Валерія знайшла її ще кошеням під аркою сусіднього двору — мокрою, голосистою, впертою. Назвала її Оленою. Просто так, без особливої причини. Ім’я підійшло: кішка виросла незалежною, з характером, звикла сама вирішувати, де спати і кого до себе підпускати.
Десять років вони жили вдвох у двокімнатній квартирі на четвертому поверсі — квартира належала Валерії, вона була куплена в іпотеку й повністю виплачена три роки тому.
Олена знала кожен куточок: облюбувала підвіконня над батареєю, вимагала вечерю рівно о сьомій і могла годинами сидіти поруч, поки господиня працювала за ноутбуком. Валерія не уявляла вечора без цього теплого сірого боку поруч.
Ілля з’явився в її житті чотири роки тому — познайомилися через спільних друзів, довго листувалися, потім почали зустрічатися. Він був спокійним, трохи повільним у прийнятті рішень, зате надійним — так, у всякому разі, здавалося Валерії перші три роки.
Олену Ілля прийняв без зайвих слів. Кішка, щоправда, його не особливо любила: йшла в іншу кімнату, коли він приходив, і поверталася лише вночі. Але це нікого не бентежило. Ілля іноді приносив їй ласощі, чухав за вухом, а Олена терпіла це з видом глибокої поблажливості.
Ілля зробив пропозицію в листопаді, у кафе неподалік від дому. Валерія погодилася. Вони почали планувати весілля на наступну весну — обирали ресторан, розсилали списки гостей, думали про обручки. Усе йшло своєю чергою. Доти, доки в справу не втрутилася Лідія Геннадіївна.
Мати Іллі жила в сусідньому районі, у своїй квартирі. Приїжджала нечасто — три-чотири рази на рік, на свята або якщо траплявся якийсь привід.
Валерія ставилася до неї нейтрально: вони не подружилися, але й не конфліктували. Лідія Геннадіївна була акуратною жінкою, говорила виважено, завжди з ледь помітною посмішкою.
І мала вона алергію на котів — справжню, з почервонілими очима та нежиттю. Щоразу після візиту вона скаржилася Іллі по телефону, що їй погано, що потім півдня чхає.
Валерія старалася. Перед приїздом Лідії Геннадіївни ретельно прибирала квартиру, провітрювала кімнати, замикала Олену на кухні. Але шерсть — це шерсть. Вона всюди.
На дивані, на килимі, між подушками. Алергія реагувала не на присутність кішки, а на саме повітря в квартирі. Лідія Геннадіївна це знала і Валерії не говорила — говорила Іллі. Ілля говорив Валерії. Валерія слухала, кивала і нічого не змінювала, бо змінювати було нічого.
Спочатку це були просто розмови. Ілля приходив увечері, сідав на диван, Олена одразу ж влаштовувалася поруч, а він нібито мимохідь починав:
— Мама знову подзвонила. Каже, після останнього візиту три дні слезилися очі.
— Я все прибрала перед приходом, — відповідала Валерія.
— Ну так, я розумію. Просто… ти ж знаєш, у неї така реакція.
— Знаю. І що ти пропонуєш?
Ілля мовчав, крутив телефон у руках. Олена дивилася на нього жовтими очима й демонстративно позіхала.
Потім розмови стали трохи конкретнішими. Лідія Геннадіївна, за словами Іллі, сказала, що хотіла б після весілля приїжджати частіше, допомагати молодятам. Що для неї важливо відчувати себе частиною родини. Що з кішкою це неможливо.
— Частіше — це скільки? — запитала Валерія.
— Ну, може, раз на тиждень.
— Раз на тиждень, — повторила Валерія. — Ні.
— Що ні?
— Ні, Олена нікуди не переїде.
Ілля знову замовк. Він взагалі в такі моменти замовкав — робив вигляд, що тема вичерпана, переходив на інше, а потім через кілька днів повертався до неї з іншого боку.
Зима перейшла у лютий, і візити Лідії Геннадіївни стали частішими. Вона приїжджала під різними приводами — то щось привезти, то допомогти з підготовкою до весілля, то просто «проїжджала повз». Антигістамін вона приймала заздалегідь, трималася, але щоразу, йдучи, кидала щось на зразок:
— Все одно тут якось важко дихати. Не знаю, як ви взагалі живете.
