Анна стояла біля вікна на кухні й дивилася на сіре березневе небо. Живіт уже заважав їй дихати на повні груди, і щовечора вона лягала на лівий бік, щоб малятко всередині заспокоїлося.
До передбачуваної дати залишалося сімнадцять днів. Вона подумки перебирала список: сумка в пологовий будинок зібрана, пелюшки випрасувані, ліжечко стоїть у кутку спальні, а іграшковий зайчик з довгими вухами вже чекає на господиню.
Анна вірила, що перші тижні вони проведуть разом — вона, Сергій і маленька донечка.
Вони говорили про відпустку, Сергій кивав, і їй здавалося, що він розуміє її тривогу. Але того вечора, коли він прийшов з роботи пізніше, ніж зазвичай, усе пішло не так.
Він скинув кросівки у передпокої, пройшов на кухню, налив собі води і сів навпроти неї. Анна помішувала кашу в каструлі й посміхнулася йому через плече.
Він не посміхнувся у відповідь. Він дивився на стіл, крутив склянку в руках і мовчав. Анна відчула незручність і повністю обернулася.
— Щось сталося? — запитала вона.
— Анно, — почав він, і його голос звучав рівно, ніби він зачитував робочий звіт, — я тут подумав. Коли ти народиш, я на місяць переїду до мами, щоб виспатися.
Вона завмерла. Ложка в її руці зупинилася, і гаряча пара з каструлі осідала на обличчі, але вона не відчувала спеки.
— Що? — перепитала вона тихо.
— Ти чула, — він підвів очі, і в них не було сумнівів. — Я єдиний, хто зараз заробляє гроші в родині. У мене в квітні запуск проєкту, мені потрібна ясна голова й нормальний сон. Ти ж розумієш, що з немовлям спати не вийде. Мама погодилася, у неї є вільна кімната, вона мене прийме.
А ти впораєшся, ти сильна. Я буду приїжджати, допомагатиму у вихідні.
Анна хотіла сказати щось різке, палке, але слова застрягли десь у горлі. Вона згадала, як вони сиділи на тому самому місці місяць тому, і вона боязко казала, що боїться ночей, боїться, що не витримає, а він тоді взяв її за руку й сказав: «Усе буде добре, ми разом».
Тоді вона повірила. А тепер він дивився на неї як на співробітницю, яка має самостійно вирішити своє завдання.
— Але я думала, ти візьмеш відпустку, — вичавила вона, відчуваючи, як тремтить нижня губа. — Хоча б на два тижні.
— Анно, яка відпустка? — він розвів руками. — На роботі зараз усе лежить на мені. Якщо я не вкладуся в терміни, мене звільнять. Ти хочеш, щоб ми залишилися без грошей? Я маю бути у формі. Це ж логічно.
Логічно. Вона раптом зрозуміла, що його «логіка» не враховує її втому, її шви, її безсонні ночі, її біль під час годування. Він просто йде з дому, бо йому так зручно. Вона нічого не сказала. Вона повернулася до плити й продовжила розмішувати кашу, щоб він не бачив її очей.
— Гаразд, — ледь чутно відповіла вона.
Сергій з полегшенням видихнув і почав розповідати, як він планує влаштуватися у мами, як вона готуватиме йому сніданки і як він приїжджатиме щосереди та щосуботи.
Анна кивала, але кожне його слово відлунювало в ній глухим стуком. Їй здавалося, що вона стоїть на порожній платформі, а поїзд від’їжджає без неї.
****
Малятко народилося з темним волоссям і гучним обуреним криком, і Анна на мить забула про все, крім цього теплого клубочка на своїх грудях. Сергій приїхав до пологового будинку через дві години, поцілував її в чоло, подивився на доньку і сказав, що вона схожа на бабусю.
Потім він поїхав, бо наступного дня йому треба було на роботу, а мама чекала на нього з вечерею.
Анна лежала в палаті сама, дивилася на стелю й намагалася звикнути до думки, що через два дні вона буде вдома зовсім сама з цією крихітною істотою, яка вимагає всього й одразу.
Виписка припала на п’ятницю. Сергій забрав їх на машині, довіз до квартири, допоміг піднятися з сумками й швидко поцілував її в щоку.
