Моїй мамі було 17 років, коли вона дізналася, що чекає на мене, це сталося 30 років тому. Звичайно, був великий скандал, бабуся вважала, що це дуже велика ганьба і потрібно неодмінно позбавитися такої непотрібної дитини. Батько одружуватися не відмовлявся, і зрештою вони побралися.
Жити почали вони у моєї бабусі. Звичайно бабуся не була особливо задоволена, були скандали, але потім ситуація ще більше погіршилася, мій батько почав гуляти. Після того, як переїхали на свою квартиру, він розперезався зовсім.
Життя у неї було наче в пеклі. Коли мені було близько трьох років бабуся забрала мене жити до себе, тому що сусіди розповідали їй, що діялося у нас у сім’ї. Мама продовжувала жити з батьком, забираючи мене у вихідні до них додому. Як же я ненавиділа цей час!
Це дуже позначалося на моєму психічному стані: ночами я ходила і розмовляла уві сні, та й взагалі була хворобливою дитиною. Найцікавіше, що коли тато був при собі — це був чудовий чоловік, якого можна тільки уявити, завжди допомагав, гуляв зі мною і навіть ніколи не підвищував голос.
Прожила мати з ним 9 років. Тепер трохи розповім про маму: вона завжди була душею компанії, дуже вродлива, головне для неї було бути в центрі уваги. Хочеться думати, що зважитись рано народити вона погодилася через те, що дуже хотіла дитину.
Але чомусь здається, що вона зважилася на це просто тому, що з усієї компанії вона була перша і дуже пишалася цим. Після мого народження мама дуже обтяжувалась мною, тому що через те, що організм перестав засвоювати кальцій, у мене почався рахіт, і ноги були дуже криві.
Вона соромилася виходити зі мною на вулицю, потім їй довелося довго лежати зі мною у лікарні, де на ноги мені одягали лангети. Отже, я залишилася з бабусею та дідусем. Дідусь добре закладав за комір, але ніколи таких концертів не творив.
Жили ми дуже бідно, хоча у 90-ті так жили практично всі, але все одно з бабусею та дідусем я була щаслива. Єдине чого мені не вистачало – це уваги та любові матері. Ні, вона не була найгіршою матір’ю, просто, як любив говорити дідусь, у неї був відсутній материнський інстинкт.
Мабуть, вона ставиться до мене більше, як до молодшої сестри. Коли я хворіла, вона лікувала мене, зрідка купувала одяг, але все одно у нас не було тих теплих та довірчих стосунків, які мають бути між матір’ю та донькою. Коли мені виповнилося 9 років, мама та тато розлучилися.
Ще до розлучення мама почала жити з моїм вітчимом, з яким вони мешкають і зараз. Здавалося б, можна було й мене забрати, але вона так цього не зробила. То квартира маленька, то багато роботи, то ще безліч причин, чому не можна це зробити.
Хоча коли мені довелося місяць жити з ними, коли бабуся потрапила до лікарні, то я вже й сама б цього не захотіла. Вона постійно била мене через те, що я погано знаю математику, але я справді старалася, але не давалася вона мені і все тут, тоді я дуже боялася її.
Я дуже засмучувалася через те, що вона не пишається мною, а вважає мене дурною. Як розповіла мені донька її сусідки, вона підслухала розмову своєї мами та інших сусідок, вони говорили про те, що вона проміняла мене на чоловіка. Ось про кого вона дбає і любить, то це мого вітчима.
Вона готова заради нього на все і це не просто пафосні слова, так і є. Варто відзначити, що будинок бабусі та мамин знаходяться через дорогу, але бачилися ми і тоді, і зараз дуже рідко. Я без хибної скромності, скажу, що я була тихою дитиною, яка добре навчалася, ніколи не сперечалася зі старшими, допомагала по дому.
Я на добре закінчила технікум, на добре закінчила магістратуру. Після закінчення технікуму, одразу ж пішла, працювати та заочно навчатися в університеті. Жодного дня після закінчення навчання я не сиділа вдома і не вимагала утримувати себе.
Навіть коли я стала дорослою стосунки з мамою так і не стали теплішими, ні, ми спілкуємося і іноді телефонуємо, але вона не знає і сотої частини того, що я довіряю чоловікові чи бабусі. Вона могла спокійно сказати, що я негарна, що пошкодувала про те, що мене народила.
А найприкріше те, що багато хто вважає її дуже хорошою, адже на людях вона просто мед із цукром: мене обожнює, я найкраща і взагалі без мене життя не уявляє. Але наодинці… Я не можу завагітніти, і мені здається, що Бог не дає дітей, тому що я не зможу стати доброю матір’ю.
Як я зможу побудувати свої стосунки з дитиною? Може мені передасться у спадок таке відчужене ставлення до дитини? А може мама не дуже любить мене, тому що мій батько завдав їй багато страждань і вона зовсім не винна в тому, що не може полюбити мене?
Я так її люблю, і останнім часом ці думки мене просто роздирають. Про те, щоб поговорити з нею не може бути й мови, вона дуже запальна людина. У мене не вистачить моральних сил на таку розмову.
