Скільки Алла себе пам’ятала, вони завжди жили вдвох з мамою. Мама її, звичайно, любила. Але їй потрібно було заробляти гроші, і Алла часто залишалася вдома сама. Мама працювала в магазині, приносила додому продукти в пом’ятих, а то й порваних упаковках.
— Та що там, пом’ята, зате майже даром дісталася. Всередині ж усе ціле. Їж, не переймайся, — казала мама, висипаючи цукерки у вазу й викидаючи порвану коробку у сміттєве відро.
До них додому приходили якісь люди. Мама виносила їм невеликі пакуночки чи пакети.
— Це тобі на зимові чобітки, — казала мама, коли чергова жінка йшла з пакетом, а вона з задоволеним виглядом ховала гроші в шафу.
У Алли не було батька. Він покинув маму, коли дізнався, що вона ва.ітна. Вони навіть не встигли одружитися. Не було й дідуся з бабусею. Дідусь пішов з життя задовго до народження Алли. А бабуся не прийняла маму з дитиною, яку та нагуляла невідомо від кого.
У них була однокімнатна квартира, але своя. Мама любила все яскраве. На вікнах висіли кричущі фіранки в рожевих квітах, а на комоді в пузатій вазі стояли яскраві штучні квіти. Сама вона теж одягалася яскраво, фарбувала волосся в рудий колір і сильно підводила очі. Аллі вона здавалася найкрасивішою на світі.
А сама Алла була звичайною дівчинкою, яка мало чим відрізнялася від інших. З п’ятого класу дівчата почали звертати увагу на хлопців, обговорювати на перервах, кому хто подобається, хто на кого подивився.
Один Юра чомусь був обділений дівочою увагою. Може, тому, що не брав участі в бі.ках і хуліганських хлопчачих витівках. Він добре вчився, говорив без слів-паразитів. Вчителі ставили його за приклад усім іншим хлопцям.
Ось він і став об’єктом пильної уваги Алли. Одного разу Юра відповідав на уроці біля дошки, а Алла прискіпливо його розглядала й нічого особливого не знаходила. Їхні погляди зустрілися, і Юра збився з ритму, що траплялося з ним вкрай рідко.
Потім Алла часто ловила на собі його погляди. Так вони й грали в «погляди» аж до старших класів.
А в десятому класі він вивихнув ногу і кілька днів не ходив до школи.
— Зубко, Алла, — покликала її якось класна керівниця. – Віднеси Юрі домашні завдання, та поясни, що ви проходите, а то він відстане. Ти живеш найближче до нього. – І написала їй його адресу.
Виявилося, що він мешкав у сусідньому дворі. Двері відчинила його бабуся, маленька, худенька жінка з абсолютно білим волоссям.
На ній була біла блузка з мереживним комірцем і коричневий однотонний сарафан. Алла подумала, що вона звідкись прийшла або збиралася йти. У такому одязі ходять на роботу або в поліклініку.
Але Катерина Федорівна нікуди не збиралася йти. Вона завжди вдома виглядала так, ніби чекала гостей.
А мама Алли вдома воліла ходити в короткому халаті з рюшами та досить глибоким вирізом на грудях. І анітрохи не соромилася, зустрічаючи в ньому несподіваних гостей.
— Ти до Юри? Роздягайся. Одягай капці. Ходімо. — І Катерина Федорівна повела Аллу до кімнати Юри.
По дорозі Алла роздивлялася старовинні темні меблі, білосніжну однотонну тюль на вікнах, масивну кришталеву люстру під стелею.
Особливо Аллі сподобалася засклена з усіх боків шафа для посуду, яку Катерина Федорівна називала вітриною. Усе тут не було схоже на те, до чого Алла звикла з дитинства.
А в Юри була власна кімната! Алла могла про це лише мріяти. Юра сидів із перев’язаною ногою на дивані й читав. Книгами в його кімнаті були заставлені всі настінні полиці та книжкова шафа аж до самої стелі.
— Ти їх усі прочитав? — запитала Алла.
— Ні, але більшість, — відповів Юра.
Алла взяла до рук «Пригоди Тома Сойєра».
— Моя улюблена книга. Читала? — запитав Юра, не відриваючи погляду від Алли.
— Ні, фільм кілька разів дивилася, — зніяковіла Алла під його пильним поглядом.
