У молодості ми з моїм чоловіком навмисне виїхали з міста, щоб домогтися якоїсь незалежності від інших. Село ж, по суті, – край можливостей. Так, тут важко. Так, буває нудно до чортиків, але дуже перспективно. Городяни купують пластикові продукти за шалені гроші і горя не знають.
Зате економлять час, щоб по півгодини стояти в заторі дорогою на роботу. Так собі вибір, як на мене, але комусь подобається, а ось ми вирішили по-своєму. Купили недорого будиночок із землею. Знесли його і побудували великий, красивий будинок.
Заощаджень і грошей із продажу міської квартири вистачило. Навіть залишилося ще трохи на посів першого врожаю і закупівлю всякого дріб’язку. Потім почали обробляти, збирати плоди, і потихеньку у нас все стало виходити.
Ми навіть підняли на ноги кілька сімей, чиї глави, з місцевих, цілодобово те й робили, що заглядали на дно пляшки. Однак наш син вчинив інакше. Поїхав у місто, знайшов собі дівчину, одружився. Ми купили їм квартиру, дві кімнати. Не те щоб ми були в захваті від його рішення, але вдіяти нічого не могли.
Ми тут, він – там, але потім почалися проблеми. Його контора прогоріла, а він став безробітним. Нашому онукові тоді якраз стукнуло два роки. Я потай від чоловіка підкидала молодій сім’ї трохи грошей, але цього, звісно, було замало. Тоді синові довелося виїхати з країни на роботу.
Цілих три роки він працював на чужого закордонного дядька, щоб заробити пристойну суму. Після приїзду ми всі його зустрічали, раділи і думали, що все буде добре. Їхня сім’я тоді трохи подумала і вирішила нашу даровану квартиру поміняти на трикімнатну. З їхньою доплатою, зрозуміло.
Час минав, дитина росла, а гроші закінчувалися. Жити можна, але на новій роботі синові платили мало. Тоді синок вирішив знову поїхати, заробити грошей, як минулого разу, але так у нього вийшло, що він дуже невдало впав і пошкодив спину. Компресійний перелом хребта.
Дуже небезпечна штука, можна сказати, за міліметр від інвалідного крісла. Ходити може, але відновлення довге, та й потім наслідки відчуватимуться ще довше. Знову ж таки, лікування, масажі тощо, а грошей немає. Що робити? Наші свати – люди на пенсії.
З ними про гроші краще не говорити, інакше можна потрапити на двогодинну лекцію про те, скільки вони дали державі і скільки вона віддала їм. Що ж, сперечатися не буду, бо думки точно такі самі, але я свій вибір зробила давно.
І хоч наші з чоловіком доходи не такі, як були раніше, свіжі овочі, фрукти і м’ясо на столі завжди є. Інша річ, що здоров’я для цього потрібне і час теж, але на свіжому повітрі й вітамінах сили покидають тіло куди не охочіше, ніж у дев’ятиповерховій шпаківні.
Коли син із невісткою прийшли до нас по допомогу, мені справді було їх дуже шкода. Вони ж молоді ще, з дитиною. Та й за квартиру платити все одно щомісяця потрібно, комуналка ж не безкоштовна. І якщо продуктами ми з чоловіком поділитися тільки раді, то на все інше потрібні саме гроші.
А їх немає. Ні в нас, ні в них. Така ось ситуація. І тоді, слово за слово, невістка висловила таку думку. Каже, що я ще цілком собі квітуча жінка, а от у сина біда. Може, я б могла з’їздити до тітки на рік-два, за кордон? Там добре, море, сонце. Їжа – суцільні морепродукти.
І робота, порівняно з тим, що я роблю щодня, – не бий лежачого. Невістка сама за дитиною дивиться, у декреті. І, судячи з її зовнішнього вигляду, або хворіє, або скоро зрозуміє, що в них буде поповнення. Тож вона точно не варіант. Син, звісно, теж. Ось таке воно, нове покоління.
Місто губить, як я завжди і говорила. Ну а якщо по справі, то пропозиція зрозуміла. Бути доглядальницею або посудомийкою – що там ще в них припасено за кордоном. Робота не з легких, але й не мішки вантажити. Та й із тіткою невістки, я думаю, впораюся.
Якщо знайде якусь дурницю, а не роботу – одразу візьму квитки назад, тільки мене й бачили. Та й ще, звісно, хотілося позасмагати на морі, давно там не була. Та й то, одна справа місцеве, а інша – там, у них. Без бруду і сміття. Я сказала невістці, що подумаю. І вона за це вже була мені вдячна.
Але ось чоловік після нашої розмови заявив, що не в захваті від цієї ідеї. Не подобається йому, що він кілька років муситиме сидіти без дружини. І я його розумію. Але він же теж батько, сам має знати, яка ситуація і в якому становищі перебувають діти. Допомогти треба.
Загалом, метаюся між двох вогнів. І так погано, і так недобре, але вирішувати треба. Якщо чесно, немає сил читати величезні статті про наших людей, які приїхали на заробітки. Може, в когось є бажання написати два-три рядки з особистого досвіду? Думаю, буде цікаво переглянути. І не одній тільки мені.
