Про те, що у Вероніки четверта стадія, її мама, Ольга Андріївна, дізналася останньою. Дочка зрозуміла, що більше зволікати не можна. Вона прийшла в гості до матері, взяла її за руку, відвела до вітальні й посадила на диван. Там і повідомила їй гірку правду.
Літня жінка відмовлялася вірити.
— Але ж зараз такі технології, — з надією дивилася вона в очі доньці, — я сама в газеті читала, що наші вчені винайшли…
— Ні, мамо, ні. Винайшли вони, здається, не універсальний засіб, а від певного виду раку, — вона обійняла матір. — Та й потім, це ліки, про які всі чули, але ніхто не випробував на собі.
— І все одно, Ніка! Має бути вихід, — вперто повторювала Ольга Андріївна. — Ось сусідка Марія Кирилівна — одужала! А адже ніхто не вірив!
— Мамо…
— Ну що: «мамо»! Я давно помітила, що з тобою щось не так: ти схудла, ці синці… Чому ти мовчала, га?! — сердилася Ольга Андріївна. — Але й зараз, я впевнена, ще не пізно!
Вона встала й почала ходити туди-сюди по кімнаті.
— Я зробила все можливе, повір мені, — тихо відповіла дочка, підводячись. — І тепер змирилася. Вибач.
— Ти змирилася, а я не збираюся! — Ольга Андріївна дістала телефон і, надівши окуляри, почала шукати номер своєї давньої знайомої, Світлани. Та працювала лікарем-ендокринологом у міській поліклініці.
Дочка з сумною посмішкою спостерігала за нею, але не заважала. Вона думала про те, як добре, що мама не залишиться сама. У неї є Віталій Петрович.
Ольга Андріївна познайомилася з ним три роки тому на благодійній виставці, де Віталій Петрович серед інших художників-аматорів виставляв свої роботи. Їй дуже сподобалися його картини, вона навіть купила одну: це був натюрморт із срібним чайником і гранатом. Зараз картина висіла у вітальні.
Віталій Петрович овдовів років десять тому; його дружина довго хворіла. У нього був дорослий син, Сергій, який займався бізнесом.
Ольга Андріївна знала, що молодий чоловік, в принципі, не був проти того, щоб його батько вирішив пов’язати з нею своє життя. Але коли Віталій Петрович зібрався зробити офіційну пропозицію, Сергій розлютився. Він зателефонував Ользі й наговорив їй гидоти.
Спочатку вона подумала, що син Віталія просто шанує пам’ять про матір, але потім зрозуміла, що справа зовсім не в цьому.
Виявилося, що Сергій боявся: якщо батько піде з життя першим, Ольга Андріївна почне претендувати на частину його майна — на квартиру та дачу.
Віталій Петрович після тієї розмови потрапив до лікарні, а Ольга Андріївна, не будучи дружиною, змогла його відвідати лише завдяки доброзичливості лікаря, який її пожалів.
— Оля! — побачивши її в палаті, зрадів Віталій Петрович. — Я думав, ти не прийдеш! Кажуть, сюди пускають тільки родичів!
— У світі ще є добрі люди, — відповіла Ольга Андріївна й взяла його долоню у свою. — Нічого, будемо жити, як жили. Без штампа. Це не головне.
— І все ж це якось… не по-людськи, — заперечував він. — Як ти сюди пройшла? А якщо ти, не дай Боже, потрапиш до лікарні? Я ж не маю твоєї харизми, Оля! Мене не пустять! Адже фактично я для тебе ніхто!
Вона стискала його руку:
— Тобі не можна хвилюватися! Потім обговоримо!
Сергій зробив вигляд, ніби нічого не сталося. Почав поводитися бездоганно: вітав Ольгу Андріївну зі святами, а восьмого березня навіть з’явився з квітами на обід.
Так він і познайомився з Веронікою. Вони з нею були приблизно одного віку. Оскільки Вероніка була розлучена, а Сергій ніколи не був одружений, Віталій Петрович навіть допускав можливість, що молоді люди сподобаються одне одному, і… мрії так і залишилися мріями.
Сергій Вероніці зовсім не сподобався, хоча вона тактовно не показала цього. Коли мати запитала, що вона про нього думає, вона лише кинула: «Він якийсь картонний. Нещирий».
Ніка не засуджувала матір, але й не розуміла її. Вона вважала, що в такому віці можна пожити для себе. «Шлюб за вигодою» — це ще можна було б знести, але ось реєструвати стосунки, жити разом… Цього вона не розуміла. Зате зараз раділа, що після її відходу мати не залишиться сама.
