— Ми вже вклали туди кругленьку суму, які можуть бути претензії?
— Претензії в тому, що ви вклали її на моїй землі.
Кіра стояла біля сітчастого паркану, що розділяв дві дачні ділянки. На місці, де ще навесні зеленів газон і росло кілька кущів смородини, тепер височіли сірі піноблоки. Залитий бетонний фундамент впевнено заступив за межу ділянок. Прямо на територію Кіри.
Тимур переминався з ноги на ногу. Він не терпів суперечок із родичами і зараз явно хотів опинитися десь в іншому місці.
— Кір, ну це ж свої люди.
— Свої люди не забирають три метри чужої власності.
— Марату ділянка виявилася замалою, — пробурмотів чоловік, дивлячись кудись у бік теплиць. — Він купив велику машину. У нього вона там не вміщається.
— Це його проблеми.
Навесні Марат клявся, що просто складе на межі залишки пиломатеріалів. На деякий час. А тепер тут красувалася капітальна стіна майбутнього гаража.
З боку сусіднього будинку підійшов Марат. Він окинув поглядом недобудовану стіну, поправив лямку робочого комбінезона й упер руки в боки.
— О, господарі приїхали! Ну як вам розмах? До осені дах накину.
— Марате, ти переплутав межу, — рівно відповіла Кіра.
Вона не підвищувала голос. На роботі, розбираючись у чужій бухгалтерії, вона звикла оперувати лише цифрами. Зараз цифри явно не були на користь Марата.
— Та кинь, що, шкода? — Марат махнув рукою. — У тебе тут все одно нічого путнього не росте. Земля простоює. А мені нікуди ставити.
— Це моя земля.
— Ось і почалося, — зневажливо скривився дівер. — Братику, скажи дружині, нехай не кипить. Ми туди вклали чималі гроші. Одна облицювальна цегла чого варта. Ось, дивися, буде баварська кладка. Краса ж!
Марат вказав на піддони з дорогою темно-коричневою цеглою, складеними прямо на траві. На території Кіри.
— Не можна ж тепер усе руйнувати через пару метрів, — наполегливо продовжував він. — Будь людиною.
Тимур примирливо підняв руки.
— Кіро, ну справді. Давай мирно. Вони ж стільки будівельних матеріалів купили. Нікому ці метри не заважають. Огорожею потім обійдемо.
— Ми домовлялися про тимчасове зберігання дощок.
— Ситуація змінилася, — Марат перестав посміхатися, його тон став жорсткішим. — Я тобі так скажу: гараж тут стоятиме. Родина має допомагати одне одному, а не метри рахувати. Ми ж не чужі.
Доводити щось нахабному діверу та м’якотілому чоловікові було марно. Вічна чоловіча солідарність працювала безвідмовно, особливо коли справа стосувалася старшого брата Тимура.
Цю дачу Кірі залишив батько ще до її одруження. Родина чоловіка не вклала сюди ні копійки, але розпоряджатися чужим майном вони вміли віртуозно.
Кіра розвернулася й попрямувала до своєї машини.
Повернення до міста минуло в напруженій тиші. Тимур керував машиною, час від часу поглядаючи на дружину, але заговорити не наважувався.
Лише коли вони припаркувалися біля свого будинку, він заглушив двигун і повернувся до неї.
— Ти з мухи слона робиш.
— Я захищаю своє майно.
— Та яке майно? — чоловік роздратовано махнув рукою. — Там смужка землі! Три метри завширшки. У нас там навіть грядок немає.
— Сьогодні три метри, а завтра він вирішить побудувати лазню на моїй половині.
— Він мій брат! — Тимур підвищив голос. — Як ти не розумієш? Вони з матір’ю скидалися на цю цеглу. Марат брав кредит. Якщо зараз це зносити, гроші на вітер. Ти хочеш всю сім’ю посварити ?
— Я хочу, щоб зі мною рахувалися.
— З тобою рахуються! Марат же питав навесні…
— Він питав про дошки. А залив фундамент.
— Все, розмова закінчена, — Тимур вискочив з машини.
У понеділок ввечері до їхньої міської квартири завітала Алевтина. Свекруха рідко приїжджала без особливого приводу, воліючи викликати дітей до себе.
Вона пройшла до передпокою, не поспішаючи зняла плащ, акуратно повісила його на вішак. Зняла туфлі, перевзулася в запропоновані капці й лише потім пройшла до вітальні. Тимур одразу ж знітився й постарався злитися з диваном.
— Мені дзвонив Марат, — почала Алевтина, влаштовуючись у кріслі. — Скаржився.
— На що саме? — Кіра зупинилася навпроти неї.