— Я заскочу в неділю, — сказав він, уже стоячи у дверях. — Дзвони, якщо щось буде. Мама передала тобі бульйон, він у термосі.
Двері зачинилися. Анна залишилася у передпокої з донькою на руках і зрозуміла, що це й є її реальність. Вона пішла на кухню, поставила термос на стіл, але бульйон пити не стала — їй хотілося лише лягти й закрити очі, але малятко вже почало хникати.
Перший тиждень перетворився на один нескінченний день. Анна забула, коли востаннє дивилася на годинник — вона жила в ритмі годувань, зміни підгузків і заколисувань.
Донька плакала ночами, і Анна вставала з ліжка, хитаючись від втоми, брала дитину на руки й ходила по кімнаті туди-сюди, доки світанок не починав пробиватися крізь штори.
Вона зціджувала молоко, незважаючи на біль, і плакала разом із донькою, притулившись обличчям до її голівки.
У неділю приїхав Сергій. Він привіз пакет із яблуками та печивом, посидів на кухні, подивився, як Анна годує малечу, і сказав:
— Ти молодець, справляєшся. Я вчора проспав вісім годин без перерви — таке відчуття, ніби заново народився.
Анна подивилася на його свіже обличчя, на акуратно зачесане волосся й відчула гостру заздрість, яку одразу ж придушила почуттям провини. Вона не мала права сердитися, адже він працює, він заробляє. Але всередині щось глухо кипіло.
— Може, залишишся сьогодні на ніч? — запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Вона прокидається кожні дві години, я б могла хоча б один раз поспати довше.
Сергій нахмурився.
— Анно, я розумію, тобі важко, але завтра в мене зустріч із замовниками. Якщо я не висплюся, буду як овоч. Ти хочеш, щоб я зганьбився?
— Ні, — відповіла вона, і в цьому «ні» не було згоди — була лише втома, яка вже не давала сил сперечатися.
Він поїхав через годину. Анна зачинила за ним двері й притулилася чолом до одвірка. Малятко спало в ліжечку, а в квартирі панувала така тиша, що було чутно лише гудіння холодильника.
Вона повернулася на кухню, подивилася на невимитий посуд, на гору пелюшок у тазу й раптом зрозуміла, що ніхто не прийде й не допоможе. Навіть свекруха, яка мешкала за двадцять хвилин їзди, не могла приїхати — вона працювала в школі, викладала в старших класах і поверталася додому лише о шостій вечора.
Анна кілька разів дзвонила їй, але та відповідала коротко: «Донечко, я після роботи ледве ноги тягну, ти вже сама справляйся, Сергій розповідав, що ти розумниця».
Анна не ображалася на свекруху — та дійсно була зайнята. Але ж чоловік був вільний вечорами, він просто обирав комфорт.
На третьому тижні Анна перестала рахувати дні. Вона знала лише час годувань і час, коли потрібно було випити знеболювальне від головного болю.
Їй здавалося, що її тіло розвалюється на частини: спина нила від постійного носіння дитини, руки тремтіли, коли вона тримала пляшечку, а температура підскочила в середу ввечері.
Вона виміряла термометром — тридцять вісім і дві десятих. Лактостаз, визначила вона за статтею в інтернеті, але нічого не можна було вдіяти — треба було зціджувати молоко, прикладати холод і годувати, годувати, незважаючи на біль. Малятко вередувало й відверталося, і Анна в розпачі підігріла суміш.
Того вечора вона стояла біля плити, однією рукою гойдаючи візочок, а іншою тримаючи каструлю з супом, який намагалася розігріти для себе. Їй хотілося їсти, але перед очима плавали кола, а донька кричала так голосно, що дзвін у вухах заглушав усе навколо.
Анна поставила каструлю на конфорку, підійшла до візочка, підняла доньку на руки й відчула, що ноги підкошуються. Вона сіла прямо на підлогу, притиснувши дитину до себе, і заплакала — гірко, беззвучно, бо навіть на плач не залишалося сил.
Вона якось дісталася до мобільного телефону, що лежав на столику, і набрала номер Сергія. Довго лунали гудки, а потім увімкнулася голосова пошта.
Вона скинула дзвінок, набрала знову — знову без відповіді. Анна подивилася на годинник: дев’ята вечора. Він, напевно, вечеряв у мами або дивився телевізор, вимкнувши звук.