Валерія відповідала ввічливо. Закривала за нею двері й йшла на кухню, де Олена вже чекала, сидячи біля миски з видом людини, яка все чула й мала свою думку.
На початку березня Лідія Геннадіївна приїхала в суботу після обіду. Ілля був удома. Вони пили чай на кухні, розмовляли про весілля — про ресторан, меню, кількість гостей.
Олена спочатку пішла до спальні, але потім все-таки вийшла, пройшла через кухню й влаштувалася на своєму улюбленому місці на підвіконні. Лідія Геннадіївна поглянула на неї скоса, дістала хустинку.
— Ілюшо, ти розмовляв з Валерією?
— Про що, мамо?
— Ну, про кішку. Ви ж скоро переїдете, почнеться нове життя. Треба все вирішувати.
Валерія поставила чашку на стіл.
— Лідія Геннадіївна, ми нікуди не переїжджаємо. Ілля переїде до мене. Квартира моя, тут ми й будемо жити.
— Так, я розумію, — Лідія Геннадіївна кивнула з тією самою посмішкою. — Просто… ти ж розумієш мою ситуацію. Я не можу приходити до сина додому й задихатися там.
— Я розумію, — спокійно відповіла Валерія. — Тому ви приймаєте таблетки. Я прибираю перед вашим приїздом. Цього достатньо.
— Таблетки — це не лікування, — Лідія Геннадіївна говорила м’яко, майже ласкаво, що чомусь дратувало сильніше, ніж якби вона підвищила голос. — Мені просто хотілося б, щоб у будинку мого сина мені було комфортно. Хіба це забагато?
— Олена живе тут десять років, — сказала Валерія. — Це її дім.
— Її дім, — Лідія Геннадіївна ледь підняла брови. — Кішки. Валерія. Ти сказала «її дім» про кішку.
— Так. Саме так.
Лідія Геннадіївна поглянула на сина. Ілля потер перенісся й сказав:
— Давайте зараз не будемо про це. Весілля через два місяці, усі нервують…
— Ілля, — Валерія поглянула на нареченого. — Ти хочеш щось сказати по суті?
— Ну… Може, просто подумати над цим? Якось же треба знайти компроміс.
— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки, — Валерія поставила чашку в раковину. — Я не йду на поступки в цьому питанні.
Лідія Геннадіївна поїхала. Ілля після її від’їзду довго ходив по квартирі, потім сів поруч із Валерією і сказав, що мама просто хвилюється, що це не зі зла, що вона звикне. Валерія його вислухала. Нічого не відповіла. Увімкнула телевізор. Олена застрибнула їй на коліна, Валерія поклала їй руку на спину.
Квітень приніс нову хвилю. Лідія Геннадіївна змінила тактику — більше не приїжджала особисто, зате дзвонила Іллі кожні два-три дні. Валерія знала про ці розмови лише тому, що Ілля завжди йшов із телефоном в іншу кімнату і повертався звідти з тим особливим виразом обличчя, який з’являвся лише після розмов із матір’ю.
— Знову? — запитувала Валерія.
— Просто поговорили, — Ілля знизував плечима.
— Про Олену?
У відповідь тиша.
Одного вечора, коли вони вже обговорювали деталі запрошень, Ілля знову підняв цю тему. Обережно, з паузами.
— Слухай, а може, вона просто поки що поживе у твоєї мами? Тимчасово. Поки все владнається.
— Ні.
— Ну, Лера, це ж кішка.
Валерія повернулася до нареченого.
— Вона — не «це». Вона — Олена. І нікуди вона не поїде. Ні до мами, ні в притулок, ні в інше місце. Це мій дім. Моя кішка. Ти це знав, коли пропонував мені вийти за тебе.
Ілля знову замовк. Опустив очі, взяв телефон. Валерія дивилася на нього й думала, коли саме він перестав бути тією людиною, яка сама вирішує, що думати.
