Сьогодні у Михайла був дивовижний і дуже важливий день. Сьогодні він уперше, як молодий батько — сам, без дружини — вийшов на прогулянку з двомісячною донькою.
Звісно, маленька Тетянка лежала в візочку і, звісно ж, спала. А Михайло, гордо оглядаючись навколо, котив візочок зі своїм скарбом по тротуару, спілкуючись при цьому по мобільному телефону з дружиною.
– Наталю, не хвилюйся, – говорив він, вдаючи, що абсолютно спокійний. – Як тільки вона почне прокидатися, я тобі відразу зателефоную. А поки що – відпочивай.
Що значить – ти хвилюєшся? Ти думаєш, я з дитиною не впораюся? Ну, і що, що грудей у мене немає? Добре, я далеко від дому не відходжу. Ти бачиш мене з вікна? Я йду до лавки. Там, до речі, хтось уже з візочком сидить. Все, я вимикаюся.
Михайло сунув телефон у кишеню, попрямував зі своїм візочком до лавки, де сидів такий самий молодий батько, а поруч із ним стояла майже така сама дитяча коляска. Підійшов, сів, привітався.
— Вітаю. Гуляєте з донькою?
— У нас не донька, а син, — гордо відповів чоловік. – Володимир.
– Дуже приємно, – кивнув Михайло і простягнув руку для рукостискання. – Михайло.
– Володимир звати мого сина, – засміявся чоловік. – А я – Сергій.
– Сергій, так Сергій, – засміявся й Михайло. – Скільки місяців вашому хлопчику?
– П’ять.
– Ого. У вас дитина вже майже доросла, — із заздрістю сказав Михайло. — А нашій Тетяні всього два місяці.
– Так, два місяці, це не п’ять, — кивнув Сергій. — Поки що ще часто кричить, напевно?
– Ага. Поки що кричить.
– Наш хлопчик теж кричав до трьох місяців, як божевільний.
– Ну, наша кричить не дуже голосно. Але часто.
– Нічого, скоро підросте, і відразу заспокоїться. Стане красунею, як її мама.
– А ви звідки знаєте? – насторожився Михайло.
– Що знаю?
– Що її мама – красуня.
– Та я ж за вашою парою давно спостерігаю. І за вашою дружиною, особливо.
– Що? – Михайло зробив обурене обличчя.
– Та ви, будь ласка, нічого поганого не подумайте. – Сергій знову засміявся. – Просто у вашої дружини був такий величезний живіт, коли вона ходила при надії. Не те, що у моєї дружини.
Якщо чесно, мені подобаються ваг.тні жінки з великими животами. Вони ходять, прямо як богині. А вам подобаються ваг.тні жінки?
– Ну, як сказати… – Михайло знизав плечима. – Я якось особливо за ними не спостерігав.
– А ви поспостерігайте. Ваша дружина мені здавалася особливою. Коли я бачив її у дворі, думав, що, якщо у неї народиться донька, вона теж обов’язково буде красунею. І, бачите, вгадав. Дівчинка й народилася.
– І що?
– Нічого. Це ж – чудово.
– Ну, звичайно. Тільки що вам з того?
– Як це – що? У мене ж хлопчик росте. І, теж, красень. Ви погляньте, погляньте на нього.
– А мені здається, що всі маленькі діти однакові.
– Ну, не кажіть. Бувають діти некрасиві. А у нас з вами – ангели. І потім, мій син і ваша донька зараз лежать, кожен у своєму візочку, і навіть не здогадуються, що доля їх уже звела разом. Уявляєте, як це цікаво?
– Що значить — «звела»? — Михайло знову обурено поглянув на співрозмовника. — І яка ще доля? Ви що, серйозно про це говорите?
– Ну, як вам сказати?.. – Сергій посміхнувся якоюсь дивною, хитрою посмішкою. – Я, нібито, фантазую. Але ж не дарма вони зараз знаходяться поруч?
– Я, взагалі-то, випадково сюди підійшов, – зауважив Михайло. – Міг і пройти повз.
– Ну, так. Могли. Але не пройшли. І, взагалі, це тільки нам з вами здається, що їхня зустріч відбулася випадково. Але ж будь-яка випадковість може відбуватися й не випадково. Тож я радий, що ваша донька стане красунею.
– А раптом – ні?
– Ви що, з глузду з’їхали? Та вона вже – он яка! Цукерка! До речі, а ви мою дружину бачили?
– Ні.
– Як це? У нас же будинки поруч стоять! На мою дружину, я помітив, всі чоловіки звертають увагу. А ви, значить, ні? Хочете, я вам її покажу? – Сергій потягнувся до кишені за телефоном. – У мене є її класна фотка.
– Не треба мені нічого показувати, – занепокоївся Михайло. – Навіщо мені все це?
– А щоб ви не сумнівалися в моєму хлопчику. Я вважаю, що у наших дітей має бути гарна сім’я.
– Що?