Ольга Андріївна так і не змогла додзвонитися до своєї подруги-ендокринолога. Та не брала трубку, очевидно, вела прийом.
Ольга Андріївна важко підвелася й підійшла до доньки. Міцно обійняла її, вчепившись пальцями в тонку тканину її блузки, як колись, багато років тому, маленька Вероніка чіплялася за неї, якщо щось сильно лякало.
Мати плакала беззвучно, великі сльози котилися по щоках.
— Батьки не повинні… не повинні ховати своїх дітей, — схлипувала вона. — Ніколи… це неправильно… несправедливо!
На кухні тихо дзвенів посудом Віталій Петрович, який готував обід і нічого не підозрював.
***
Веронікі не стало через кілька місяців у лікарні. Але навіть за цей час Ольга Андріївна не змогла змиритися з думкою про неминучість втрати.
Вона знала, що останнім часом донька майже постійно перебувала під дією ліків і рідко приходила до тями, але все одно сподівалася на диво. Чуда не сталося, але Ольга Андріївна просто відмовлялася вірити в те, що відбувається.
Провести Ніку в останню путь прийшло небагато людей: колеги та кілька подруг ще з технікуму. Ольгу Андріївну, тримаючи за руку, підтримував Віталій Петрович. Приїхав і Сергій.
Після похорону всі поїхали до неї додому. Невелика вітальня наповнилася тихим гомоном голосів, дзенькотом посуду, запахом холодних закусок і пирога, який принесла та сама сусідка Марія Кирилівна, яку Ольга ставила дочці за приклад.
Сама Ольга Андріївна не могла сидіти на місці — їй потрібно було щось робити, чимось займатися, щоб не думати, про те, що сталося.
Вона вирішила принести старий альбом із фотографіями, щоб показати присутнім, якою була її улюблена донечка, як росла, які надії дарувала…
Ольга пішла за альбомом у кімнату, яку колись займала донька. Двері були привідкриті.
Почувши голоси, Ольга зупинилася, впізнавши голос Віталія Петровича.
— …Не треба зараз про це, Сергію. Не час, — втомлено говорив він.
— Тату, саме час. Ти ж бачиш, у якому вона стані! — шепотів Сергій.
— Так воно й є… — зітхнув батько. — Ольга сильна, але… Зрозумій, зараз не час про це!
— Саме час! — голос Сергія став наполегливішим. — Ти повинен її підтримати. Оформити стосунки. Це буде правильно і по-людськи!
— Але ж… ти завжди був проти, — нагадав батько.
— Ситуація змінилася, — голос Сергія стих до шепоту. — У тебе однокімнатна, а в неї тут така нормальна двокімнатна! Якщо що… ну, якщо вона, раптом, перша… квартира упливе. Пропаде даремно!
— Ти… це все серйозно? Куди упливе, Сергію?! — прохрипів Віталій Петрович. — Залиш це!
— Я турбуюся про майбутнє, батьку! Щоб потім не було боляче. Я ж заради тебе!
Не дослухавши, Ольга Андріївна розчинила двері, зачепивши при цьому Сергія. На обличчі Віталія Петровича відбивалися розгубленість і сором. Сергій дивився насторожено, намагаючись вгадати, що саме вона почула.
— Оля… ми тут… — почав Віталій Петрович.
— Квартира, значить, упливе?! — її голос був тихим, але в ньому дзвеніла сталь. — Вважайте, що вона вже упливла!
— Оля, пробач йому, він не хотів… — він зробив крок до неї, але вона відступила назад.
— Не хотів? Ага. Захищаєш, значить, синочка! — вона перевела палаючий погляд на Сергія. — А ти знаєш, Сергію, що я в цій квартирі живу сорок три роки? Що тут пішов з життя мій чоловік? Тут росла моя дочка? Що тут вона… — голос зірвався, але вона вдихнула на повні груди й випрямилася. — Якби ти пішов з життя, Ніка б ніколи! Ти чуєш?! Ніколи б не запропонувала мені нічого подібного!
— Ви зараз пригнічені горем, — сірі очі Сергія спокійно дивилися на неї. — Але згодом ви зрозумієте, що в моїх словах є розумна частка!
— Ольго, давай поговоримо спокійно… — знову спробував заспокоїти її Віталій Петрович, але, побачивши в її очах презирство, замовк. Слова застрягли у нього в горлі.
— Мені немає про що з вами розмовляти! — закричала вона. — Замість того щоб згадати Ніку добрим словом, ви… ви думаєте про якусь вигоду! Геть з мого дому!
Її крик почули у вітальні. Люди почали виходити у коридор.