— Фільм — це зовсім не те. Хочеш, бери, почитай.
— Хочу, — відповіла Алла.
Потім бабуся покликала їх пити чай. Юра спирався на палицю й кульгав, йдучи на кухню.
— Болить? — співчутливо запитала Алла.
— Тільки коли наступаю на ногу.
Навіть на свято вони з мамою так не накривали стіл, як накрила його до чаю Катерина Федорівна.
Аллу вразили чашки із золотистим візерунком. Вони були такими тонкими й легкими, що крізь фарфор було видно темний чай. А вони з мамою пили чай із різнокольорових товстостінних склянок.
Чай теж був смачним. Алла подумала, що такі чашки треба виставляти лише перед важливими гостями. А вона була всього лише однокласницею Юри.
— Не соромся, бери цукерки, — привітно сказала Катерина Федорівна, ставлячи на стіл вазочку з цукерками в яскравих обгортках. У Алли цукерки завжди були без обгортки.
Після чаю вони знову сиділи з Юрою в його кімнаті.
— Ти живеш із бабусею? У тебе немає батьків?
— Чому немає, є. Вони лікарі, часто їздять у відрядження. Зараз вони в Африці.
Ось чому Юра не такий, як усі. У нього є чудова квартира із золотими чашками та скляною вітриною. Є мама й тато, і бабуся з білим волоссям. Вони не купують печиво в магазині, бабуся пече його сама. У нього є своя кімната з книгами…
Після візиту до Юри їхня з мамою квартира здалася Аллі жахливо непривабливою й безглуздою. Алла прочитала книгу за два дні, щоб швидше віднести її Юрі та знову побувати в дивовижній квартирі, знову пити чай із золотих чашок.
Відтоді Алла почала часто бувати у Юри, навіть коли він одужав. Брала книги й читала вечорами, забувши про уроки. Добре, що мама не цікавилася, чим займається донька.
Та й її не було вдома вечорами. У неї з’явився шанувальник, і вона часто навіть ночувала в нього.
Вони з Юрою кілька разів ходили в кіно, але частіше просто гуляли. Він збирався стати лікарем, як і його батьки, як і бабуся — колишній гінеколог. На запитання, ким хоче стати Алла, вона не знала, що відповісти.
— Навіщо тобі інститут? Головне для жінки — вдало вийти заміж. Вступай до коледжу на бухгалтера. Робота не важка, з хорошим заробітком, — казала мама.
Ну що це за мрія — стати бухгалтером? І Алла відповіла, що ще не вирішила.
Юра не говорив про кохання, навіть коли вони цілувалися. Після закінчення школи він просто поїхав до Києва. Алла з мамою в цей час відпочивали у якоїсь маминої подруги в Трускавці. Вона навіть не встигла попрощатися з Юрою, а піти до Катерини Федорівни, щоб дізнатися його нову адресу та номер телефону, соромилася.
Але вона чекала на нього. Він же повернеться. А поки що навчалася в коледжі й пізнавала таємниці та можливості бухгалтерської справи.
Влаштуватися в комерційну фірму після закінчення коледжу допоміг В’ячеслав, черговий мамин залицяльник. Алла бачила його лише один раз, коли мама запросила його до них на обід, щоб познайомитися.
— Ти тепер доросла, сама заробляєш. Я можу спокійно залишити тебе й переїхати до В’ячеслава. Ти тепер дівчина з приданим, з квартирою, не роби дурниць, як я свого часу. Вибирай чоловіка з розумом, не бідного, — повчала мама.
Вона справді переїхала до свого В’ячеслава, а Алла залишилася в квартирі господинею. До неї почав залицятися водій директора після того, як відвіз Аллу по роботі до банку.
Він нагадував їй Юру, можливо, тому вона й відповіла на його залицяння. Він завжди ходив у костюмі та краватці.
Одного разу Алла йшла з магазину через двір Юри. Останнім часом вона часто так робила. Біля його під’їзду стояв катафалк і якісь люди. Алла зупинилася. З під’їзду винесли тру.у й поставили на табуретки. І раптом вона побачила Юру.
Він стояв поруч із тр.ною, низько схиливши голову. Алла підійшла до нього.
— Це Катерина Федорівна? — запитала вона тремтячим голосом.
