Він не давав їй приводу для підозр, але, перервавши своє відрядження, Юля чомусь думала про те, що повернеться додому і застане Євгена з якоюсь жінкою.
Вона притулилася чолом до прохолодного скла й нахмурилася: що за дурна звичка вигадувати якісь сюжети з серіалів? Мабуть, це через те, що життя Юлі було нудним і передбачуваним, тож залишалося лише вигадувати якесь цікавіше життя.
У салоні пахло чоловічим одеколоном з дев’яностих, Юля вже давно таких не зустрічала: на роботі чоловіки дедалі частіше пахли «Ганімедами» та «Малиновою шкірою». Водій був ровесником її батька:
рідке сиве волосся, засмагла шия, порізана різкими зморшками.
Він позіхав і весь час торкався правого вуха, точно так само, як її батько, коли втомлювався або не виспався. І манера водіння була такою ж нервовою. Але коли Юля їхала з татом, вона не хвилювалася, а тут з тривогою поглядала на дорогу.
— Дівчино, як вас звати?
— Юля, — здивувалася вона.
— А мене Сергій. Юля, о котрій у вас рейс, можна, я заїду на заправку?
Рейс мав бути ще через три години. І Юля відповіла:
— Можна, ще нескоро, я люблю приїжджати заздалегідь.
Чоловік розсміявся й сказав:
— Ось ви, жінки, завжди такі! Моя теж — поїхали на вокзал! Я їй кажу: «До поїзда ще чотири години!» А вона: «Все одно поїхали, раптом затори?»
Юля знизала плечима — ну, вона не любить спізнюватися, що ж поробиш.
— Я, до речі, Юлія Сергіївна, — вирішила вона змінити тему.
— Та що ви? Не повірите, я їду зустрічати доньку, теж Юля. Так звали мою маму…
І він почав розповідати заплутану історію своєї родини, яка була набагато цікавішою, ніж у самої Юлі, тут навіть нічого вигадувати не треба.
Був цей водій із багатодітної сім’ї, працював із чотирнадцяти років, освіти не отримав, зі здоров’ям не дуже, ледве витягує іпотеку. Сини від першого шлюбу з ним не спілкуються, не можуть пробачити, що він покинув їхню маму, тож донька — світло в віконці, він оплачує її навчання, щоб хоч хтось у родині був освіченим.
Юля, як завжди, почала пристосовувати почуте до свого життя: цей чоловік був настільки схожий на її батька, що цілком можна було уявити, ніби це вона — його дочка.
Якою б вона тоді була? Навряд чи зустрічалася б із таким хлопцем, як Женя, — він пафосний, із заможної родини; перше, про що він запитав Юлю під час знайомства, — це чим займаються її батьки та яку освіту вона має.
— Ну що, сподобалося вам у нашому місті? — запитав на прощання водій.
— Сподобалося. Гарне місто.
— А ви самі звідки?
— З Луцька.
— Ого. Далеко. Бував там один раз, на похоронах бабусі. По роботі чи як?
— По роботі.
-Приїжджайте ще! Ось, візьміть мою візитівку — якщо що, дзвоніть, я досвідчений таксист. Не зважайте на вік, ми ще ого-го!
Все ж він дуже нагадував її батька — і зовні, і в манерах. Як цікаво: живеш ось так і навіть не підозрюєш, що десь живе твій двійник.
Всю дорогу додому Юля вигадувала різні історії. Вона завжди це любила і навіть мріяла стати письменницею. Але тато хотів, щоб вона колись очолила його фірму, і Юля пішла вивчати менеджмент у сфері підприємництва.
Чи шкодувала вона про це? Начебто ні. Адже це ж добре, коли твоє життя продумане заздалегідь до дрібниць.
Жені вона так і не повідомила, що повернулася раніше, хотіла зробити сюрприз. Але сюрприз довелося відкласти: щойно вона дістала телефон, як надійшло повідомлення від мами: «Тато в лікарні».
Юля не пам’ятала, коли тато востаннє хворів: до нього навіть застуда не приставала, не кажучи вже про щось серйозніше. Він здавався здоровішим за всіх здорових. А тут несподівано: серце.
Вона навіть не впізнала його на цьому білосніжному лікарняному ліжку. Мама вийшла поговорити з лікарем, і вони залишилися вдвох.
— Як ти? — запитала Юля, відчуваючи, як у неї тремтять губи.
— Нічого, донечко, тримаюся.
Плакати не можна було. І Юля вирішила змінити тему, затараторила:
— Я їздила до Луцька! Таке гарне місто! Там один водій, твій тезка…
— А я ж народився там, у Луцьку.