— На твоє ставлення до родини. Рідному братові чоловіка не захотіла віддати клаптик землі. Ганьба.
— Цей клаптик землі — моя спадщина. Я не зобов’язана його нікому дарувати.
Алевтина поблажливо посміхнулася.
— Яка ще твоя? Ви у шлюбі. У нас усе спільне. Тимур не проти будівництва. Він мені сам сказав.
Тимур втиснувся в оббивку дивана, старанно вивчаючи візерунки на килимі.
— Тимур тут нічого не вирішує, — відрізала Кіра. — За документами власниця — я. І капітальне будівництво на моїй території незаконне.
— Ой, які ж ми розумні! — Алевтина підвищила голос. — Слова-то які вивчила. Власниця. Сім’я має триматися разом. Марат — старший брат. Він уже залив фундамент, купив матеріали. Ти що, хочеш, щоб він втратив гроші через твої капризи?
— Я хочу, щоб він прибрав свою будівельну дільницю за мій паркан.
— Не прибере, — свекруха тріумфально поглянула на сина. — Він туди вже привіз цеглу. Дуже дорогу. Ніхто нічого не буде ламати. Побурчиш і заспокоїшся. Будь розумнішою, Кіро. Жінка повинна поступатися.
— Значить, будемо вирішувати по-іншому.
У середу вранці Кіра взяла вихідний на роботі й приїхала на ділянку.
Спеціаліст із компанії з межування прибув рівно о дев’ятій. Він дістав із багажника прилад на тринозі, звірився з планшетом і почав робити позначки.
Марат, побачивши чужинця на території, вискочив зі своєї ділянки.
— Ей, командире! Ти чого тут нишпориш?
— Встановлюю межі ділянки, — сухо відповів геодезист.
Дівер почервонів. Він кинувся до Кіри.
— Ти зовсім з глузду з’їхала? Які фахівці? Ми ж усе вирішили!
— Ви вирішили, — поправила Кіра. — А я викликала геодезиста.
Спеціаліст дістав довгий металевий кілок із яскраво-червоним прапорцем на кінці. Підійшов прямо до недобудованого гаража.
— Ваша межа проходить тут.
Він вбив кілочок прямо по центру в’їзду до майбутнього гаража. Червоний прапорець зухвало тріпотів на вітрі. Виходило, що рівно половина споруди, включаючи весь правий кут із піноблоків, знаходиться на чужій території.
— Та ти свій прилад перевір! — закричав Марат.
— Точність до сантиметра, — фахівець простягнув Кірі акт. — Підпишіть. Дані однозначні. Порушення на три метри й двадцять сантиметрів.
Марат підскочив упритул до огорожі.
— Нічого зносити не буду! Це капітальний ремонт! Я туди цеглу привіз!
— Твої проблеми, — Кіра сховала папери в сумку. — У тебе рівно місяць, щоб прибрати це з моєї ділянки.
— А що тоді? — дівер стиснув щелепи. — У суд підеш? Та суди роками тривають! Я до того часу вже дах поставлю й машину заведу!
— Навіщо в суд? — Кіра поглянула на піддони з цеглою. — Я просто викличу бульдозер. За правилами я маю право очистити свою землю від будівельного сміття. Приїде техніка й зрівняє все, що за червоним прапорцем.
Марат завмер.
— Ти не посмієш. Це чуже майно.
— На моїй землі це сміття. А рахунок за роботу я виставлю тобі.
— Тимур! — Марат повернувся до брата, який весь цей час стояв осторонь. — Скажи своїй божевільній!
— А що я зроблю? — Тимур розвів руками. — Земля її. Я тобі казав, не треба було за лінію лізти.
— Зрадник, — виплюнув Марат.
Кіра пішла до хвіртки. Червоний прапорець залишився стирчати посеред свіжого бетону.
Минув місяць.
У суботу Кіра приїхала на дачу, щоб перевірити лічильники перед зимою.
За парканом ревіла болгарка. Марат, розлючений, брудний і спітнілий, разом із двома робітниками методично розбивав кувалдою свіжу кладку.Половина гаража вже була розібрана дощенту.
Тимур стояв на їхній ділянці й мовчки спостерігав за роботою брата, не наважуючись підійти ближче.
— За що боролися, на те й напоролися, — сказала Кіра.
Вона зайшла в будинок, навіть не поглянувши в бік сусідів. Ніякого скандалу, ніяких довгих суперечок. Техніку викликати не довелося. Жадібність сама змусила дівера взяти в руки кувалду, щоб врятувати хоча б частину будівельних матеріалів.
Червоний кілок все ще стирчав із землі. Тепер уже на повністю вільній території.
