Ірина Михайлівна дивилася на стелю лікарняної палати й думала про помсту. Її охопило сильне тремтіння, ніби вона занурилася у ванну, повну льоду. Руки стали вологими й холодними. На очах навернулися сльози.
Сусідка по палаті намагалася її заспокоїти, наївно вважаючи, що Ірина боїться результату операції. А саме того, як виглядатимуть груди після видалення.
Марія (сусідка) говорила про пластику, про те, що все можна буде виправити. Головне, щоб ця огидна хвороба зникла й ніколи не поверталася.
Зовнішній вигляд грудей хвилював Ірину в останню чергу. А ось з останнім твердженням Марії вона була повністю згодна. Тільки ось була одна велика й нерозв’язна проблема. Оперувати її мала найкраща з найкращих в онкологічному диспансері, чудовий хірург Ольга Степанівна Малюк. Колишня дружина сина Ірини Михайлівни. Ображена невістка.
***
Коли син познайомив її зі своєю майбутньою дружиною, Ірина подумала, що дівчина не така проста й скромна, як здається.
Оленька (так називав її Костя) поводилася тихо. На запитання відповідала неохоче. Не підтримувала розмову й весь час дивилася на годинник. Складалося враження, що чаювання її обтяжує і їй не терпиться якнайшвидше піти.
Костя пояснив її поведінку банальною скромністю та незручністю. Олю виховувала бабуся. Свого батька дівчина бачила лише кілька разів, а її мати працювала в місцевому магазині. У вихідні вона любила прикластися до чарки. Грошей ні на що й ніколи не вистачало.
Олі доводилося підробляти. Через часті прогули її навіть одного разу залишили на другий рік у школі.
Дівчина жила в гуртожитку. Кімната мала всього дванадцять квадратних метрів. Вона слугувала і спальнею, і їдальнею, і вітальнею. Гостей до себе дівчина ніколи не запрошувала. Соромилася того, як живе.
Костя розповідав про свою наречену, не приховуючи жалю.
— Уявляєш, як їй важко живеться? Кухня спільна. Одна плита на всіх. Туалет теж спільний, душ постійно ламається. А ще сусіди… Там такий сморід стоїть, аж очі ріже.
Ірина Михайлівна слухала сина й кивала. Жалість не відчувала. Навпаки, лише роздратування. На думку одразу спадали спогади про те, як колись вона жила в маленькому сільському будиночку, що опалювався простою пічкою.
До речі, жили там усією родиною. Мама, тато, бабусі, дідусі, тітка. Туалет був на вулиці. Воду доводилося нагрівати, щоб помитися. Про зручності й говорити не було чого. Ірина спала з тіткою на горищі. Влітку там було нестерпно душно. Свого місця у неї ніколи не було. І нічого, вижила.
— І ти великодушно вирішив її врятувати? — запитала Ірина сина.
Костя не почув у її запитанні насмішки. Відповів:
– Я її люблю. Вона хороша, добра й розумна.
З останнім твердженням Ірина Михайлівна, мабуть, посперечалася б, але не стала нагнітати обстановку. Розумних дітей на другий рік у школі не залишають. Невістка навчалася в медичному коледжі . У той час як Костя закінчував економічний університет.
Ірина уявляла собі поруч із сином розумну, красиву, відкриту дівчину. Ольга ж здавалася дурною, звичайною й замкнутою.
Ірина як не намагалася, але не могла зрозуміти, що Костя знайшов у цій Олі.
Після весілля молодята хотіли переїхати до неї. Ірина, уявивши, як їй доведеться жити під одним дахом із чужою людиною, жахнулася. Порадила орендувати квартиру й навіть дала грошей на перший час. У її вчинках не було нічого благородного. Це була турбота про себе та свій комфорт.
Іноді, думаючи про шлюб сина, Ірина намагалася зрозуміти, чому їй так неприємна Ольга. Невістка не робила їй нічого поганого, як і нічого хорошого. А потім вона зрозуміла — дівчина чимось нагадувала їй саму себе.
Ірина мало з нею спілкувалася. Намагалася не втручатися в сім’ю сина без потреби, але цікавилася справами Кості. Після університету син влаштувався в невелику компанію. Його зарплата була маленькою. Усе йшло на оплату орендованої квартири. А Ольга після коледжу захотіла вступити до університету.
Перший конфлікт із невісткою стався, коли вона попросила у борг гроші. На освіту, як пояснила пізніше.
Ірина, бачачи, як важко синові, сприйняла її прохання як знущання.
— Про яку вищу освіту може йти мова, коли вам, у буквальному сенсі, ніде жити? Тобі треба на роботу. Думати про іпотеку. Вам немає з чого платити за оренду квартири.