Юля здивовано кліпнула очима. Тато ніколи їй про таке не розповідав.
— І мене звати не Сергій, — промовив він зовсім дивні слова.
Це було схоже на її вигадані історії. Це обіцяло їй таємницю. І інше, цікавіше життя.
Юля мовчала, чекала, що він скаже. І батько розповів.
— Я стільки років мовчав, тільки Люба одна знає. Навіть батькам правду не сказав. Так, я вважаю їх батьками, хоча не у них я народився. Стільки років минуло, я вже й нічого не пам’ятаю, моя ластівко.
Мені було три роки. І з того життя я чітко пам’ятаю лише два факти: що я з міста Луцьк, і що мене звати Володя. Сергієм звали мого брата, він один мене захищав.
Сім’я була велика, батько прикладався до чарки, мати, здається, теж. Пам’ятаю, що найсмачнішим для мене був хліб з маслом, посипаний цукром.
Що вони там робили, уявити не можу: навряд чи поїхали відпочивати, не такі вони були люди. Мати мене за щось покарала — я, мабуть, обмочив штани — і залишила одного в будиночку. Старий такий будинок, пахло гниллю, вогкістю.
Сергій плакав, благав її не кидати мене. Але вона пішла, і всі пішли. Мені було страшно одному. Я й втік. Йшов вулицею, дивлюся — діти йдуть. Ну й змішався з натовпом. Сів у автобус, поїхали ми в село. Тільки там мене й виявили. Запитали ім’я. Не знаю, чому я сказав «Сергій».
І не знаю, шукали мене чи ні, чому в поліцію не відвели. Мабуть, така в мене була доля. І маму я там, у селі, зустрів — вона годувала мене булочками та пирогами, я так смачно ніколи в житті не їв!
Батько замовк, а Юля обдумувала його слова. Хотілося навіть доторкнутися до його чола рукою — може, у нього температура, може, він усе вигадав, як вона сама любила робити?
Але температури у батька не було.
— Тепер і ти все знаєш.
— А ти не пробував їх знайти? Ну, родичів?
— А навіщо? Я їх зовсім не пам’ятаю. Тільки брата. Його, може, й хотілося б зустріти, дізнатися, як склалося його життя.
Юлю охопив холод: вона згадала того таксиста. А що, якщо він і є брат її батька?
-А більше нікого не пам’ятаєш? Як звали батьків, інших братів чи сестер…
-Не пам’ятаю, Юлька. Може, когось звали Юлею — маму чи сестру. Це ім’я завжди крутилося на язику. Але я не пам’ятаю. І взагалі, навіщо я це все кажу: у дитини слабка пам’ять, вона швидко забуває.
А онуків у мене поки що немає. І ось я думаю, було б добре, щоб вони мене запам’ятали. Онуки. А їх поки що немає. І тебе хочеться видати заміж. Пожалій старого: розумію, що зараз одружуватися немодно, але що вам з Женькою заважає?
Юля зітхнула. Вона й не була проти вийти заміж. Просто Женя її не кликав.
— Ти давай, одужуй, — сказала вона. — Буде тобі весілля.
Коли вона приїхала додому, у Жені не було ніякої дівчини. Він сидів за комп’ютером і грав .
— Оце так сюрприз! — зрадів він. — А чого, не попередила, я б тебе зустрів? Чи дядько Сергій тебе привіз?
І тут Юля, несподівано для себе, розплакалася. Євген злякався, притиснув її до себе, а вона ніяк не могла заспокоїтися. Крізь сльози вона розповіла йому про тата, щоправда, не згадала дивну історію, яку він їй розповів. А наприкінці запитала:
— Давай одружимося?
Євген, який весь цей час її обіймав, відсунувся й почав ходити по кімнаті.
— Юль, ну ми що, погано живемо, чи що?
— Це потрібно не мені, це потрібно татові!
— Не кажи дурниць! Це він так, під впливом моменту. Злякався, зараз оговтається й забуде про весілля.
— Тобто ти не хочеш одружитися зі мною?
Вона завжди це підозрювала. Але зізнатися собі в цьому було складно. А тим більше — почути це від людини, з якою живеш уже п’ять років.
— Юль, ну ми ж уже це обговорювали. Хочеш дитину — давай народимо, для цього штамп не обов’язковий. Давай не будемо сваритися.
Не будемо, то й не будемо. Юля не стала розвивати тему. Але в душі затаїла образу. І коли батько пішов на поправку, не попередивши Євгена, зібралася й поїхала до Луцька. Йому залишила записку: «Мені потрібен час, щоб подумати про наші стосунки».
