Було соромно ритися у смітнику. І Анна Петрівна відводила погляд. Від тих, хто поспішав повз, з презирством знизуючи плечима, від дітей, що гралися на дитячому майданчику й дивилися на неї з нерозумінням.
Від жалісливих сміттярів, одягнених в уніформу, які чекають, коли вона відійде від контейнера, перш ніж машина, обхопивши пластикову коробку залізними щипцями, переверне її догори дном маленькими чорними коліщатками, висипаючи все набите вщерть.
Іноді Анні Петрівні хотілося, щоб разом із різнокольоровими целофановими пакетами, коробками, блискучими пузатими пляшками та залишками їжі велика машина забрала й її.
Бо вона теж сміття.
«Біологічні відходи» — як одного разу сказала своєму супутнику красива жінка, що проходила повз, звинувачувально тикнувши кінчиком пофарбованого в яскраво-червоний колір нігтя в бік Анни Петрівни, яка ще більше згорбилася від сорому.
Тільки ось якими б сильними не були сором і бажання зникнути, нужда була сильнішою.
І літня жінка день у день поверталася сюди знову й знову. Звично перебирала вміст баків. Розкладала по різних, витягнутих з кишені акуратно складених квадратиках пакетах скляні пляшки та пластикові банки.
Перебирала підгнилі продукти та поодинокі побутові дрібниці, потрібні в господарстві. Через маленьку тріщину, подряпину, відкол чи пляму вони стали непридатними для своїх колишніх господарів, які мешкають у цьому новенькому районі, схожому на царство бетону й скла. Але цілком ще здатні послужити їй.
Так у бідно обставленій, але завжди охайно прибраній невеликій двокімнатній квартирі, розташованій у цегляній хрущовці, що тісниться під боком біля нових висотних будинків, з’явилася пригоріла, з часом вичищена Анною Петрівною до блиску емальована каструля, обдертий з одного боку, але цілком пристойний обігрівач, стара, місцями з облущеною фарбою, але дуже зручна дерев’яна підлогова вішалка, перський кіт Піфагор, що бачить лише одним оком, і худенька собачка Тереза, яка постійно кашляє.
Терезу, Анна Петрівна знайшла прив’язаною до одного зі сміттєвих баків буквально вчора.
Якби в той момент у неї були вільні руки, вона б сама собі пальцем по скроні покрутила.
Навіщо ще один рот?
Вона ж сама ледве може прогодувати себе зі своєї копійчаної пенсії.
Більше половини йде на комунальні платежі. А якщо не платити — за борги відберуть квартиру. Куди тоді йти? Та й покійний батько з дитинства втовкмачував своїй Анні: «Сплачуй, якщо винна!»
Ще частина — на ліки. Хоч вона й намагається всіма силами берегти себе. Та вік, та й сорок років роботи на металургійному підприємстві все одно даються взнаки. То суглоб скрипне, то вени вилізуть, то нога підвернеться…
Позаминулого року Альбіна, місцева лікарка-терапевт, прописала таблетки від тиску. Наказала пити їх щодня суворо за розкладом, інакше буде біда.
А хіба їй можна біду?
На кого вона залишить свого Піфагора? І ось тепер ще й Терезу — цю неспокійну душу. У ветеринарній амбулаторії, куди Анна Петрівна вранці встигла сходити зі своєю новою собачкою, виписали ліки для Терези.
А грошей у старенькому гаманці зовсім мало до наступної пенсії.
Ось і доводиться…
Нехай соромно, нехай неприємно.
Але вона тепер відповідає не тільки за себе — за Піфагора з Терезою теж.
Ну і що, що сміттярка. Вона ж не стоїть з простягнутою рукою без діла. І на чуже теж не зазіхає. Бере те, що не потрібно. Виживає, як може…Намагається.
Що ж поробиш, якщо на схилі років залишилася сама?