— Допоможете? — Наче не чуючи Ірину, знову й знову запитувала Ольга.
— Ні, — відмова далася важко. — Я нічим не можу вам допомогти.
Це була неправда. Ірина Михайлівна добре заробляла. Керувала відділом оптових продажів. Її відділ спеціалізувався на реалізації теплообмінного обладнання, різних запчастин, охолоджувальних установок та іншого.
Колись чоловік допоміг їй влаштуватися на роботу. Допоміг здобути освіту. Усьому навчив, усе показав. Ірина довго вникала в процес. Іноді вважала себе настільки безнадійною, що хотіла все кинути.
Чоловік терпів її примхи, заспокоював, давав їй час і можливість навчитися. Іноді він дурнувато жартував, що якщо піде з життя раніше, то піде спокійно. Бо знатиме, що дружина зможе забезпечити себе й сина. Як у воду дивився.
Відмову Ірини Михайлівни Костя сприйняв надто гостро.
— Ми б повернули все. Невже ти справді така?
— Яка? — образилася Ірина. — Зараз я дам вам гроші. Пройде час, і ви попросите ще. А потім знову й знову. І так буде тривати. Ми з твоїм батьком усього домоглися самі. Батькам допомагали й не скаржилися.
— А я прошу допомоги в тебе. Зараз. Твій син.
– Досить! Освіта твоєї дружини — це проблема її батьків, але не твоя і тим більше не моя! — розсердилася Ірина. — Зрештою, це нерозумно.
Ірина Михайлівна вважала себе правою. Хіба вона щось винна невістці? Хіба не має права відмовити? То на що ж ображатися.
Однак розмова залишила неприємний осад. Ірина згадала себе молодою. Батьки не переймалися її освітою та бажаннями. Не давали їй вчитися, завалюючи домашніми справами. Якби вона могла повернутися в дитинство, то неодмінно в першу чергу забрала б маленьку себе з родини й дала б можливість нормально вчитися.
Наступного дня вона передзвонила й запитала, скільки потрібно невістці. Побоялася, що син не пробачить їй жадібності. Та й сума була смішною. А невістка, забираючи гроші, ледь не впала на коліна. Настільки була вдячна.
— Якщо Оля продовжить навчатися, то як ви будете жити? Переїжджайте до мене. Інших варіантів не залишається. – Сказала синові.
Раніше Ірина витрачала свої гроші насамперед на себе, на свою сім’ю. Покійний чоловік казав, що треба бути щедрим до тих, хто дав можливість жити добре. Він мав на увазі батьків, які виростили, вигодували, дали освіту, поставили на ноги.
Ірина Михайлівна не зовсім з ним погоджувалася. Вона росла, як бур’ян. Але, незважаючи на це, завжди допомагала своїм батькам. Змушувала їх дбати про здоров’я. Допомогла матері встановити зубні протези, а батькові — відбудувати будинок.
Приїжджала в гості, щоб навести лад. Бабуся й дідусь, на жаль, не дожили до того, як онука почала добре заробляти. Свекрам теж допомагали. Чоловік раз на місяць перераховував їм певну суму на безбідну старість. Оплачував усі рахунки. Казав, що діти повинні піклуватися про своїх батьків, а не навпаки.
Ірина вважала, що допомагати треба тим, хто цього потребує. Зрештою, невістка просила не на відпочинок, а на освіту.
Молоді переїхали до Ірини. Спочатку було важко. Оля цілий день проводила на навчанні, а ввечері, прийшовши додому, одразу сідала за конспекти. Ірина, яка звикла після роботи відпочивати, тепер взяла на себе обов’язки кухарки. Хтось же мав готувати для молодих, прати та мити за ними посуд.
Іноді, не приховуючи свого роздратування, вона висловлювалася.
— Костя з роботи прийде, що їсти буде?
— Яйця посмажить, — відповідала Оля.
— Який чоловік буде щодня яйця їсти? Навіщо йому тоді дружина?
Оля махала рукою. Її нічого не цікавило, крім своїх лекцій і книг. Згодом Ірина звикла до того, що розмовляти з невісткою марно. Крім навчання, її нічого не цікавить. Навіть власний чоловік. Яке їй діло до бурчання свекрухи?
З іншого боку, Ірина Михайлівна захоплювалася тим, з яким натхненням Ольга сідала за навчання. Костя свого часу навчався абияк. А в невістки ж горіли очі.
Гроші, які вона вкладала в освіту невістки, не шкодувала ані трохи. З’явилася думка допомогти молодим з іпотекою, але ні Костя, ні Оля не сприймали її слів серйозно. Або ж не хотіли залазити в борги.
***
Костя розлучився з дружиною через сімейні розбіжності. Він хотів дітей, Ольга хотіла працювати. Коли все сталося , невістка зробила переривання і незабаром пошкодувала про своє рішення.