Юра кивнув. Потім його покликали… Алла не стала чекати, поки тр.ну завантажать в автобус, і пішла, розмазуючи сльози по щоках. Вона засмутилася через см.рть бабусі, яка їй дуже подобалася, адже власної у Алли не було.
Але найбільше вона плакала через Юру, що він, як їй здалося, не впізнав її.
Кілька днів вона плакала, а потім пішла до нього додому. Але їй ніхто не відчинив. Юра поїхав.
А Володимир був поруч, завжди готовий підвезти й допомогти. З ним було легко. І коли він зробив Аллі пропозицію, вона погодилася вийти за нього заміж.
Володимир переїхав до Алли, зробив ремонт. Алла викинула мамині кричущі фіранки, зняла незрозумілі картини зі стін. Купила скляну вітрину для посуду. Навіть купила чайний сервіз із позолоченим візерунком, жахливо дорогий і трохи схожий на сервіз Катерини Федорівни.
Алла намагалася запровадити ті порядки, що панували в родині Юри. Але в неї нічого не вийшло. Чоловік не хотів пити чай із позолочених чашок.
– Та годі, вони такі крихкі. Мій палець навіть у ручку не влізе.
Дійсно, у його великій руці чашки здавалися іграшковими. Він пив чай з величезної чашки, навіть коли приходили гості.
– Чого ти знову так вбралася? — бурчав він, коли Алла вдома одягала блузки зі спідницями. – Ти мені більше подобаєшся в халаті. Поки розстебнеш ґудзики, знімеш спідницю, все бажання зникає, — незадоволено говорив Володимир, обіймаючи Аллу й закидаючи її на диван.
Читання книг він вважав марною тратою часу. Був дещо грубуватим, не терпів заумних розмов. Вони жили разом близько двох років, а дітей у них так і не вийшло.
— Та кинь, не переймайся, у нас будуть діти. Хіба нам удвох погано? Іди до мене, моя маленька…
Він був хорошим, веселим, добрим, але вона мріяла зовсім про інше. Мріяла про таку квартиру, яка була у Юри. Мріяла пити чай із красивих тонких чашок із позолоченим візерунком, ходити по дому в ошатних сукнях…
І вітрину купила, і чашки, але все було не так, як треба.
Одного разу ранньою весною директор викликав Аллу до себе.
— Поїдь, Алло Дмитрівно, до Києва на стажування. Більше нікому. У інших — діти або літні батьки, яких не можна ні на день залишити без нагляду. А ти у нас бездітна.
За чоловіка не хвилюйся, я за ним догляну. Освоїш нові програми, повернешся й навчиш інших бухгалтерів, — сказав директор.
Алла їздила на метро по Києву й весь час вишукувала Юру, раптом зустріне. Але так і не зустріла його. В останній день, перед самим від’їздом, вона послизнулася й вивихнула ногу. Впала прямо на тротуар і розплакалася.
Хтось із випадкових перехожих викликав «швидку», Аллу відвезли до лікарні. Кісточка набрякла, стала бордовою, ледь вдалося розстебнути блискавку на чоботі. Яким же було її здивування, коли вона побачила Юру.
Він оглянув її ногу, а вона стогнала — чи то від болю, чи то від його дотиків. Юра наклав тугу пов’язку на гомілкостоп і залишив Аллу в лікарні.
— Якби ви жили в Києві, я б відпустив вас додому. Але в дорогу… Вам не можна навантажувати ногу. Два-три дні полежите у нас, потім подивимося. Він уже хотів піти, коли вона його окликнула.
— Юро! Невже ти знову мене не впізнав?
— Впізнав, — сказав він, обернувшись. — Тож на похоронах бабусі ти мені не привиділася?
— Це була я. Розумію, тоді тобі було не до мене, але чому ти не прийшов до мене потім? Я думала, що ти мене забув. Так злилася на тебе. Приходила, але ти вже поїхав. Якби ти тоді прийшов… Я б не зробила помилку й не вийшла заміж.
— Ти заміжня?
— Так.
— А я розлучився. Вибач, мені треба йти, потім поговоримо.
Увечері він завітав до Алли й відвіз її на інвалідному візку до ординаторської. Вони пили каву й розмовляли, згадували минуле.
А вранці він приніс їй букет квітів і полуницю.