Наприкінці квітня Лідія Геннадіївна знову приїхала — без попередження, у середу після роботи. Ілля був удома. Валерія теж щойно прийшла. Лідія Геннадіївна зняла пальто, пройшла до вітальні й без зайвих слів сказала:
— Валерія, нам потрібно серйозно поговорити.
Валерія поставила сумку на тумбочку. Пройшла до вітальні, стала біля вікна. Олена сиділа на підвіконні поруч і дивилася на гостю з тим самим незворушним інтересом, з яким зазвичай спостерігала за голубами.
— Слухаю вас, Лідія Геннадіївна.
— Весілля через шість тижнів, — почала мати нареченого, опускаючись на диван. Спину тримала прямо, руки склала на колінах. — Ми так ні до чого й не дійшли з цим питанням. Я не можу вдавати, що проблеми немає. Тому кажу прямо.
Ілля стояв у дверях між вітальнею та коридором. Не заходив, не йшов.
— Говоріть, — сказала Валерія.
— Або ти знайдеш для кішки інший дім, — Лідія Геннадіївна подивилася прямо на неї, — або я сама скасую весілля. Це не погроза. Це умова.
У вітальні стало дуже тихо. Десь за вікном проїхала машина.
Валерія дивилася на Лідію Геннадіївну кілька секунд, потім повільно перевела погляд на нареченого.
— Ілля, ти це чуєш?
— Лєра, мама має рацію, що… — почав Ілля.
— Ні, зачекай. — Валерія підняла руку. — Я запитала: ти чуєш, що щойно сталося? Жінка прийшла до мене додому й поставила мені умову. Мені. У моєму домі.
— Ну, вона ж не зі зла…
— Це не має значення. — Валерія схрестила руки на грудях. — Важливо інше. Що ти збираєшся з цим робити?
Ілля переступив з ноги на ногу. Подивився на матір, потім на Валерію.
— Лєра, алергія — це серйозно. Якщо мама не зможе до нас приходити…
— То що?
— Ну… це ж сім’я. Так не можна.
Валерія кілька секунд мовчала.
— Зрозуміло, — сказала вона нарешті.
Лідія Геннадіївна вирішила, що настав слушний момент, і знову втрутилася:
— Валерія, ти молода розумна жінка. Ти ж розумієш, що після весілля пріоритети змінюються. Кішка — це тварина. Сім’я — це люди. Можна ж віддати її в добрі руки, через оголошення. Їй знайдуть хороший дім.
— Лідія Геннадіївна, — Валерія говорила рівно, не підвищуючи голосу. — Олена живе тут десять років. Це її дім. Я не віддам її через оголошення, не відвезу до мами, не віддам у притулок. Нікуди. Це не підлягає обговоренню.
— Але ти ж розумієш, що тоді…
— Я все розумію, — перебила Валерія. — І тепер хочу зрозуміти дещо від Іллі.
Наречений нарешті увійшов до кімнати. Сів на край крісла, схрестив руки.
— Ілля, — Валерія повернулася до нього. — Ти дорослий чоловік. Через шість тижнів ми мали одружитися. Значить, ти повинен вміти приймати рішення самостійно. Без мами. Тож скажи мені зараз — ти на чиєму боці?
Питання зависло в повітрі. Ілля підвів погляд, а потім знову опустив.
— Лєра, я розумію твої почуття. Але алергія — це медичний факт. Це не примха. Якщо мама не зможе приходити до нас додому…
— Значить, не зможе, — сказала Валерія. — Це її проблема, не моя.
— Це моя мати!
— А це моя квартира. І моя кішка. І моє життя.
Лідія Геннадіївна гучно видихнула:
— Ось саме так ти й будеш будувати сім’ю? Ставити тварину вище за людей?
— Я ставлю себе вище чужих ультиматумів, — спокійно відповіла Валерія.
— Чужих. — Лідія Геннадіївна встала. — Я чужа. Мати твого нареченого — чужа.
— У цьому домі — так. Тут господиня — я.
Ілля встав між ними, підняв руки:
— Стоп. Давайте заспокоїмося. Треба знайти компроміс.