Звісно, вона поїхала не для цього. Вона поїхала тому, що вирішила спробувати знайти того водія. Візитку, яку він їй сунув, вона викинула, напевно, перерила всі речі, але не знайшла. І заразом дійсно подумає, чи хоче вона дитину від чоловіка, який не збирається на ній одружуватися.
Таксі їй викликала адміністраторка з готелю, бо у Юлі завис телефон. Так би було взагалі просто — подивитися в додатку дані водія й усе. Довелося їхати до того готелю, в якому вона зупинялася минулого разу.
Імені дівчини вона не пам’ятала, пам’ятала лише, що в неї був короткий темний чубчик. Попросила дівчат на рецепції допомогти їй.
— Та це ж Галя, — сказала одна з них. — Тільки вона поїхала, ви зараз не зможете з нею зв’язатися.
— Ну як так, у когось же має бути її номер, — схвилювалася Юля.
Дівчата переглянулися.
— Мені дуже потрібно! — благально сказала Юля.
Та, що старша, кивнула.
-Гаразд. Зараз пошукаю.
Вона написала номер телефону на папірці й простягнула його Юлі.
-Дякую! — зраділа вона.
Але радіти було зарано. За номером ніхто не відповідав, у месенджерах номер не був зареєстрований. Вона повернулася до стійки реєстрації.
— А адреси у вас її немає?
— Дівчино, це розголошення особистої інформації. Ми й так пішли вам назустріч, могли б і номер не давати.
— Галя повернеться через два тижні, приходьте на її зміну й розмовляйте самі.
Батько завжди сварив Юлю за те, що вона не вміє наполягати на своєму. Якби він зараз був тут, то вмовив би дівчат — це він вміє.
Юлі його здібності не передалися. Зате передалися здібності мами: щойно щось трапиться — одразу плакати. Сльози самі собою потекли по щоках. Вона поспішила піти: номер, за звичкою, забронювала тут, на два дні, довше не вийшло, треба повертатися на роботу.
У номері Юля дала волю сльозам. І що вона тут робить? Хіба можна знайти голку в стозі сіна? Та ще й із Женею все так вийшло…
Євген, ніби відчувши її думки на відстані, написав:
«Як це розцінювати? Як шантаж?».
«Як хочеш», — відповіла Юля.
«Зрозуміло».
Більше він нічого не писав. І Юля вимкнула телефон.
У двері постукали. Юля пішла відчиняти. На порозі стояла дівчина з рецепції, та, що молодша.
— Ось, — прошепотіла вона. — Це адреса Галі.
— Дуже дякую!
— Тільки нікому не кажіть!
Юля вирішила, що обов’язково треба якось віддячити дівчині. Подивившись на карті адресу, вона вирішила, що поїде завтра — було вже пізно, а сил зовсім не залишилося. Вона лягла спати, і цього разу перед сном навіть не вигадувала ніяких історій.
Вранці вона викликала таксі, двічі скасовуючи замовлення в надії, що приїде той самий водій. Але скасовувати більше трьох разів стало ніяково — хто знає, може, заблокують її додаток. Може, й більше нічого не знадобиться — ось зараз зв’яжеться з Галею, і та подивиться в додатку дані водія.
Дорога зайняла майже годину. І як же ця бідна дівчина добирається на роботу? Район виявився не дуже приємним, Юля давно не бувала в таких місцях, навіть занепокоїлася — хто знає, хто їй там відчинить двері.
Двері відчинив хлопець у білій майці та розтягнутих домашніх штанях.
— Вибачте, леді, не чекав гостей.
Він зник і через хвилину з’явився в натягнутих на швидку руку спортивних штанях.
— Слухаю вас уважно.
— Я шукаю Галю, — невпевнено промовила Юля.
Хлопець примружився.
— Сашко, чи що, послав?
— Який Сашко?
— Передай йому, щоб не ліз! Або я своїх хлопців зберу!
Мабуть, на обличчі Юлі було написано таке здивування, що він уточнив:
— То що, не від Сашка, чи що?
І Юля розповіла все, як на душі: про водія, схожого на батька, про зізнання батька, про те, як вона кинула всі справи й поїхала сюди, сподіваючись знайти його брата.
— Ходімо вип’ємо кави, — запропонував хлопець, відступаючи й запрошуючи її увійти. — Мене звати Стасик.
— Юля, — невиразно промовила вона й уявила, що б сказав Євген, якби дізнався, що вона заходить у квартиру до незнайомця.
Кава була розчинна, чашки брудні. Але Стас посміхався так чарівно, виблискуючи несподівано рівними й білими зубами, що Юля розслабилася й вирішила, що нічого страшного не трапиться, якщо вона вип’є чашечку кави.
