *
Минав час, Вірочка росла, ставала дедалі спокійнішою, та й Надя, як здавалося батькам, якщо й не полюбила, то звикла до сестрички.
Настало літо. Ще на етапі усиновлення подружжя збиралося з Надею поїхати на море, і дівчинка дуже чекала на це, адже це мала бути її перша в житті поїздка на море.
Але… їхати з крихітним немовлям було абсолютно нерозумно, і Світлана якомога м’якше сказала це Наді.
Того вечора Надя вперше влаштувала істерику. Вона не просто плакала, вона вила, як поранена тварина, категорично відмовляючись слухати будь-які аргументи та обіцянки.
Вона кидалася на підлогу, у несамовитості б’ючи руками й ногами куди попало. Світлана була дуже налякана, вона зовсім розгубилася.
Але, що дивно, психолог знову не знайшов жодних відхилень у поведінці дівчинки, навпаки, після сеансу похвалив її за адекватність і ввічливість і, як і раніше, порадив приділяти Наді більше уваги.
Батьки не стали сперечатися, лише переглянулися й про себе вирішили терміново змінити психолога та пошукати когось більш компетентного…
Того вечора Світлана сама вкладала Надійку спати — чоловік поїхав у відрядження. Уклавши Вірочку в ліжечко, Світлана з книжкою в руках більше двох годин вела з Надею відверту розмову.
Їй навіть почало здаватися, що вона абсолютно несправедлива до доньки, що це мила, адекватна і ласкава дитина, вона почала звинувачувати себе в дивній поведінці доньки та її ревнощах…
Вона звинувачувала себе рівно до того моменту, поки Надя в розмові не почала розпитувати, нібито випадково, що було б, якби Вірочка раптом… зникла.
Чи стали б батьки любити її, Надю, більше? Чи не стали б заводити ще дітей? Чи поїхали б з нею відразу на море, чи ні?..
Світлана обережно відповідала на дивні запитання дитини, а про себе думала, що Наді потрібен не психолог, а психіатр…
Якось уклавши доньку, вона пішла до спальні й від втоми занурилася в глибокий сон. Прокинулася від дивних звуків, ніби хтось борсався поруч, машинально поглянула на дитяче ліжечко і завмерла — нависнувши над Вірочкою, Надя притиснула дитячу подушечку до її обличчя і намагалася притиснути міцніше.
Світлана одним стрибком опинилася поруч, відштовхнувши Надю, вона підхопила Вірочку на руки, личко малечі було блідим, посинілим.
Світлана відчувала непереборне бажання дати Наді ляпаса, але її рука завмерла, коли вона зустрілася поглядом із дочкою. У величезних чистих очах дівчинки переповнювали злість і ненависть.
А далі Света почула те, про що навіть згадувати більше ніколи не хотіла. Надя ненавиділа їхню дитину. Ненавиділа люто, ревнувала, бажала, щоб тієї ніколи не було… Обіцяла знищити дівчинку за будь-яку ціну, бо та була зайвою у стосунках Наді та батьків.
Світлана в жаху опустилася на ліжко і слухала гнівні слова крізь завісу сліз, абсолютно не розуміючи, де ж вона помилилася…
* * *
А далі були консультації психологів, психіатрів, марні спроби достукатися до Наді, яка категоричним тоном вимагала позбутися маленької Вірочки, інакше вона «прибере» її сама…
Прийомні батьки були змушені прийняти непросте рішення… І ось зараз Світлана стояла і дивилася вслід чоловікові, який відводив назад до дитячого будинку їхню дочку. Їхню колишню дочку…
Надя зупинилася, обернулася і подивилася прямо на вікна своєї колишньої квартири, Світлана здригнулася, наче від удару струмом, відсахнулася від вікна і розплакалася ще сильніше…
Коли вона зважилася знову виглянути на вулицю, там уже не було ні чоловіка, ні Наді… навіть їхніх слідів не залишилося — їх присипав м’якими пластівцями білий сніг…