– І діти в них теж мають бути гарними. Це ж будуть наші онуки. І не дивіться на мене такими очима. Я ж сказав, що я все це поки що вигадую. Але ж фантазії теж мають бути гарними.
Правильно? Адже яке життя ми з вами вигадаємо, так все і буде насправді. Так-так, не сумнівайтеся. Фантазія – це думка. А будь-яка думка здатна до матеріалізації.
Ось, дивіться! – Сергій з гордістю простягнув сусідові по лавці свій мобільний телефон, на екрані якого була фотографія дуже красивої жінки. – Уявляєте, які у нас можуть бути онуки?
– Та що ви тут за дурниці говорите? – вигукнув Михайло незадоволено. – Може, моя дочка на вашого сина й дивитися не захоче?
– Як це? Ви що, дівчат не знаєте? – Сергій хихикнув. – Вони на красу дуже навіть реагують. І потім, зараз же наші діти не просто так лежать поруч, нехай і в різних візочках. Між ними відстань – всього один метр! У них зараз відбувається знайомство.
– Знайомство? Яким чином воно відбувається?
– Звичайним. Їхні аури, невидимі для нас, вже намагаються прощупати одна одну, проникнути одна в одну.
– Навіщо? – Михайло злякано заглянув у свій візок.
– Щоб оцінити обстановку. І, можливо, підготувати ґрунт для майбутнього кохання. О, дивіться! Мій хлопець посміхається уві сні. Значить, йому ваша дочка вже подобається. А вашій, цікаво, мій хлопець сподобався, чи ні? Вона не посміхається? Подивіться.
– А моя посміхатися поки що не вміє, – сказав, здавалося б, Михайло, але тут же завмер і радісно засміявся. – Ой! І Тетянка здається, теж посміхається… . Вперше в житті… Уявляєте?
– Ну, ось! – засміявся й Сергій. – А ви кажете! Їм уже добре поруч одне з одним!
У цей час у кишені Михайла задзвонив телефон. Він поспіхом підніс його до вуха і одразу почув:
– Михайле, все, вези Тетяну додому.
– Навіщо? – здивувався молодий батько.
– Як це – навіщо? Ти що, забув? Дівчинку час годувати.
– Та я ж тільки що з нею вийшов!
– Нічого собі, тільки що! Вже пів години минуло. І на вулиці прохолодно.
– На вулиці тепло!
– Не сперечайся з молодою мамою, Михайле! Мені не можна нервувати! Інакше наша дівчинка…
– Ну, добре-добре, я зараз прийду! – перебив дружину Михайло, неохоче підвівся з лавки й винувато поглянув на співрозмовника. – Треба йти. Дружина хвилюється.
– Розумію, – кивнув Сергій. – Сам через це пройшов. Сподіваюся, ще побачимося.
– Я – теж, сподіваюся…
Вони міцно потиснули один одному руки, і Михайло покотив перед собою візочок зі своїм скарбом у бік будинку, де на нього чекала дружина.
Михайло йшов повільно, намагаючись зберегти той дивовижний стан легкості й тепла, який щойно відчув. Він раз у раз заглядав у візочок: Тетянка знову спала з абсолютно спокійним, майже урочистим виразом обличчя.
Жодного натяку на ту першу, невпевнену посмішку, але Михайлові тепер здавалося, що весь світ навколо змінився.
Підійшовши до під’їзду, він побачив у вікні другого поверху Наталю. Вона махала йому рукою, і в її очах уже не було колишньої тривоги — лише м’яка, втомлена посмішка.
Увійшовши до квартири, Михайло бережно переніс доньку на ліжко. Наталя одразу ж заклопотано схилилася над малечею, поправляючи розстебнуту кофтинку.
— Ну, як усе пройшло? — пошепки запитала вона, не зводячи очей з дитини. — Не плакала? Ти не змерз?
— Все просто чудово, Наталю, — так само пошепки відповів Михайло, роздягаючись. — Вона в нас така розумниця. Уявляєш, вона мені посміхнулася. Справді, вперше в житті!
Наталя здивовано підвела голову:
— Посміхнулася? Та ну, вона ще замала для усвідомлених посмішок. Це, мабуть, просто блукаючий рефлекс уві сні, або животик перестав боліти.
Михайло згадав Сергія, його теорію про аури, матеріалізацію думок і майбутніх онуків. Він тихо засміявся, підійшов до дружини і ніжно обійняв її за плечі.
— Нехай рефлекс, — м’яко погодився він, дивлячись на маленьку Тетянку. — Але знаєш… мені здається, у нашої доньки буде дуже гарне і цікаве життя. Я це просто точно знаю.
Наталя притиснулася до його плеча, заколисана його раптовою, абсолютно дорослою впевненістю. А десь на вулиці, на лавці, Сергій гойдав візочок з маленьким Володимиром і, можливо, вже вигадував сценарій для їхнього майбутнього весілля. Фантазії ж бо мають бути красивими.
