— Олено, я побіг, запізнюся! Якщо що, лягай спати, мене не чекай! — крикнув з передпокою Іван дружині.
— Стій! — крикнула у відповідь Олена.
Вона вийшла з ванної з рушником на голові.
— Чому ти сьогодні запізнюєшся? У вас що, графік роботи в офісі змінився? Або ти на пів ставки в охорону там влаштувався у вас в організації? Що за справи? — недовірливо запитала дружина.
— Минулого тижня ти чотири рази приходив уже після півночі! До того кілька разів було те саме… Ти завів собі когось, га, Іване?
— Та що ти таке говориш? — Іван навіть змінився на обличчі, і його очі швидко забігали.
Чоловік дивився куди завгодно, тільки не на дружину.
– Що ти таке говориш?
— А що я такого сказала? Раніше ти постійно приїжджав з роботи додому до сьомої! А тут раптом почав затримуватися допізна! Що це за справи такі?
— Олено, говори тихіше! Чому ти відразу починаєш розмовляти підвищеним тоном? Адже діти почують!
— Ти що несеш? — здивувалася Олена. — Які діти, вони вже годину тому побігли до школи! Татусь називається! Не знає, є його діти вдома чи ні!
— А, — видав Іван. — Так це, напевно, коли я в душі був?! Я й не помітив! — посміхнувся він.
— Та бачу, ти багато чого помічати перестав! Так що у вас там на роботі такого відбувається, що ти сьогодні знову збираєшся так надовго затриматися? Ти мені поясни, будь ласка!
— Та нічого такого особливого! Просто накопичилося багато роботи! — відповів Іван.
— Ну зрозуміло, ти навіть не спромігся придумати нормальну відмовку! Думав, я так і буду з твоєю локшиною на вухах ходити! Так?
— Та які там відмовки? Що ти, справді, Олено? Ну не віриш мені, подзвони Ігорку, він тобі все підтвердить! І скаже, що ми й справді затримуємося допізна!
— А може, мені краще твоему начальнику подзвонити, у мене десь там його номер був записаний?! Цікаво, він мені твої слова підтвердить? І, може, навіть пояснить, що можна до півночі робити в офісі за комп’ютером?!
— Олено, ось ти, як завжди, сама себе накручуєш! Всякою нісенітницею голову собі забиваєш, а потім нервуєш! Та на мене зриваєшся!
— А я б собі голову не забивала, якби ти не почав поводитися дивно! Я б тобі ні слова проти не сказала, якби ти мене нахабно не обманював і за дурепу не тримав! Адже я відчуваю, що ти мені просто брешеш!
— Звідки ти взяла, що я тобі брешу? — запитав Іван і знову відвів погляд убік.
— З того, що ти навіть в очі мені подивитися не можеш! Ти дивишся зараз куди завгодно, але тільки не на мене! А це перша ознака твоєї брехні! Ось і пітніти вже починаєш! — вказала Олена на чоло чоловіка.
— Ой, Олено, досить вже тут вигадувати! Може, ти взагалі хочеш, щоб я звільнився і сидів удома? Щоб тільки поруч із тобою був? Ну так я можу звільнитися, і тоді ти сама нас усіх чотирьох утримуватимеш! Я можу, для мене це не складно!
— А що ти відразу в крайності кидатися починаєш? Причому тут взагалі звільнятися? Ти просто брешеш мені, ось і все! І починаєш сам вигадувати всяку нісенітницю! Так завжди відбувається, коли людині більше нічого сказати!
— Олена, я пішов на роботу! І більше на цю тему я з тобою розмовляти не збираюся, а виправдовуватися перед тобою тим більше не маю наміру! Дзвони кому завгодно! Тільки запам’ятай, якщо ти мене перед шефом ось так зганьбиш, то я справді звільнюся і сидітиму вдома на твоїй шиї! Зрозуміло тобі?
— Почекай, а як я можу тебе перед твоїм начальником зганьбити? Я взагалі цього не можу зрозуміти? Ти, я бачу, вже набрехав до такої міри… Ну нічого, я нікому дзвонити не буду! Я сьогодні сама до вас заїду, і нехай твій начальник підтвердить твої слова!
— Тільки спробуй! — раптом гримнув Іван.
А Олена, коли говорила про те, що заїде до нього на роботу, саме такої реакції від нього й чекала.
— Значить так, мій любий! — почала суворим голосом жінка. — Або ти мені зараз скажеш, хто вона, і сам по-хорошому збереш свої речі та підеш без жодних інцидентів, як чоловік! Або я тебе так прославлю і на роботі, і серед знайомих та друзів, що, повір мені, тобі це не сподобається!
А твій батько, він тобі взагалі голову відірве за це!
— А до чого тут мій батько? — не зрозумів Іван.
— А ти добре подумай! Згадай… Не хочеш сам, то я тобі нагадаю! Адже він при тобі казав, що, не дай Боже, ти мені колись зрадиш, він тобі всі руки й ноги вирве! І з квартири тебе з цієї виселить! Згадав?