Ірина чудово розуміла свого сина. Але й почуття Олі їй були знайомі. Колись і вона боялася піти у декрет, «випасти» з робочого процесу, втратити навички, забути все, що вміла.
У Ольги не було нікого з помічників. Її рідна бабуся пішла з життя, а мати, крім роботи, нікого й нічого не хотіла бачити. Які онуки?
Ірина Михайлівна теж не могла пообіцяти невістці «посидіти» у декреті замість неї. Боялася втратити своє місце, свій дохід. Хто ж у такому разі забезпечуватиме її?
Ольга, яка працює в міській лікарні? Чи син, якому взагалі перестали платити? Компанія перебувала на межі банкрутства.
Після переривання в Ольги стався істеричний приступ. У своїх діях вона звинуватила всіх навколо. Не вмовили, не відрадили.
— Ви проявили байдужість. Байдужість — найгірший злочин, — сказала тоді невістка, не приховуючи образи. — Ніколи вам цього не пробачу.
***
Про подальше життя Олі Ірина нічого не знала. Якось Костя сказав, що колишня дружина залишилася в медицині, продовжує працювати й постійно навчається.
Через п’ять років після розлучення Костя знову одружився й переїхав до дружини.
Про колишню Кості не говорили, але Ірина іноді порівнювала жінок. Зовні Олена чимось дуже нагадувала Олю. А ось у всьому іншому…
Олена не прагнула неможливого. Ні до чого не прагнула, хоча можливостей було безліч. Була гарною господинею і мріяла про велику родину. Організовувала сімейні вечори. Була товариською і не могла всидіти на місці.
Коли в Ірини виявили ущільнення в грудях, Олена першою зголосилася допомогти.
— У біді не залишимо.
***
Ірина Михайлівна проходила обстеження. Сподівалася на диво. Дива не сталося. Для встановлення типу пухлини провели гістологічне дослідження. Потрібна була операція та подальше лікування.
Хірург, який мав її оперувати, несподівано пішов на лікарняний. Призначили іншу — Ольгу Степанівну Малюк. Колишню дружину її сина.
Найбільше Ірина Михайлівна боялася того, що колишня невістка, затаївши образу, вирішить помститися.
Ірина все збиралася піти до головного лікаря та до завідувачки відділення, але ніяк не могла змусити себе зробити це. Хотіла розповісти, що так і так. Оля — колишня дружина її сина Кості. Вони розлучилися в поганих стосунках. Залишилися образи. І її, Ірину, Оля ненавидить. Безумовно ненавидить.
Поки вони жили разом, скільки разів Ірина встигла її дорікнути за щось, звинуватити. Ольга, мабуть, вважає її монстром.
Потім вона подумала, що якщо розповість головному лікарю про подробиці свого особистого життя, то все закінчиться не дуже добре.
Її, Ірину, рано чи пізно випишуть, а Ользі тут ще доведеться довго працювати. Дивно, але чомусь її хвилював і цей момент. У голові панувала справжня каша з суперечностей, тривог і хвилювань. Ірина вирішила, що хай буде так, як буде.
***
Операція пройшла успішно.
Ірина Михайлівна приходила до тями. На неї ще чекало подальше післяопераційне лікування та спостереження. Вона й думати зараз забула про розлучення сина та інші суперечки з колишньою невісткою. Все це дурниці.
Оля ж, як виявилося, все пам’ятала. Про що й розповіла Ірині Михайлівні під час обходу. Виявляється, вона вже давно хотіла поговорити, але ніяк не могла набратися сил, щоб зв’язатися з цією жінкою й подякувати їй.
— Усі пацієнти, яких я врятувала, зобов’язані не тільки мені, а й вам. Я багато про це думала. Завдяки вашій допомозі я можу рятувати людей. Якби не ті гроші… Мене б тут не було.
Ірина Михайлівна слухала Ольгу, але нічого не відповідала. Які гроші? Ті копійки? Смішно.
Для Ольги всі суперечки, дрібні скандали й навіть невдалий шлюб були дрібницями. Було й минуло. Вона не вважала невдалий шлюб головною трагедією свого життя. Колишня невістка обожнювала свою роботу. Це було видно.
У якийсь момент Ірині Михайлівні навіть стало ніяково через свої дурні думки. Справжній фахівець своєї справи ніколи не скористається своїм становищем, щоб комусь нашкодити чи помститися. Ольга Степанівна виявилася саме такою.
Ірина Михайлівна, відчуваючи свою причетність, пишалася нею. Це почуття було дивним, але приємним.
— Усе буде чудово, — пообіцяла Ольга, йдучи. Ірина їй повірила й уперше за довгий час посміхнулася.