*****
— Аліно, а вона вигулює собаку. Ту саму, яку ми бачили прив’язаною біля смітника, коли їхали з Ольгою до лікарні! Даремно ти хвилювалася, що на зворотному шляху її вже не було. Ми не встигли, а вона її підібрала…
— І справді та сама, — здивовано дивилася вниз з висоти восьмого поверху Аліна, що підійшла до чоловіка. — Неймовірно, Дмитре, сама біля сміттєвих баків, наче бездомна собака, нишпорить. А повз живу істоту не пройшла.
— Дивно все це. Та й на хвору вона зовсім не схожа. Одягнена завжди, хай і просто, але чисто. Ці її пакетики — складені рівними квадратиками… Очі. Ти ж помітила, як вона ховає очі від людей? Ніби соромиться?
Пам’ятаєш, коли ми проходили повз неї з візочком? Вона навіть зростом, здається, стала нижчою, щойно ти повернула голову в її бік…
Аліна пам’ятала.
І той день вона пам’ятала чудово. Їхній перший день у цьому новому районі.
І як подумала, що не годиться, щоб чиясь бабуся ось так копалася в смітті. І що якщо ще раз її побачить, то треба підійти, дізнатися, в чому справа…
І адже бачила ж. Бачила не раз і не двічі.
Вікна їхньої з Дімою нової квартири виходили якраз на алею між будинками-вежами, ледь зачіпаючи краєм ту саму, огороджену ділянку з сміттєвими баками, де час від часу миготіла зачесана в акуратну зачіску, посивіла голова.
Ось тільки підійти, дізнатися, розпитати — все якось не виходило. Все закрутилося надто швидко: ремонт, клопоти, турботи. А потім Ольга раптом захворіла. Та так, що Аліна з Дімою схопилися за голову.
Все змішалося в одну купу: температура, безсонні ночі, поліклініка, швидка, страх…
Їм з Дімкою в останні ці місяці не те що до бабусі — навіть до вікна підійти не було часу.
На щастя, в обласному центрі, куди їх з районної поліклініки врешті-решт направили, трапився розумний професор. Він докопався до істини, розібрався. І Ольга, у якої вже третій місяць, незважаючи на всі ліки, не спостерігалося жодних поліпшень, швидко пішла на поправку!
І дихати відразу стало легше.
І страх, що весь цей час стискав серця молодих батьків, відступив.
Від бадьорого тупоту маленьких ніжок Льольки, що знову наповнив тишу квартири, хотілося сміятися до сліз. І знову з’явився час підійти до вікна…
І власна совість легенько докорила, коли за вікном промайнула знайома постать. Та ще й із собакою, за яку Аліна теж цілими днями хвилювалася. Не могла забути.
А сьогодні якось раптом, ніби все стало на свої місця!
І бабуся, що порпається біля смітника, і собака, і Ольга, яка втомилася безкінечно сидіти вдома, проситься на прогулянку! Наче й не було важкої хвороби — життя вирує й кипить у дворічній дівчинці. Дитячі очі, готові пізнавати цей світ, сяють цікавістю.
І як добре, коли з чоловіком розумієш один одного без слів! Підхопили Ольгу на руки, рюкзаки накинули на плечі — і на вулицю.
Біжать за донькою, яка швидко-швидко перебирає ніжками. Через двір, по викладеній бруківкою алеї.
— Ав-ав, мамо! — тикає маленький пальчик у собачку, що сидить біля сміттєвих баків. І тягне Аліну, наче на буксирі, дитяча ручка дитини, яка більше нічого навколо не помічає.
І Аліна поспішає за донькою, не чинить опору. А за ними й Діма широкими кроками. Адже їм самим теж треба туди, до цього смітника. Тим більше що «гав-гав» там зараз не одна.
Побачивши маленьку дівчинку, яка тягне за собою батьків, складаючи в пакет виставлені рівним рядком, виловлені з глибин смітника порожні пляшки, Анна Петрівна насторожено завмерла.