— До тебе ж ніхто не приходить. Я буду навідувати тебе, — сказав він.
Алла так раділа, що зовсім забула про чоловіка. А він подзвонив і запитав, чому вона не приїхала.
– Лежу в лікарні, сильно підвернула ногу. Через три дні приїду, – відповіла вона.
Наступного дня Юра знову прийшов із квітами та яблуками. Вони знову пили каву в ординаторській. Алла вже ходила з палицею.
— Якщо хочеш, можеш поїхати додому, — сказав він. — Я не можу довго тримати тебе в лікарні.
— А ти хочеш, щоб я поїхала?
— Ні, але ти заміжня.
Юра домовився, щоб на машині швидкої допомоги Аллу відвезли на вокзал. Вони попрощалися досить холодно. Він простягнув їй пакет із невеликою коробкою, попросив відкрити вдома.
До останньої хвилини Алла сподівалася, що він приїде на вокзал. Але Юра не приїхав. Засмучена, вона всю дорогу в поїзді ледь стримувала сльози. І ледь не забула пакет у вагоні, коли виходила. Сусідка наздогнала її й віддала.
Алла не попередила чоловіка про свій приїзд. З вокзалу додому доїхала на таксі. Увійшла в квартиру й побачила чуже пальто на вішаку.
— Де мій лев? Коханий, твоя кицька чекає на тебе! — пролунав із кімнати жіночий голос. З ванної вийшов чоловік у рушнику на стегнах.
— Алла? Ти ж казала, що приїдеш через три дні? — здивувався він.
— Я приїхала дуже вчасно. Забирай свою кицьку, і забирайтеся обидва з моєї квартири, — сказала Алла й пішла на кухню.
Вона скоріше здивувалася, ніж засмутилася. У руках вона, як і раніше, тримала пакет. Алла дістала коробку й відкрила її, розгорнула папір і побачила золоті чашки.
Місцями позолота з часом стерлася, але це були ті самі чашки із золотим візерунком. Правда, їх було всього чотири, напевно, решта розбилися.
«- А ти знаєш, я намагалася обставити свою квартиру так само, як вашу. Навіть вітрину купила, на жаль, чашок із золотим візерунком, як у вас, не знайшла. Не вистачає чашок і тебе.
– Ти смішна, — посміхнувся Юра…»
Алла згадала їхню з Юрою розмову в лікарні, як він приносив їй квіти та полуницю. Згадала Катерину Федорівну, їхні чаювання на кухні. І заплакала.
Грюкнули двері. Це чоловік із коханкою пішли. Алла увійшла до кімнати, зірвала з дивана зім’яту постільну білизну й віднесла її до ванної.
Відкрила вікно, вдихнула свіже весняне повітря.
Потім вона принесла чашки й поставила їх у вітрину. Відійшла назад, помилувалася ними й залишилася задоволеною. Вона буде пити з них чай разом із Юрою, коли він приїде…
Але час минав, а Юра не приїжджав. Чоловік намагався повернутися, але Алла не пробачила, подала на розлучення.
І знову чекала. Але ж Юра не знає, що вона розлучається. Можна, звичайно, зателефонувати до лікарні, але вона цього не зробить. І чому ж вона забула попросити в нього номер телефону?
Настали травневі свята. Погода зіпсувалася, похолодало, часто йшов дощ, а то й зі снігом. Удома було холодно. Алла застудилася й закутувалася в плед.
Коли у двері подзвонили, вона подумала, що це знову чоловік, і не поспішала відчиняти. А коли відчинила, навіть не повірила своїм очам. Вона вже майже не сподівалася його побачити.
— Ти ж казала, що для повного щастя тобі не вистачає чашок і мене. Чашки в тебе вже є… Алла не дала Юрі договорити, підійшла й притиснулася до нього…
До Києва вони повернулися разом. Її тут ніщо не тримало. А незабаром Алла дізналася, що ваг..на. З чоловіком жила кілька років і не зава..тніла, а тут одразу.
— У наших дітей обов’язково будуть сімейні традиції.
— Пити чай із золотих чашок? — запитав Юра.
— І це, і все інше. У нас будуть онуки. У мене не було бабусі. Я обов’язково стану такою бабусею, як Катерина Федорівна…
«Тільки втілення в життя мрії дитинства може принести щастя» Зигмунд Фрейд