Вона не стала залишати голосове повідомлення, а просто написала в месенджері: «Я вже три години не можу вкласти доньку спати, у мене температура, сил немає». Відповідь прийшла через двадцять хвилин: «Дай їй соску, нагодуй, вона засне. У тебе все вийде, ти ж мама. На добраніч».
Мама. Це слово тепер звучало як вирок. Анна дивилася на екран, і сльози текли по щоках, але вона вже не плакала — вона просто сиділа й дивилася в одну точку, поки донька на руках не затихла від виснаження.
Тоді вона поклала малечу в ліжечко, вимкнула плиту, так і не поївши, і лягла поруч на диван, накрившись пледом. Вона занурилася в сон без снів, а прокинулася від крику через сорок хвилин.
Наступного ранку температура спала, але всередині Анни ніби щось перегоріло.
Вона більше не чекала на допомогу. Вона встала, вмилася крижаною водою, зварила собі каву, нагодувала доньку і почала день за розкладом, який придумала сама.
Вона навчилася готувати однією рукою, мити посуд між годуваннями та заколисувати дитину в слінгу, щоб звільнити руки. Вона перестала дивитися на телефон у очікуванні дзвінка.
Коли Сергій приїжджав у суботу, вона зустрічала його з посмішкою — такою спокійною й байдужою, що він не помічав підступу.
— Ти чудово виглядаєш, — казав він, оглядаючи чисту квартиру та випрасуваний одяг. — А я ж казав, що ти впораєшся. Ось бачиш, я б тільки заважав своїм хропінням.
Анна кивала і передавала йому доньку на пів години, поки він сидів у кріслі й гортав новини в телефоні. Вона не просила його поміняти підгузок, не просила вкласти дитину вночі — вона вже знала, що це марно.
Вона просто чекала, коли він поїде, щоб залишитися наодинці з донькою і своєю новою, холодною впевненістю.
Рівно через місяць, у середині квітня, Сергій повернувся остаточно. Він приїхав із двома сумками, поцілував дружину в чоло, заглянув у ліжечко й сказав:
— Ну що, я вдома. Скучала?
Анна посміхнулася тією самою спокійною посмішкою.
— Звичайно, — відповіла вона. — Вечеря на столі, йди помий руки.
Він пройшов у ванну, насвистуючи, а вона залишилася на кухні й подивилася на свої руки — червоні від частого миття, з тріщинками на пальцях. Вона взяла доньку на руки, притиснула до себе й прошепотіла їй у маленьке вушко:
— Ми з тобою впоралися, дівчинко. І надалі впораємося.
Сергій сів за стіл, налив собі супу й почав розповідати, як добре він спав у мами, як мама піклувалася про нього, що тепер він може гори знести.
Він не помітив, що Анна майже не дивиться на нього. Вона годувала доньку й дивилася у вікно, де за березами, що розпускаються, сіре небо нарешті розійшлося й з’явилося сонце.
Вона більше не просила його про допомогу. Вона більше не чекала, що він візьме дитину на руки, коли вона падає з ніг. Вона просто знала, що цей шлюб перетворився на договір про спільне проживання, а не про спільне життя.
Сергій був задоволений — він вважав, що все нормально, що дружина справляється, що він молодець, що забезпечує сім’ю. Анна не сперечалася. Вона посміхалася, кивала, а вночі, коли він спав у сусідній кімнаті (він переїхав у гостьову, «щоб не заважати доньці»), вона піднімалася до малечі й відчувала лише одне — полегшення від того, що їй більше не потрібно на когось розраховувати.
Це було страшніше за скандал, страшніше за крики. Це була тиша, в якій закінчилося кохання.
Одного вечора Сергій сказав, дивлячись на неї з порога:
— Анно, ти останнім часом якась відсторонена. Усе гаразд?
Вона повернулася до нього, тримаючи доньку на руках, і рівним голосом відповіла:
— Усе чудово, Сергію. Не хвилюйся. Я звикла.
І він заспокоївся, бо почув саме те, що хотів почути. Він не зрозумів, що слово «звикла» означало кінець чогось важливого. А Анна зрозуміла це вже остаточно.
