Я виросла в родині, де любов виражалася дієсловами наказового способу «поїж» і «вдягни». Я не скаржуся і не хвалюся, я констатую факт.
Дорослі навколо мене не обіймалися й не цілувалися, не говорили одне одному ласкавих слів. Для них було важливо, щоб я була сита, одягнена відповідно до погоди та виконувала домашні завдання.
Я не знала, що буває інакше. Навіть не здогадувалася. І виросла в цьому середовищі. Не знаючи, що любов може бути поєднанням ніжних слів і лагідних обіймів.
При цьому я була щаслива. Звичайним дитячим щастям. Дитяче щастя відрізняється від дорослого своєю безумовністю та відсутністю аналізу того, що відбувається.
Тому що весело. Тому що пташка. Тому що класика. Тому що сонечко. Я називаю це «заряджена дитинством». Всередині постійно — захоплені салюти. Тому що дитинство.
У майбутнього чоловіка інша історія. Він довго не виходив у батьків, а потім, вже на піку їхнього відчаю, раптом вийшов.
І народився маленький хлопчик, пухкенький купідончик, і на нього вилилася лавина ніжності. Михайло купався в батьківському захопленні, його пестили, цілували, обіймали.
Він так і ріс, як улюблений пуп землі, цілих п’ять років, а потім усе скінчилося. Народився брат. Потоки ніжності обійшли первістка стороною.
Михайло розгубився. Відчув стрес. Намагався зрозуміти, чому? Він погано поводився? Зламав самоскид? Він більше так не буде…
Батьки були зайняті виживанням, борсалися у важких 90-х. Крихітна кімната, двоє маленьких дітей — повсякденне життя безжально висмоктувало молодість, час і сили. Михайла тепер цілували іноді, побіжно, любов відскакувала від брата. Але все одно в родині панував культ захоплення дітьми та їхніми успіхами.
Ще через п’ять років народилася сестра. У десять років Михайлу довелося примусово подорослішати. Добре вчитися, доглядати за братом, гуляти з сестрою.
А за дорослість — плата у вигляді хоч і швидкоплинної, але обов’язкової ласки, втомлених маминих обіймів, татової руки, що заплуталася у кучерях давно нестриженого волосся.
Так Михайло й ріс, відчуваючи на контрасті брак любові, і, подорослішавши, вперто шукав у дівчатах свою втрачену ніжність.
І тут доля, немов насміхаючись, запропонувала йому мене. Я була одягнена в похмурість, закрита від людей на всі замки й засувки. Михайло брав штурмом.
Проривався. Оточив турботою, втіленою у словах і вчинках. Я не стала вириватися з цього оточення — здалася. Послабила оборону. Дозволила себе цілувати.
У Михайла були серйозні наміри. Він привів мене до батьківського дому.
— Вітаю, Оленко, — сказала мама. – Заходь. Ми з татом чекаємо на вас із Михайлом. Зараз прийдуть Ірочка й Коленька, і ми будемо обідати.
Я була здивована. Я думала, що ім’я, як одяг, має рости разом із тим, хто його носить. У 4 роки можна носити повзунки, а до 20-річчя треба купити костюм.
У дитинстві можна бути Оленкою, але до двадцяти пора одягнутися в по батькові. Чому Оленка? Потім зрозуміла: ця сім’я — територія зменшувально-пестливих суфіксів. Тут усі Оленки, Михасики, Коленьки.
Я зайшла до кімнати. На стінах — дипломи та грамоти дітей. Придивилася. За четверте місце. За п’яте. За участь. Лауреат… Діти не перемагали в конкурсах, просто брали участь, але батьки захоплено бачили перемогу навіть у самому факті участі й, аплодуючи, вішали рамочки.
Я знову здивувалася. Мої грамоти за перемоги в олімпіадах припадали пилом у старій папці з непотрібними документами. Мої перемоги не культивувалися, вони були засипані пилом.
Мене дуже боялися перехвалити, і про всяк випадок не хвалили взагалі. А ось ростуть троє перехвалених, і нічого, начебто, нормальні, цілком перспективні діти.
«Оце так, буває й по-іншому!» — подумала я, вперше засумнівавшись у непорушності мого сценарію.
Ми з Михайлом почали жити разом. Він щохвилини говорив, що я — красива. Раніше я якось не замислювалася, красива я чи просто звичайна.
А тут… Він не міг пройти повз, не висловивши свого захоплення, дивився з захопленням, підходив, щоб обійняти, не вірячи своєму щастю володіти мною. «Напевно, я й справді красива», — подумала я, здивовано дивлячись на себе в дзеркало, і підсилила ефект каблуками та міні-спідницею. Щоб підкреслити.