— Ти що, до мого батька підеш скаржитися на мене? — у Івана затремтіли руки.
— О, як же ти відразу занервував! Так хто вона, це хтось з роботи? Я її знаю?
— Та нікого у мене немає, крім тебе! — почав зриватися Іван. — Досить мене постійно підозрювати у всіх гріхах!
— Ти чого кричиш? Не підвищуй голос, істеричка! — спокійно відповіла Олена. — Чому ти так нервуєш? Значить, є що приховувати!
— Все, я більше не хочу розмовляти з тобою на цю тему! Якщо ти мені не віриш, то це твої особисті проблеми! А я, — чоловік швидко поглянув на годинник, — через тебе взагалі зараз запізнюся на роботу! Я поїхав!
— Нічого страшного, вночі відпрацюєш!
Іван злобно глянув на дружину, потім відчинив вхідні двері й вийшов з квартири.
А Олена зняла з голови рушник, трохи витерла волосся й пішла за своїм телефоном до спальні.
Їхати на роботу до чоловіка вона аж ніяк не хотіла. Тому вона швидко знайшла в телефонній книзі номер його начальника й зателефонувала безпосередньо йому.
Трубку взяли практично відразу.
— Я слухаю! – відповів грубий чоловічий голос. – Хто це?
— Вітаю, В’ячеслав Костянтинович! Мене звати Олена, я дружина одного з ваших працівників, Івана…
— А, так-так-так! Зрозумів, доброго дня, Олена! — він трохи пом’якшив голос. — Чим можу допомогти?
— Можливо, моє запитання буде дивним… Але… Я хотіла дізнатися, у вас що, на роботі відбувається? Вони у вас там, я маю на увазі офісних співробітників, і особливо мого чоловіка, до ночі працюють ,чи що?
— Звідки ви це взяли? – поцікавився чоловік. – Ні! Вони всі як працювали до шостої, так і працюють! А Іван, так взагалі останнім часом навіть відпрошується раніше іноді! А що сталося?
Олена замовкла на кілька секунд. Потім зібралася і відповіла начальнику чоловіка.
— Та нічого такого! Дякую, В’ячеславе Костянтиновичу! Я все, що хотіла, дізналася! До побачення! — сказала Олена і поклала слухавку.
Настрій у жінки й так уже зіпсувався, а після слів начальника чоловіка він взагалі зник остаточно. Їй зараз потрібно було збиратися на роботу, але голова у Олени була забита зовсім іншими речами. І про роботу взагалі не думалося.
Вона висушила волосся, зібралася і все ж поїхала на роботу. Але там Олена ніяк не могла зосередитися на своїй справі. У голову постійно лізли всілякі дивні думки, від яких не можна було просто так відмахнутися.
Вона розуміла, що її чоловік, з яким вони були у шлюбі вже майже п’ятнадцять років, їй просто зраджує. І їй залишалося лише спіймати його на гарячому. Щоб вже остаточно, безповоротно.
Її робота закінчувалася рівно о п’ятій, на годину раніше, ніж у чоловіка. Діти вже давно написали їй, що вони вдома. Тому вона зібралася і поїхала на своєму автомобілі до офісу, в якому працював Іван.
Коли вона під’їхала і зупинилася на парковці поруч з офісною будівлею, в цей момент машина чоловіка ще стояла там. Але не минуло й п’яти хвилин, як раптом Іван вийшов з будівлі. У цей момент він з кимось розмовляв по телефону.
Чоловік навіть не помітив машину дружини, настільки він був занурений у розмову. Хоч вона й стояла всього за чотири машини від його автомобіля. Він сів за кермо і рушив з місця.
Олена, недовго думаючи, попрямувала за ним. Вона відразу хотіла зателефонувати йому під приводом того, що їде додому, і дізнатися у нього, де він зараз. Але не стала цього робити. Жінка вирішила простежити за чоловіком до кінця.
Дорога у Олени зайняла близько сорока хвилин. Вона сильно не відставала від чоловіка, але й близько до нього теж намагалася не під’їжджати.
У підсумку вся ця гра в приватного детектива привела жінку в дуже знайомий їй район. У якому жила одна з подруг Олени. І ця думка не давала їй спокою.
— Та ну ні, не може бути! — намагалася себе переконати Олена. — Не одна ж Віка тут живе!
Але трохи пізніше, коли Іван звернув у один із дворів, у той самий двір, у якому жила ця Віка, і припаркував свою машину поруч із її під’їздом, усі сумніви відразу зникли.
Іван вийшов з машини і попрямував до під’їзду. Олена зупинилася, почекала хвилин десять, а потім вирішила взяти в руки телефон і набрати номер подруги.
Але потім раптом різко передумала, сама вийшла з машини і попрямувала до під’їзду Віки.