— Компроміс — це коли поступаються обидві сторони, — сказала Валерія. — Я вже казала це раніше. А що пропонуєш ти?
Ілля відкрив рота. Закрив. Подивився на матір.
І Валерія побачила цей погляд. Не вперше за чотири роки, але вперше так чітко. Він шукав у неї підказки. Тридцятидворічний чоловік стояв посередині кімнати й чекав, що мама скаже, що думати.
У Валерії щось всередині стало на своє місце. Не пролунало — просто тихо влаштувалося так, як влаштовується книга, коли її нарешті ставлять на потрібну полицю.
— Знаєш що, Ілля, — промовила Валерія. — Мені не потрібен компроміс. Мені потрібна відповідь. Одна, чітка, твоя. Не зважаючи на маму. Ти можеш її дати?
Пауза була довгою.
— Лєра, здоров’я — це серйозно, — повторив Ілля. — Кішці можна знайти…
— Досить.
Валерія подивилася на руку, на якій була каблучка. Зняла її — без театральності, просто взяла й зняла. Поклала на столик біля дивана.
— Що ти робиш? — Ілля зробив крок уперед.
— Те, що треба було зробити раніше. Поки не стало гірше.
Лідія Геннадіївна дивилася на обручку, потім на невістку. В очах читалося щось схоже на розгубленість — вона явно не очікувала такого повороту подій.
— Валерія, не поспішай, — промовила мати нареченого вже іншим тоном. — Ми просто розмовляємо.
— Ні, — Валерія похитала головою. — Ви щойно пояснили мені, як буде влаштоване моє сімейне життя. Хто буде приймати рішення. Хто буде приходити без попередження й висувати умови. Ілля щойно це підтвердив. Дякую за ясність.
— Лєра, ти перебільшуєш, — сказав Ілля. — Це одне питання, про кішку, це не…
— Сьогодні про кішку. — Валерія поглянула на нареченого. — Завтра про ремонт. Післязавтра про те, де святкувати свята. Ти щоразу будеш дивитися на маму, перш ніж відповісти мені. Я не хочу такого життя. Ні з тобою, ні з ким іншим.
Лідія Геннадіївна випрямилася:
— Це обурливо. Ти відмовляєшся від весілля через кішку?
— Я відмовляюся від весілля, бо наречений не вміє приймати рішення без вашої допомоги. Кішка тут ні до чого.
— Та як ти…
— Лідія Геннадіївна. — Валерія підійшла до дверей у коридор і відчинила їх. — Я прошу вас обох піти. Зараз.
Ілля не рухався. Дивився на обручку на столику.
— Лєра, давай поговоримо. Без мами. Тільки ми вдвох.
— Не зараз, — відповіла Валерія. — Може, взагалі не треба. Іди, Ілля.
Лідія Геннадіївна взяла сумку, пройшла повз Валерію в коридор. Ілля ще кілька секунд постояв біля дивана, потім взяв обручку зі столика — Валерія його не зупинила — і вийшов слідом. У дверях він обернувся:
— Ти про це пошкодуєш.
Валерія промовчала. Зачинила двері. Замикач клацнув.
За дверима ще чулися голоси — Лідія Геннадіївна щось швидко й напівголосно говорила, Ілля відповідав. Потім стихло. Ліфт приїхав і поїхав.
Валерія притулилася спиною до дверей і трохи постояла так. У передпокої пахло парфумами Лідії Геннадіївни — густими, важкими.
Потім вона пішла до вітальні. Олена, як і раніше, сиділа на підвіконні. Подивилася на господиню так, як дивляться на людину, яка нарешті повернулася з довгої й незначної подорожі.
Валерія взяла кішку на руки. Олена не пручалася — дозволила, лише трохи поворухнула хвостом. Важка, тепла, пахнуча шерстю й домом.
Вони постояли біля вікна удвох. За склом — квітневий двір: калюжі, перша трава вздовж бордюрів, хтось вигулював собаку біля дитячого майданчика.
Нічого особливого. Просто вечір. Просто дім.
Валерія подумала, що, можливо, це й правильно — краще зараз, ніж через рік чи два. Краще ось так, ніж потім розбирати все це по частинах.
