— Ви для хлопчика стороння людина, ми шукатимемо кровних родичів. Якщо протягом визначеного терміну їх не знайдемо, тоді…
— Що? Я зможу його забрати?
— Ні, — чиновниця лише зверхньо підняла тонкі, мов ниточки, брови. — Ні, звісно. Дитина піде туди, де їй і належить бути — до дитячого будинку.
Валентина Семенівна вийшла з кабінету, не бачачи перед собою дороги. Очі застилали гіркі сльози.
Що робити? Як урятувати Дмитрика? Що це за бездушне свавілля? Чому вона раніше не подбала про те, щоб оформити все за законом?
Але хто ж міг передбачити таку біду?
— Валю? Валю Ковпак? Це ти?
Валентина Семенівна підняла важкий погляд. Перед нею стояв елегантний чоловік, її років. А назвав за дівочим прізвищем… Ковпак.
— Дивлюся і не вірю власним очам! Що з тобою, Валю? Я ж Петро Синиця, ну ж бо, пригадай — десять років за однією партою!
— Петро? Петруччо, це справді ти?
— Ну а хто ж! Упізнала? Ех, моя донна Валенсія, — він щиро й дзвінко засміявся, згадуючи її шкільне прізвисько. — А ти що тут робиш, Валю? Працюєш?
— Ой, Петре, ні… Все значно складніше. Я працюю завучем у ліцеї, а проти них, — вона безпорадно кивнула на похмуру будівлю державної установи, — я безсила. Нічого не можу вдіяти! Не знаю, до кого бігти, в кого благати про допомогу. За законом я йому ніхто… А він же там плаче за мною, розумієш?
— Валю, зачекай. Про кого ти? І що взагалі сталося? Хоча знаєш що… Ти дуже поспішаєш? У мене справ тут хвилин на п’ятнадцять. Он бачиш затишне кафе? Біжи туди, зачекай на мене. Ось моя візитівка — якщо раптом щось, одразу телефонуй. Чуєш?
Тільки не зникай. Я миттю повернуся!
Валентина Семенівна попрямувала до літнього майданчика кав’ярні. Замовила каву та невеличкий десерт, але так і не торкнулася їх — лише мовчки дивилася крізь скло.
Доля її складалася непросто. Валя пізно вийшла заміж: спочатку навчання, потім догляд за старенькою матір’ю. Батька вона втратила давно, тож мешкали з мамою удвох.
А потім у її житті з’явився Олег Дмитрович. Він виглядав якимось неохайним, як казала колись мати. Ніби й сорочка чиста, і прасована, а все одно щось не те.
Доля звела їх раптово: Валя викладала в школі хімію, а Олег — фізику. Дві самотні душі просто притягнулися одна до одної. Валі вже виповнилося тридцять — ані чоловіка, ані дітей.
В Олега ж була донечка Яна.
Лише згодом Валентина дізналася, що Яна — не рідна дитина Олега. Його колишня дружина просто покинула дівчинку й зникла в пошуках нового кращого життя за кордоном.
Олег удочерив Яну. Дівчинка знала правду, але щиро любила названого батька і як могла дбала про нього: прала, прасувала, навіть латала йому одяг.
Ось такими «неприкаяними» вони й дісталися Валентині.
Яна зростала дівчиною з важким характером. Вона одразу зустріла Валентину в багнети, заявивши, що рідна мама скоро повернеться і вони житимуть разом.
Дівчинка просто фантазувала — мати за ці роки жодного разу не нагадала про себе. Та з часом Валі вдалося розтопити це дитяче серце, і Яна навіть почала називати її мамою.
Але потім Олег занедужав. У дівчинки якраз почався складний підлітковий період. Усі сили Валі йшли на догляд за чоловіком, а Яна зв’язалася з поганою компанією і почала блукати ночами.
На всі прохання схаменутися відповідь була одна: «Ти мені не мати!».
Невдовзі Олег тихо пішов у засвіти — далися взнаки давні болячки.
Яна з’являлася вдома лише час від часу. Одного разу, коли їй уже виповнилося вісімнадцять, вона повернулася — помітно округлена, але з лагідними, як у дитинстві, очима. Плакала, просила вибачення, обіцяла взятися за голову.
— Ти чекаєш на дитину, Яно?
— Так… — вона опустила очі. — Він обіцяв мені золоті гори, обіцяв поїхати до моря, а сам утік…
— Не хвилюйся, ми впораємося. Я з тобою.
Цю фразу Валентина повторювала знову і знову.
Дімка народився кволим. Валя з першої секунди, як узяла це крихітне хлопченя на руки, зрозуміла: це її душа.
Та материнства Яні вистачило ненадовго. Коли Дімці виповнився рік, їй знову стало нудно. Повернулися нічні розваги, сумнівні компанії, а згодом вона й зовсім зникла.
Хлопчик залишився повністю під опікою Валентини. Він називав її «моя бабуся», міцно обіймав за шию і притуляв свої теплі долоньки до її щік:
— Бабусю, ти моя найулюбленіша! А ти мене любиш?