Він казав, що я талановита. Я підозрювала, що він має рацію, але поки що відчувала це нечітко, не до кінця. А Михайла ж приводив у захват будь-який плід моєї творчості. Вірші, статті, танці, пісні. Ну, перші три пункти — гаразд. А от пісні. У мене немає слуху. Категорично.
Я запідозрила чоловіка в упередженості. Але вже не сперечалася. Так, я талановита.
Він казав, що йому пощастило зі мною. Що «дякую, що вибрала саме його». Я щодня звикала до думки, що я — зірка. Що моє покликання — сяяти. А його — аплодувати мені.
Це гарна думка, до неї зручно звикати. Вона м’яка, приємна тілу й душі. Я пливла по життю в коконі чужого захоплення.
Мені й на думку не спадало, що Михайло теж потребує моїх оплесків. Чекає на них і сподівається. Навіщо? Зірки ж не аплодують глядачам…
Без ніжності та ласки цілком можна жити. Я ж жила! Перші 20 років… Я не знала, що любов треба віддзеркалювати й повертати сторицею.
Образно кажучи, у відповідь на «Я тебе кохаю» треба відповісти хоча б «Я теж», а не «Я знаю». А у відповідь на «Ти красива» треба сказати: «Це ти красивий!», а не «Так, дякую!»
Минали роки. Чоловік зневірився чекати. Оплесками натер долоні до крові.
Оплески почали стихати. Я на той момент визнала в собі зірку. Схопила талант за руку. Сформулювала. І дуже здивувалася, чому чоловік раптом почав сумувати, випускати спалахи роздратування.
Поруч із ним живе зірка! Вона обрала його! Чого ще треба? Я докоряла йому скандалами за ослаблене захоплення.
Давай-но активніше там, бачиш, я розправила крила, лечу, скажи мені, яка я гарна в польоті, чому мовчиш? Але він втрачав інтерес до оплесків. Почав поглядати на іншу сцену.
Вдома зірка ходить у халаті й їсть курячу ніжку прямо з каструлі. Ніби знімає образ у передпокої й одягає його перед виходом. І десь там, на сцені життя, стоїть, розкинувши руки, і віддає енергію.
А додому приповзає втомлена й розряджена. А чоловік повинен зігріти, обійняти, зарядити. Принести чай, накрити ковдрою, сказати: «Господи, яка ж ти неймовірна!» А за це — винагорода у вигляді халата та курячої ніжки.
Михайло зрозумів, що помилився. Що я не знаходила його втрачену ніжність і не зможу її повернути.
Одного разу я, красива, розумна й талановита, прийшла додому й почула порожнечу. Ніхто не аплодував і не заварював чай. Ніхто не приготував бензин захоплення — щоб залити його в мій бак таланту.
І в цю мить я вчинила як справжня жінка. Я — образилася. Як він міг? Невдячна, безвідповідальна людина. А говорив, що кохає. Брехун. Я відчувала злість. І бажання помститися. Помщуся йому своїм успіхом.
Він ітиме вулицею й на кожному стовпі бачитиме мої афіші. По радіо — анонс мого виступу. Він увімкне телевізор — а там я. І він почне кусати лікті й благати повернути його. Але я не пущу. Я горда. Я не прощаю зради!
Минав час. Я впала з головою в глибоку депресію. Порожній бензобак відмовлявся працювати без дозаправки. Не співалося, не писалося, не танцювалося.
Лише лежала обличчям у подушку. Страждала. Сумувала. Я раптом помітила свого чоловіка. Почула. Втративши його — заплакала. І почала кусати лікті та благати повернути мене назад…
Я навчуся, обов’язково навчуся ніжності. Я буду повертати її тобі потроху, тільки дай мені цей кредит довіри. Я обіцяю, це буде чудова кредитна історія, з своєчасністю кожного платежу.
І я почала вчитися кохати свого чоловіка. Захоплюватися ним. Обожнювати його. Втілювати свою любов у слова та вчинки. У смс-ки, обійми, в’язані светри. У ранкову гарячу каву, у те, як я накриваю його, коли він заснув, ковдрою, у те, як помічаю його настрій.
У «їж, все готово», у «дай, я попрасую», у «ні, краще краватку». У «ТИ НАЙКРАЩИЙ».
І тоді все вийде. І знайдеться втрачена ніжність, і вона примножиться, і відіб’ється плодами у щасливих очах наших дітей, які ростуть у правильному життєвому сценарії, і, подорослішавши, подарують любов своїм половинкам, і народять нових щасливих дітей.
І концентрація щастя навколо стихійно збільшиться. І люди почнуть посміхатися один одному. Тому що весело. Тому що пташка. Тому що класика. Тому що сонечко…