Історія про Галю вразила її до глибини душі. Виявилося, що Галя зустрічалася з якимось Сашком, який був багатий і дарував їй прикраси та телефони. Натомість він вимагав, щоб вона нічого від нього не приховувала, а всі акаунти були зареєстровані на його номер.
— За ту поїздку на вокзал , вона теж отримала, але ти не хвилюйся, там вона все пояснила. Але він все тиснув і тиснув, а Галя така боязка, що не могла йому дати відсіч.
Ну а потім вона познайомилася з Іваном. Він такий самий боязкий, як і вона, і грошей у нього немає. Я сказав їй: — Кидай обох, я тобі такого хлопця підберу, є один пристойний, хочеш, до речі, познайомлю?
Коротше кажучи, Сашко дізнався про зраду, прийшов влаштувати розбірки, Івану зламав ребро, Галі — руку. Вони поїхали до бабусі в село. Ти, коротше кажучи, вибач, але з цим Сашком тобі краще не зв’язуватися, він і тобі щось зламає.
— Цікаве у вас тут життя, — вичавила Юля.
Вона й гадки не мала, наскільки цікаве. Бо через кілька хвилин у квартиру ввалилася дівчина і накинулася на Юлю з кулаками. Стас ледь відірвав її.
— Марино, це ж подруга Галини, вона її шукає. Я ж найвірніший у світі чоловік, ти ж знаєш!
Марина, яка все ще намагалася вирватися, обзивала Юлю найгіршими словами.
— Я краще піду, — вона боком протиснулася в коридор і якнайшвидше покинула квартиру. Чомусь дуже захотілося додому. До Жені.
Повернення було схоже на поразку. А, втім, це й була поразка. Брата батька не знайшла, зрозуміла, що не зможе жити без Євгена, а він, напевно, вже зібрав речі й виїхав. Хотіла цікавого й непередбачуваного життя — ось тобі й отримала.
Жені вона навіть не стала писати, з їхнього останнього листування було зрозуміло, що він її не чекає. Двері відчинила ключем, глянула на вішалку: там висять його куртки. І тут же почулися його кроки.
—Чому ти не попередила?
Він виглядав якось пом’ятим і розгубленим. Юля раптом згадала про свою вигадку, як вона повернеться і застане його з кимось. Невже він справді вирішив наостанок влаштувати їй таке? До очей підступили сльози.
— Я ж нібито повертаюся до своєї квартири, навіщо попереджати? — виклично відповіла вона. — Чому ти не на роботі?
— Так неділя, — відповів Євген цілком миролюбним тоном. — Ти, мабуть, голодна, а я нічого не готував. Давай я щось замовлю?
Стало ясно, що у нього нікого немає і він не зібрав речі. Плакати перестало хотітися.
— Хочу суші, — сказала вона, скидаючи речі й проходячи до кімнати. Від втоми й голоду ноги справді тремтіли, Юля сіла на диван і заплющила очі.
— Не скажеш, куди їздила?
— Не скажу.
— Ну, гаразд. Піду замовлю суші. А ти тим часом перевір у тій коробці, я робив генеральне прибирання, але не наважився викинути її без твого дозволу.
Юлі зараз не хотілося цим займатися, але Євген вручив їй коробку прямо в руки.
На очі одразу потрапила проста біла картка. Картонний прямокутник із рядом літер і цифр. Юля думала, що викинула її, перерила всі речі. Не викинула. Брагін Сергій Михайлович, так його звали. І навіть телефон є.
— Ну, що там у тебе? — запитав Женя напруженим голосом.
— Ой, Євгене, я так шукала цю візитку, ти собі не уявляєш!
— Візитку?
Вона помахала візиткою перед його носом. Женя закотив очі.
— Подивися, може, ще щось цікаве знайдеш.
— Цікавіше за цю візитку нічого не може бути, повір мені!
— А ти все-таки подивися.
Юля кинула погляд у коробку, не розуміючи, чого він від неї хоче. І побачила червону оксамитову коробочку, яка точно не належала їй. Вона відразу зрозуміла, що це означає, але не наважувалася взяти її в руки.
— Давай я, — запропонував Женя. — Чи ти вже передумала?
Юля похитала головою — ні, вона не передумала. І нехай її життя буде нудним і передбачуваним, їй вистачить несподіваних подій. Хіба що подзвонить Сергію Михайловичу, щоб запитати, чи не було у нього молодшого брата.
Євген дістав коробочку, відкрив її й вийняв обручку. І Юля прийняла її.