Цей маленький хлопчик, понад усе боявся залишитися без любові. І Валя дарувала йому це тепло сповна.
Яна інколи з’являлася, падала в ноги, благала про прощення, а потім знову йшла у невідомість.
— Ба, давай переїдемо, — сказав якось десятирічний Дімка.
— Куди ж, милий? І навіщо? Як же нас мама знайде?
— А ми так переїдемо, щоб вона нас не знайшла, — похмуро мовив хлопчик. — Навіщо вона нам?
— Дмитре, вона ж твоя мама…
— Ти моя мама! Ти мене виховуєш. Я вже дорослий, бабусю. Обiцяю тобі: я ніколи не вчиню так, як вона. Я закінчу школу, вступлю до інституту, і ми поїдемо жити до моря.
— Хлопчику мій, я вірю тобі… Я завжди буду поруч.
…А потім Яна зникла на цілих два роки. Поки одного дня не прийшла жахлива звістка: Яни більше немає. А Дімку негайно забрали соцслужби, адже за паперами Валентина йому ніхто.
Повернувшись до кафе, Петро вислухав цю болісну історію без слів.
— Ну й справи, Валю… Справа складна, але цілком здійсненна. Давай усе робити по порядку.
— Петре? Ти… ти справді можеш допомогти? У мене немає великих грошей, але я можу продати квартиру Олега, вона ж належить мені…
— Валю, донна Валенсія, не ображай мене! Забудь про гроші. Давай краще подумаємо, як повернути твого онука додому.
Вони боролися за хлопчика щодня.
— Я з тобою, пам’ятай це, — шепотіла Валя під час коротких побачень, дивлячись у перелякані оченята онука. — Вибач мені, мій хлопчику, що ти мусиш це терпіти. Я поруч.
І вони перемогли! Довели в суді, що хлопчик з першого дня життя зростав із бабусею.
Сусіди, колеги, вчителі — усі стали на захист Дімки. Хлопчик нарешті повернувся додому.
Коли Валя оформлювала останні папери, чиновниця знову зверхньо підняла тонкі брови:
— А може, ви й дівчинку заберете? Якщо у вас такі впливові покровителі.
— Яку дівчинку?
— Як це яку? Ви хіба не знали? У вашої дочки є ще одна дитина. Анастасія, їй два рочки. Я не наполягаю, але все ж таки — рідні брат і сестра… Та й з такою бабусею дитина точно не пропаде. А я зі свого боку допоможу з документами.
Дімка, дізнавшись про це, просто сяяв від щастя:
— Бабусю! Це правда? У мене є рідна сестричка?
Незабаром по квартирі вже бігало маленьке синьооке диво, простягаючи рученята до бабусі й брата.
— Дякую тобі, Петре! Якби не ти… — витирала сльози Валентина.
— Та годі тобі, Валю. Ми ж друзі. Я своїй Антоніні все розповів, то вона аж розплакалася.
— Вона в тебе чудова, Петре.
— Чудова, — посміхнувся Петро. — Якщо щось знадобиться — я завжди поруч!
— Дякую, дядьку Петре, — Дімка по-дорослому простягнув йому руку. — Завдяки вам наша родина тепер у зборі.
Минули роки. Дмитро вже навчався в інституті, а Настя ходила до школи. Аж раптом на порозі з’явилася якась незнайома пані, яка почала скандалити й доводити, що вона — рідна бабуся дітей по лінії матері.
Вона розмахувала якимось паперами, вимагала тесту ДНК і викрикувала:
— Це квартира мого колишнього чоловіка! Я спадкоємиця!
— Якого чоловіка? Про що ви взагалі? — суворо зупинили її юристи, яких знову залучив Петро. — Ви кинули його з малою дитиною багато років тому і втекли за кордон.
Олег був одружений з іншою жінкою, яка доглядала його до останнього подиху і є його єдиною законною спадкоємицею. А діти передані людині, яка їх виростила: хлопчика — від народження, а дівчинку — з двох років.
Хто ви така, жінко? Які права ви вимагаєте?
Жінка зникла так само як і з’явилася.
— Я поруч, — казали вже дорослі Дмитро та Настя одне одному у важкі хвилини.
— Ми завжди поруч, — казали вони своїй коханій бабусі, яка замінила їм весь світ.
— Бабусю! Я так тебе люблю! — біжить на пухкеньких ніжках маленький Льошка, син Дмитра. — Ти моя найулюбленіша бабуся у світі!
— І я тебе люблю, мій хлопчику, — сміється щаслива Валентина Семенівна.
— Нам із Настею неймовірно пощастило. Ангели послали нам бабусю, яка стала для нас усім! І тепер уже ми кажемо їй: ми завжди поруч!
Такий тост виголосив Дмитро на ювілеї своєї бабусі. Він дотримався обіцянки, даної в дитинстві, і купив затишний будиночок біля моря, куди й перевіз усю родину.
І ще довго місцеві жителі милувалися сивою, але надзвичайно інтелігентною жінкою, яка прогулювалася набережною в оточенні онуків та правнуків, які навперебій зізнавалися їй у любові.
