— Миколо, ми домовлялися, що новий телефон для Руслана оплатимо порівну з твоєю матір’ю.
Маргарита змахнула крихти зі столу.
— Ти ж зараз кажеш, що списав усю суму з нашої кредитної картки.
— Рито, ну, обставини змінилися.
Микола винувато потер перенісся.
— У мами непередбачені витрати. Труби на дачі міняла, плюс ліки. Вона ж пенсіонерка.
— Непередбачені витрати у неї щоразу, коли треба виконати обіцянку.
Маргарита викинула крихти у сміттєве відро під раковиною.
— Зате розмов про допомогу на пів року вперед. Вчора дзвонила, розповідала, як вона любить онука і як багато вклала в подарунок.
— Давай не будемо починати, га?
Микола благально склав руки на грудях.
— У Руслана сьогодні свято. Хлопцеві виповнилося шістнадцять. Мама ось-ось прийде, давайте посидимо нормально. Без цих твоїх підрахунків.
— Я не рахую.
Вона підійшла до комода, де лежала товста картонна папка з документами на побутову техніку. Маргарита перевірила, чи на місці потрібний аркуш, і повернулася до плити.
— Я просто констатую факт. Кредитну картку нам закривати наступного місяця.
Руслан сидів на краю дивана, занурившись у той самий новий телефон, заради якого Микола перевищив ліміт. Підлітка мало цікавили дорослі суперечки. Він чекав моменту, коли можна буде втекти до друзів.
У передпокої почувся шум. Зашаруділи пакети.
— Іменинник!
Раїса Степанівна з’явилася в коридорі. Вона акуратно зняла бежеве вовняне пальто, повісила його на гачок, перевзулася в принесені з собою капці й лише після цього пройшла до вітальні.
— Вже зовсім дорослий. Справжній чоловік.
Свекруха урочисто підійшла до онука. Руслан ніяково підвівся, дозволив собі обійняти й знову опустився на диван.
— Дякую, бабусю.
— Проходьте до столу, Раїсо Степанівно.
Маргарита поставила велике блюдо із запеченою картоплею та куркою посередині обіднього столу.
— Ми тільки на вас і чекаємо.
Свекруха критично оглянула сервіровку.
— Картопля?
Вона злегка підняла брови.
— У наші часи на такі дати намагалися приготувати щось цікавіше. М’ясо по-французьки, наприклад. А тут по-простому.
— По-простому і смачно.
Микола підсунув матері табурет із м’яким сидінням.
— Маргарита вчора весь вечір стояла біля плити. Сідай, мамо.
Раїса Степанівна опустилася на стілець й подивилася на невістку.
— Та я розумію, звичайно. Звідки ж взяти час? Маргарита ж у нас тепер великий фахівець. Цілими днями на роботі пропадає.
Маргарита працювала менеджером із закупівель у великому садовому центрі. Вона займалася постачанням інвентарю та розсади.
— Я працюю, Раїсо Степанівно.
Маргарита розклала картоплю по тарілках.
— Це приносить нормальні гроші. Які, до речі, сьогодні дуже знадобилися.
Микола застережливо кахикнув.
— Рито, ну досить. Мамо, давай я накладу тобі салату.
— Нормальні гроші.
Свекруха проігнорувала пропозицію сина. Вона влаштувалася зручніше, явно готуючись до довгої розмови.
— Ви всі зараз міряєте все нормальними грошима. Тільки витрачати їх зовсім не вмієте.
— Це ми не вміємо?
Маргарита зупинилася з лопаткою в руках.
— А хто ж?
Раїса Степанівна подивилася на сина, потім перевела погляд на онука.
— То куртку хлопцеві купите брендову, з якої він через рік виросте. То на море поїдете, хоча можна було на дачі чудово відпочити. Повітря свіже, ягоди свої. Ніякої фінансової подушки у вас немає.
— Ми пів року збирали гроші на море.
Микола спробував захистити дружину.
— Дитині потрібен йод, мамо. Лікарі радили.
— Лікарі багато чого радять!
Свекруха відсунула тарілку з картоплею.
— Станеться щось серйозне — прибіжите з простягнутою рукою. Живете одним днем.
— Ми жодного разу нічого у вас не просили.
Маргарита сіла навпроти.
— Тому що я сама про вас дбаю!
Раїса Степанівна випрямила спину.
— Якби не я, хлопець взагалі вийшов би в життя з порожніми кишенями. Ви ж про майбутнє не дбаєте. Тільки витрачати вмієте.
Руслан сумно подивився в бік коридору. Він чув цю лекцію на кожному сімейному застіллі.
— Мамо, ну ми стараємося.
Микола поклав руки на стіл.
— Просто зараз такі ціни. Сама ж знаєш. За телефон, ось, кругленьку суму відвалили.
— Знаю!
Свекруха пожвавішала.
— І тому я завжди покладалася лише на себе. Треба вміти відкладати. Навіть з моєї пенсії можна зібрати пристойну суму, якщо є голова на плечах.
Вона потягнулася до своєї сумки, що стояла на сусідньому стільці. Довго порпалася всередині, шурхотячи підкладкою. Нарешті дістала подарунковий конверт і витягла з нього нову, блискучу банківську картку.
— Тримай, Руслане.
Свекруха поклала картку на край столу перед онуком.
— Це тобі на майбутнє.
Підліток здивовано подивився на пластик.
— Що це?
— Твоя банківська картка.
Гордо оголосила Раїса Степанівна. Вона оглянула Маргариту й Миколу, насолоджуючись моментом.
— Я відкрила цей накопичувальний рахунок і прив’язала до нього картку багато років тому. Збирала тобі на повноліття.