Вікторія була однією з її найкращих подруг. З якою вона завжди ділилася тим, що відбувалося в житті Олени. А нещодавно, буквально півтора місяця тому, від неї пішов чоловік. І Віка сказала Олені, що застала його з коханкою.
Підходячи до під’їзду, вона міркувала, як зробити так, щоб Віка без зайвих питань відчинила їй двері через домофон. Але цього їй не довелося робити, оскільки з під’їзду прямо перед нею вибігли діти, і вона швидко прослизнула у відчинені двері.
Піднявшись на шостий поверх ліфтом, жінка була налаштована рішуче. Вона підійшла до дверей квартири подруги і натиснула на дзвінок. Олена знала, що Віка в цей момент мала бути вдома, адже вона тимчасово ніде не працювала, а шукала роботу.
Але двері Олені відкривати не поспішали. Тому вона знову натиснула кнопку дзвінка і тримала її, доки двері все ж не відчинилися.
Перед Оленою стояла ошелешена Віка в одному халатику і з розпатланим волоссям.
— Де він? — суворо запитала Олена подругу.
— Хто? — спробувала прикинутися, що нічого не розуміє, Віка.
— Ти прекрасно знаєш, про кого я говорю! Нумо відійди! — сказала Олена і просто відштовхнула господиню вбік.
— Ти зовсім здуріла, чи що? — почала обурюватися подруга. — Олена, ти куди пішла взута? — крикнула Віка Олені вслід.
Але Олена її вже не слухала. Вона мчала, наче на т.нку. Відчинивши двері до спальні Віки, вона виявила там того, за ким, власне, і прийшла. Іван в цей момент судорожно намагався натягнути на себе штани.
— Олена, тільки не лайся! Будь ласка! — попросив Іван дружину. — Я тобі зараз усе поясню!
— Не треба мені нічого пояснювати, я не сліпа! — спокійно відповіла дружина чоловікові.
Вона увійшла до спальні, підійшла ближче, практично впритул до чоловіка, і щосили зарядила йому коліном між ніг. Так, що Іван заверещав, як порося. Від болю та шоку він впав перед дружиною на коліна й тримався за промежину, а Олена, замість того щоб просто розвернутися й піти, кілька разів встигла його як слід штовхнути, і знову туди ж, куди вдарила його коліном.
Іван посинів і почервонів одночасно. Його очі, як жінка думала, просто випадуть з орбіт.
Віка стояла позаду і боялася навіть пискнути. Олена спокійно обернулася, поглянула на подругу і рушила на неї.
— Олено, заспокойся, я тобі зараз усе поясню! — почала благати Віка.
— Ще одна! — посміхнулася жінка.
Вона різко схопила Віку за волосся і з силою потягнула до себе. Віка за інерцією почала падати на Олену, а та просто відступила вбік.
Жінка вийшла з квартири подруги, спустилася сходами вниз, сіла в машину і думала, що зараз просто розплачеться. Але ні, в її очах не було ні сльозинки. Була просто образа і біль. Вона завела автомобіль і поїхала додому, де на неї чекали донька і син.
Через двадцять хвилин після того, як вона була вдома, до квартири зайшов Іван.
— І що ти сюди приперся? Можеш відразу розвертатися і валити туди, де ти працюєш допізна!
— Олена, давай поговоримо! — він пройшов від дверей і спробував взяти дружину за руку.
— Відчепися від мене, і не смій навіть торкатися мене своїми огидними руками! У тебе є кого чіпати, ось туди й вали! А тут тобі більше не раді! Я завтра подам на розлучення!
— Олено, давай не будемо поспішати! Навіщо все так руйнувати? Через якісь дрібниці! Я Віку відправив, я до неї більше ні ногою! Я не хочу вас втрачати! Пробач мене, будь ласка!
— А мене це зараз мало цікавить! Можеш повертатися до неї! Я, до речі, і твоєму батькові зателефонувала, поки додому їхала! І все йому про твої витівки розповіла! Він сказав, що скоро приїде!
Іван зблід, коли знову почув про батька. Хоч йому й було вже майже тридцять шість років, а свого тата він досі боявся як вогню. Тому що той час від часу, у пориві розмови, якщо йому не подобалися слова сина, особливо якщо той скаржився на дружину та дітей в його присутності, міг від душі дати йому по обличчю.
І йому було байдуже, боляче Івану чи ні, будуть у нього синці чи ні. Його тато просто органічно не перетравлював скигліїв і тих, хто зраджує своїх близьких.
А найцікавіше, що всі ці роки Олена, Іван та їхні діти, яких батько Івана обожнював, жили в квартирі діда, яку він так і не переоформив на свого сина.
Після приїзду батька Іван отримав ще й від нього. І той сказав Івану, щоб його син навіть не смів більше з’являтися в цій квартирі. Бо після того, як вони з Оленою розлучаться, він цю квартиру відпише невістці та онукам. А таку мерзенну особистість, як Іван, він за сина більше вважати не хоче.