Сергій, збліднувши, поправив піджак.
— Я, мабуть, піду, — взувши черевики й одягнувши пальто, він мовчки вислизнув на сходи.
Віталій Петрович стояв, опустивши голову. Він подивився на Ольгу Андріївну, на її стиснуті білі губи. Вона все неправильно зрозуміла!
— Оля, я винен перед тобою, що привів його… — знову намагався він пояснити. — Я ніколи й нічого не хотів від тебе, крім можливості бути поруч!
— Ти не обірвав свого сина! Я вже достатньо почула! — видихнула вона.
— Він більше не мій син, — відповів Віталій Петрович. — Я й подумати не міг, що він почне цю розмову. Тут, у такий день! Вибач…
— Ідіть, Віталію Петровичу! — вона знизала плечима, зірвала з вішака його пальто й сунула йому в руки. — Зробіть ласку!
— Я любив Вероніку, як рідну дочку, — намагався виправдатися він, але, пробігши поглядом по обличчях присутніх, замовк і вийшов слідом за сином.
Двері зачинилися. У квартирі запала важка, оглушлива тиша. Ольга Андріївна обернулася до присутніх, провела рукою по волоссю й промовила:
— Вибачте за цю сцену.
***
Вона зустріла його лише через півтора року. На дворі було літо. Ольга Андріївна поверталася з магазину, коли побачила біля під’їзду Віталія Петровича.
Вони привіталися й присіли на лавочку. Над їхніми головами шелестіло листя в’язу, який Ольга посадила разом із чоловіком, коли вони щойно переїхали сюди.
— Вибач, що не запрошую, — Ольга вже не сердилася на Віталія Петровича, час усе згладив. — Що ти тут робиш?
— Та ось, приїхав побачитися, — відповів він: — Як живеш, Оля? Знайшла собі когось? Чому додому не запрошуєш? Я ж до тебе з подарунком!
Він кивнув на згорток, у якому, судячи з розмірів, була картина.
— Та що ти кажеш: «знайшла»! — посміхнулася вона. — Просто здаю кімнату студентці. Хороша дівчина, охайна. Але боязлива. Я їй не дозволяю приймати гостей, і сама нікого не запрошую.
— Зрозуміло. А я вже подумав… Ну що ж, — зітхнув Віталій Петрович і підсунув їй згорток. — Зможеш сама повісити?
— А що там? — поцікавилася вона.
— Пізніше дізнаєшся, — він зробив загадкове обличчя. — Ну… я пішов?
— Зачекай, — зупинила вона його. — Розкажи, як ти?
— Нормально, — опустив голову. — Я залишився сам. Ось, подумав, може, нам знову… зійтися? Ти могла б переїхати до мене.
— Як сам? — перебила Ольга. — А де ж твій Сергій?
— Він поїхав, назавжди. До Ізраїлю!
— Ого! — їй раптом стало весело. — А я й не знала, що ви євреї.
— Сергій спочатку поїхав туди працювати за контрактом, та й залишився там. Збирається одружитися, вивчає мову.
— Та ну? — здивувалася Ольга. — А тебе до себе не кличе?
— Ні. Але я б і не поїхав! — Віталій Петрович гордо підняв підборіддя, — Що мені там робити? Тут у мене… усе!
Ольга посміхнулася. Зловила себе на думці, що сумувала за Віталієм Петровичем. За його голосом, спокійними й тверезими міркуваннями.
— Гаразд, мабуть, мені час, — злякалася вона власних думок і, взявши в одну руку сумку, а в іншу — картину, пішла до під’їзду.
— Давай хоча б допоможу, — підхопився він за нею, але вона, обернувшись, крикнула:
— Не треба, дойду!
Повернувшись додому, вона зрозуміла, що дівчини немає. Першим ділом вона кинулася знімати з подарунка крафтовий папір.
Всередині виявився портрет Вероніки. Портрет, який Віталій почав писати ще до того, як Ніка захворіла. Тепер він закінчив його з пам’яті.
Ольга Андріївна виглянула у вікно й побачила, як Віталій Петрович, згорбившись, ніби йому на плечі опустили важкий мішок, іде до зупинки.
Вона набрала його номер і бачила, як він, зупинившись, дістав телефон і приклав до вуха.
— Віталик, я згодна, — прошепотіла вона. — Зачекай на мене, я зараз спущуся, і ми все обговоримо.
Дівчину вмовляти не довелося: вона із задоволенням переїхала в окрему квартиру. А у вітальні все залишилося як і раніше. Тільки замість натюрморту з чайником і гранатом на стіні висить портрет красивої жінки на ім’я Вероніка.