Микола вдячно подивився на матір.
— Мамо, ну ти й даєш. Величезне тобі спасибі. Я навіть не знав.
— Я роками у всьому собі відмовляла, щоб у хлопчика був старт у житті.
Голос свекрухи зазвучав голосніше, з виразними нотками драматизму.
— Ніяких зайвих витрат. Ніяких курортів. Копійка до копійки. Щомісяця перераховувала з пенсії.
Маргарита мовчки дивилася на картку. Вона не перебивала.
— Там має вистачити на хороший перший внесок за машину.
Продовжувала свекруха.
— Або на навчання, якщо на бюджет не пройдете з вашими прогулянками по торгових центрах. Тільки матері не віддавай, Руслане.
— Раїса Степанівна.
Маргарита сперлася на стільницю.
— А чому мені не віддавати?
— Бо ти витратиш на свої забаганки! — рішуче заявила свекруха.
— На нові штори чи на свої квіткові горщики. Я ці гроші збирала не для того, щоб ви їх розвіяли на вітер.
Руслан покрутив картку в руках, перевертаючи її з боку на бік.
— Бабусю, а де ПІН-код? І взагалі, як перевірити баланс?
— У банку все скажуть! Додаток на новий телефон завантажиш або в терміналі перевіриш. Тільки треба піти з моїм паспортом і зняти всю суму одразу або перевести на твоє ім’я.
— А коли підемо?— запитав Руслан. Йому вже хотілося перетворити віртуальні гроші на щось реальне.
— Встигнемо. — відрізала бабуся.
— Лежать гроші на рахунку й лежать. Не просять їсти. Нехай ще полежать, ціліші будуть.
Маргарита підвелася з-за столу. Підійшла до комода. Відкрила верхню шухляду, дістала ту саму папку з документами на техніку. Витягла складений навпіл аркуш паперу й повернулася на своє місце.
— Нікуди йти не треба, Руслане.
Рівно сказала Маргарита.
— Бабуся має рацію. У банку все є в системі.
Вона розгорнула аркуш і поклала його поруч із банківською карткою.
— Рито, що з тобою?
Нахмурився Микола.
— Виписка з банку, Колю.
Маргарита подивилася на чоловіка.
— Минулого тижня шукала гарантійний талон на духовку. А натрапила на старі роздруківки з банківського кабінету, які Раїса Степанівна у нас забула після свого ремонту.
Раїса Степанівна перестала жувати. Вона відклала виделку на край тарілки.
— Що ти там мелеш?
Голос свекрухи раптом втратив усю свою урочистість.
— Які документи?
— Виписка з руху коштів по цьому накопичувальному рахунку.
Маргарита підсунула аркуш ближче до центру столу.
— Подивися, Коля. Там усе дуже докладно розписано. З датами та сумами.
Микола взяв папір. Пробіг очима по рядках.
— Мамо.
Він підвів голову. У його голосі чулося здивування.
— Тут написано, що рахунок закритий, а картка заблокована. Ще п’ять років тому.
— Якась помилка! — швидко промовила Раїса Степанівна. Вона відсунула від себе салат.
— Хто знає, що вони в тому банку надрукують! У них постійно програми зависають!
— Тут вказана транзакція — переказ усієї суми на ваш основний рахунок.
Маргарита вказала пальцем на нижню частину аркуша.
— Залишок — нуль гривень. Дата — квітень, п’ять років тому.
Руслан переводив погляд з батька на бабусю.
— І що з того?!
Раїса Степанівна підвищила голос.
— Це мої гроші! Я їх відкладала, я їх і зняла! Маю повне право!
— Маєте.
Погодилася Маргарита.
— Абсолютно повне право. Тільки навіщо ви зараз розігруєте цю виставу перед дитиною? Навіщо дарувати заблокований шматок пластику?
Вона забрала виписку з рук чоловіка.
— Навіщо розповідаєте казки про роки сувору економію? Навіщо приносити порожню картку на день народження?
— Тому що я для вас старалася!
Свекруха не здавалася. На її щоках проступили червоні плями.
— Я все життя поклала на вас! Всю пенсію віддавала!
— Ви закрили цей рахунок саме тоді, коли замовили собі на дачу ту саму елітну теплицю з полікарбонату.
Безжально продовжила Маргарита.
— На посиленому каркасі. Ви ще й хвалилися всім сусідам, яка вона дорога і як довго ви на неї відкладали. Я пам’ятаю той квітень. Я сама вибивала для вас знижку у своїх постачальників.
Микола мовчки дивився на банківську картку.
— Мамо, навіщо ти так?— запитав він.
— Ми ж не просили ніяких грошей. Ні сьогодні, ні вчора. Навіщо було влаштовувати цей цирк із подарунком? Ще й Маргариту сварити.
— Та йдіть ви!
Раїса Степанівна різко підвелася з табуретки.
— Я до них з усією душею, а вони нишпорять у чужих паперах! Жодної поваги до старших! Виховали невдячних!
Вона схопила свою сумку. Швидко пройшла до коридору, накинула пальто й взула чоботи. Ніхто не пішов її проводжати. За хвилину кроки на сходах стихли.
Маргарита поклала банківську виписку назад у папку.
— Ну що, імениннику.
Вона повернулася до сина.
— Торт різатимемо? Чи піцу замовимо, раз картопля не вдалася?
— Піцу.
Руслан сховав телефон у кишеню худі.
— Я з пепероні.
Микола так і сидів над недоторканою тарілкою. Непотрібна банківська картка залишилася лежати між салатницею та тарілкою з картоплею.