І Терезу, яка раптом здригнулася, вона притягнула до себе ближче за довгий тонкий повідець. Звично опустила погляд на землю. Другий рік добігає кінця, а вона так і не звикла.
Як не переконувала себе, не загартовувала душу, а зневажливі погляди з образливими словами, наче каміння, боляче ранили.
Тож краще заздалегідь, ось так підготуватися. Відсторонитися, наскільки це можливо, інакше…
— Доброго дня! Дозвольте нам, будь ласка, погладити вашу собачку? Нашій Олі дуже-дуже хочеться. А я тим часом можу допомогти вам скласти пляшки в пакет? Діма, ти тільки стеж за Ольгою, будь ласка, — пролунали прямо перед обличчям слова замість образ.
Анна Петрівна недовірливо підняла очі. Жартують? Іронізують? Знущаються…???
Ні.
І справді, дитячі ручки тягнуться до Терези, яка від нетерпіння затанцювала на місці біля її ніг. А молода жінка, що дивиться на неї без насмішки, акуратно взяла брудні пляшки в руки… І чоловік, посміхається без презирства.
А в наступну хвилину чомусь нічого не стало видно. Все розпливлося перед очима. Лише пелена.
Анна Петрівна й не зрозуміла, як її, підтримавши під руки, посадили на лавочку, що стояла неподалік. І звідки в її руках з’явився шорсткий паперовий стаканчик із солодким чаєм.
Вона лише часто кліпала очима, намагаючись стримати сльози, що котилися по обличчю.
І лаяла себе, безглузду, подумки.
Адже не грубіянили, не образили. По-людськи, доброзичливо запитали. Чого ж розплакалася, питається? Відвикла? Зараз треба говорити, поспішати, щось відповідати, а вона…
Сидить, сльози ковтає.
І в грудях від власної цієї миттєвої немічності аж боляче стискається.
А може, від людяності, від людської доброти, якої давно не бачила, стискається? І неспокійно скиглить собака Тереза, тикаючись у ноги, що стали ватяними, і вторить їй, боляче штовхаючись у ребра, власна душа.
— Все добре, все буде добре! — доноситься крізь шум у вухах уже знайомий голос.
— Не буває безвихідних ситуацій. Не плачте, будь ласка. Вибачте, якщо образили, ми не хотіли! І пляшки я всі сама у ваш пакет зібрала…
*****
Дивитися на Ольгу, що заснула в візочку, — суцільне задоволення.
Щічки рум’яні від морозу, неслухняне кучеряве пасмо з-під шапки з помпоном звисає на лоб. Очі бігають туди-сюди, немов стрілки годинника, під закритими повіками.
Навіть Тереза у своєму новенькому червоному комбінезоні, поставивши тонкі передні лапки на підніжку візочка, зачаровано замовкла. Крутить мордочкою, висунувши з пащі рожевий язичок, зітхає…
Але гавкнути — жодного разу не гавкнула! Немає сенсу будити маленьку господиню.
Нагулялися, набігалися вдвох. Втомилися. Зараз ось постоять хвилинку й додому потихеньку поїдуть. А там Аліна з Піфагором, які взялися за прибирання, вже скучили. Та й Дмитру, пора повертатися з роботи.
Зберуться всі за столом, поговорять, повечеряють…
Анна Петрівна прикрила очі, що раптом затуманилися, і на самому кінчику язика відчула смак солодкої дині. На мить здалося, що її жовтуватий сік тече по пальцях, як тоді…
І згадався овальний стіл у світлій кухні, за який її, що не знайшла в собі сил чинити опір, посадили, і тарілка з супом. І власні слова, що вирвалися, наче прорвали греблю напором.
Про сором, про самотнє життя. Про чоловіка, який у молодості пішов до іншої. А у неї ось чомусь так і не склалося. Ні сім’ї, ні дітей, ні онуків, заради яких вона б віддала все.
