Моя мама, скільки я її пам’ятаю, завжди була владною жінкою. Не до всіх, ні. Тільки до своїх дітей. Наш батько обіймав непогану посаду в минулому. І до нього в неї жодних претензій не було. Як дружина, вона повністю відповідала його поглядам.
Вдома завжди чисто, нарікань на фінансове становище в сім’ї немає, діти вмиті, вдягнені та ситі. Ідеальна дружина минулої епохи, без надокучливих розмов і примх. Але тато не знав, що свою віддушину мама завжди знаходила в нас із братом. Ми були в неї особистими подушками для биття.
Але лише морального, руки вона на нас зроду не піднімала. І я не кажу про якісь дитячі образи, але постійні їдкі коментарі, коли ми залишалися самі, або применшення наших досягнень. Цього добра нам вистачало з головою. Я для неї завжди була “повненькою”, тоді як брат уславився в нас “дистрофіком”.
Виросли ми нормально розвиненими, фізично так уже точно, людьми. У мами була улюблена квітка бегонії. Її вона любила, напевно, найбільше на світі. І коли та звалилася з підвіконня, тоді в нас із братом були великі проблеми. Ви чули, як шипить зла жінка під час спілкування? Я чула.
І ніколи цього не забуду. Потім виявилося, що всьому виною був наш кіт, який гуляв сам по собі, мабуть, теж не виносячи домашньої атмосфери, але до кота в мами претензій не було, а ось перед нами вона навіть не вибачилася. Але це було давно.
Відтоді спливло багато води, і, слава богу, значна частина образ на мою матір просто забулася. Мій брат виріс, одружився і виїхав із міста далеко-далеко, на інший континент. Тепер він живе там, шле картинки Інтернетом кілька разів на рік і чудово почувається. Певною мірою я йому заздрю.
Не те щоб мене вабив інший континент, але в деяких речах… Моє життя теж не стояло на місці, я вийшла заміж досить вдало. Тепер у мене самої є чоловік і дитина, і маминих помилок я не повторюю. Напевно роблю якісь свої, особисті, але всі ми люди й ідеальними не народжуємося.
Якщо ж говорити про моїх батьків, то тато, на мій превеликий жаль, помер. Кажуть, згубило його постійне вживання тютюну і слабке серце. І хоч він був уже в досить поважному віці, фізично я його пам’ятаю досить сильною і впевненою в собі людиною.
Мама залишилася жити в нашому домі, з хорошою пенсією і всіма умовами для відмінного проведення часу. Вона завела собі цілий квітник, як і звичку раз на тиждень ходити, вбравшись, у театр. Без пари, зате з гарним настроєм і привітністю навіть до незнайомих людей. Але не все так просто.
Оскільки ми живемо в одному місті і навіть недалеко одне від одного, наші зустрічі та її приходи до нас додому є буденною справою, як то кажуть, “усі свої”. Але якщо мене, дорослу жінку, мама вже ніяк не може зачепити, то на свого онука в неї зовсім інші плани.
Авторитет бабусі та вихованість мого сина відкривають для неї такі горизонти, про які вона у своєму віці не могла й мріяти. Одного разу, перед подачею їжі на стіл, я затрималася в коридорі й почула їхню розмову за зачиненими дверима.
Мама запитувала мого сина про те, яка в нього успішність, чому він мені не допомагає по господарству і чи чистив він зуби минулого вечора. При цьому я дуже добре пам’ятаю цей тон. Приторно-отруйний. Коли, з одного боку, ти не можеш пред’явити людині нічого, бо висловлюється максимально чемно.
А з іншого… яке тобі взагалі діло?! Я тоді нібито ненавмисно відчинила двері й покликала всіх за стіл, але в очах своєї дитини я бачила страх і здивування. Він не плакав, але був збентежений. Тоді як моя мати виходила із самовдоволеною посмішкою і навіть запитала, чи не треба мені допомогти.
Раніше б я встала струнко, підтягнула живіт і понесла б тарілки, як дівчинка з інституту шляхетних дівчат. Але тепер я могла собі дозволити буркнути щось на кшталт “ти в нас надовго залишаєшся, а то вже вечір?”. Але мою критику мама давно вже не сприймає. Ще відтоді, як я почала жити окремо.
Вона закриває на все очі. Наче завжди була подругою мені, але, повірте, це тільки ширма. Нічого подібного раніше не було. І єдиний, хто може підтвердити мої слова, – це брат. Але він чудово почувається на зовсім іншому континенті. Щасливчик. А тепер у мене виникла нова проблема.
Кілька днів тому, знову ж таки, у нас удома, мама ніби ненароком запропонувала дати їй копію наших ключів, про всяк випадок. Ну хіба мало, раптом у нас плани з’являться якісь плани, а вона тільки рада з онуком посидіти, прибрати, якщо потрібно.
При цьому зверталася вона до чоловіка, дивлячись прямо крізь мене. Класична поведінка егоїстки. І щойно я хотіла відповісти, мовляв, ні, дякую, нас усе влаштовує, відгукнувся чоловік. Йому ідея дуже сподобалася, і він навіть сам хотів її запропонувати, але все не наважувався озвучити.
Потім узагалі розплився в компліментах про те, яка в нього прекрасна теща і як йому з нею пощастило. Я тоді промовчала, але в нашій особистій розмові чоловік продовжував гнути свою лінію. Нехай самотня жінка відчує себе з сім’єю, хіба я не хочу цього для своєї власної матері?
Владні стосунки з батьками йому не знайомі. В результаті я ще й виявилася крайньою. Син теж промовчав, хоча який з нього попит, він ще зовсім дитина. Бабуся для нього авторитет, неважливо який. Тож тепер усе стане ще веселіше.
І якщо раніше я хоча б приблизно знала, коли в мій куточок укотре увірветься любляча матуся, то тепер навіть цього я проконтролювати не зможу. Прекрасний розвиток подій, чорт забирай. Ех, але ж я доросла жінка, коли ж усе це скінчиться?!