Про копійчану пенсію, якої ні на що не вистачає, і Піфагора, якого на самому дні сміттєвого бака, під пакетами, набитими вщерть, дивом знайшла. І нехай турбот тільки додалося, вона не скаржиться.
От якби тоді відвернулася від живої душі — точно б не витримала, злягла б. А так, удвох… Потихеньку.
За будинками в промисловій зоні приймають пляшки, здасть десяток пляшок — вважай, пакет молока. Адже вона не краде, не обманює? Раз люди викинули — значить, річ не потрібна?
А те, що ці люди викидають живих істот, наче речі…
Нехай це залишається на їхній совісті. А вона, навіть якщо буде дуже важко, не зможе пройти повз — Анна Петрівна погладила Терезу, що тулилася до її ніг під столом.
Хіба можна пройти повз таке? Ось і вона…
Тільки ветеринар сказав, що з собакою справи зовсім погані. Це не простий кашель, а серцевий. Ліки виписав, операція потрібна…
І їй нема коли сидіти — треба поспішати. Збирати, що можна. Якби було що продати, вона б продала…
А сльози все капають у суп, що в тарілці вже давно охолов.
І Анна Петрівна зараз обов’язково піде.
І Терезу з собою забере. І спогад про пару, що дивиться на неї з іншого боку столу, яка не погребувала підійти до старенької біля сміттєвих баків, забере з собою, щоб завжди зберігати в серці. І…
— Спробуйте, будь ласка, диню! Друг привіз, вона дуже солодка, — перервав її монолог Діма. — І висновок щодо собаки можна мені ще подивитися? У мене є деякі думки щодо необхідної операції…
— А ми б із Ольгою з радістю познайомилися з вашим котом! — посміхнулася Аліна, що сиділа поруч із ним. — Оля, хочеш погладити кицю?
— Мяу-мяу! — бігаючи по кухні, сміялася Ольга.— Мяу-мяу, мамо? Так!
Анна Петрівна ледве встигала стежити за подальшими подіями.
Вже через тиждень Терезу прооперував хірург на прізвище Короленко, один із найкращих у місті. Анна Петрівна лише хапалася за серце, сидячи разом із задоволеним Дмитром в залі очікування. Та здивовано піднімала брови, дивлячись на такий збіг. Це не що інше, як доля!
У невеликій двокімнатній квартирі, на радість Піфагору, з’явилися новий диван і телевізор. А на нудних, вицвілих від часу шпалерах — облямовані світлими рамками дитячі кольорові малюнки.
Зрозуміти, що саме намальовано, не вдається. Та тільки-но Анна Петрівна кине погляд на це різнобарв’я — і душа радіє.
І прогулюватися неспішним кроком поруч із Аліною, яка раптом стала близькою, немов рідна донька, і котити візочок, — одне задоволення.
Сонячні промені скачуть по блискучих фасадах будинків, а на синьому небі відбиваються кораблі — хмари, що пливуть.
І смітник тепер — просто смітник, а не ганебний спосіб виживання.
І вона, Анна Петрівна, не біологічний відхід — людина, жінка, бабуся. Бабуся, яку люблять по-дитячому. І виявляється, вона цікава ще комусь. Потрібна й важлива.
Лише час від часу спадає на думку: невже доля справді так любить плести свої павутиння?
Кине людину на саме дно. А там, на дні, для тих, хто зміг зберегти в собі душу, як скарб, закопаний у яму, заховане щастя. Простягни руку й бери, скільки потрібно…
Анна Петрівна кинула погляд на вікна восьмого поверху, де виднілася постать Аліни, яка тримала на руках Піфагора. Вона посміхнулася, готова продовжити шлях, налюбувавшись на сплячу Ольгу. Хіба їй дивуватися заплутаним плетінням долі?
Їй залишається лише до кінця днів бути вдячною за своє несподіване щастя. Адже вона взяла його стільки — на трьох…
