– Але ж Марина насправді має рацію. Я по голосу чую, що тобі не хочеться зі мною говорити. І ти не дзвонив мені вже тиждень. Знаєш, я, мабуть, теж більше не хочу тебе турбувати

– Макс, ти зі мною? – Настя махнула рукою перед його обличчям.

– А? Так, звісно, – Максим постарався посміхнутися, але погляд його знову ковзнув на Марину, найкращу подругу Насті і сусідку по квартирі.

Та сиділа навпроти, спершись на спинку стільця, і ліниво крутила келих із напоїм у руці. Посміхалася вона занадто широко, майже демонстративно. Настя ж, не помічаючи дивацтв, базікала щось про новий серіал, який вони планували подивитися разом.

– …ну на вихідних до батьків поїдемо? – продовжила вона, дивлячись на Максима.

– А? Так, поїдемо, звісно.

Марина тихо хихикнула. Максим відчув, як у нього загоряються вуха. Щось у цьому сміху було неприємним, зарозумілим.

– Макс, ну ти чого такий сьогодні? Втомився? – Настя нахилила голову, стурбовано дивлячись на нього.

– Та ні, все нормально. Просто голова забита роботою.

Марина знову посміхнулася. Тепер уже відкрито.

– Голова забита роботою, кажеш? А мені здається, ти просто розгубився від жіночої краси, – її голос звучав нібито невинно, але Максим відчув, як загострилася атмосфера

Настя хмикнула, не звернувши уваги, а ось Максим остаточно втратив апетит.

– Марино, ти якось дивно жартуєш, – кинув він і потягнувся за склянкою води.

– Та годі, розслабся, – відмахнулася Марина. – Настя, він у тебе щось занадто серйозний. Ти б його розважила, чи що.

– Марино, що ти несеш? – Настя розсміялася, навіть не звернувши уваги на тон подруги.

Максим же все більше відчував себе незатишно. Подруга Насті завжди була для нього чимось на кшталт фону: він знав її кілька років, не спілкувався близько, і здебільшого вона завжди здавалася йому звичайною дівчиною з їхньої компанії. Але останнім часом усе змінилося. Її погляд, спрямований на нього, був надто чіпким, а посмішка – надто багатозначною.

– Слухайте, мені завтра рано вставати, я, мабуть, піду, – сказав Максим, відсуваючи стілець.

– Уже? – Настя здивовано подивилася на нього.

– Я тебе проводжу, – раптово вставила Марина.

– Не треба, я сам, – різко відповів Максим, піднявшись.

– Макс, та ти якийсь напружений. Марина ж просто жартує, ну, правда? – Настя подивилася на подругу, але та тільки знизала плечима.

– Та розслабся, Настю, твій Максик просто береже себе, – вимовила Марина з ледь помітною усмішкою.

Максим відчув, як кулаки самі собою стискаються. Він кинув погляд на Настю, але та виглядала абсолютно незворушно, ніби навіть не зрозуміла прихованого сенсу сказаного.

– Я пішов, – глухо сказав він, швидко поцілувавши Настю в щоку, і вийшов, відчуваючи на своїй спині погляд Марини.

Опинившись на вулиці, Максим вдихнув свіже повітря і покрокував у бік будинку. Голова гула від думок. Невже йому все це здалося?

Він спробував заспокоїтися, але в голові крутилися фрази, жести, погляди. Усе складалося в дивну картину, і Максим відчував: щось тут явно не так.

***
– Настю, ти коли звільнишся? – голос Марини звучав у слухавці легко і невимушено.

– Давай завтра, Марино, сьогодні я в Макса залишуся, у нас кіношний вечір, – відповіла Настя, пританцьовуючи на кухні з бутербродом у руках.

Марина щось відповіла, і Настя засміялася. Максим, не відриваючи погляду від екрана телефону, спробував зосередитися на робочому листуванні, але почув, як його ім’я знову промайнуло в розмові.

– Не переживай, він у моїх руках, – сказала Настя зі сміхом і поклала слухавку.

– Про що це ви? – запитав Максим, піднімаючи голову.

– Та дурниці. Марина знову переживає, що я тебе відпускати не хочу, мовляв, коли ми з нею вже кудись сходимо удвох. – Настя похитала головою. – Усе їй не терпиться мене повчити, як жити правильно.

Максим задумався. Те, як Марина поводилася останніми тижнями, не давало йому спокою. Він бачив її погляд, чув її натяки, але все здавалося настільки неправдоподібним, що він раз по раз переконував себе, що вигадує зайве.

Пізніше ввечері, коли Настя вийшла в магазин, Максим залишився вдома один. Його телефон задзвонив – номер Марини. Він завагався, але взяв слухавку.

– Алло?

– Макс, привіт! Настя пішла? – її голос був дивно впевненим.

– Ну… так. Щось сталося?

– Нічого, просто хотіла дізнатися, як ти. Невже ти досі не втомився від цього всього?

Максим насупився.

– Від чого?

– Ну… – вона зам’ялася, але в її голосі явно відчувалася усмішка. – Від її нескінченних планів. Настя ж така в нас: усе треба обговорити, спланувати, усе за графіком. А тобі не хочеться чогось іншого?

Максим відчув, як у грудях закипає роздратування.

– Марино, мені здається, ти зараз говориш якусь нісенітницю.

– Правда? – голос став трохи м’якшим, майже перетворився на шепіт. – Знаєш, я просто бачу, як ти іноді дивишся на мене. Ти ж відчуваєш, що тобі потрібно щось іще, щось живе, справжнє…

– Слухай, давай закінчуй із цим. – Максим різко перервав її. – Я кохаю Настю, і мене все влаштовує.

Марина помовчала кілька секунд, потім розсміялася.

– Ну-ну, як знаєш, Макс. Просто пам’ятай: іноді щось здається правильним, але це зовсім не означає, що воно твоє.

Вона повісила слухавку. Максим зітхнув, поклав телефон на стіл і задумався. Усе було як на долоні: Марина свідомо провокувала його. Але навіщо? І чому Настя нічого не помічає?

Пізніше ввечері вони вечеряли удвох. Настя весело розповідала про навчання, але Максим майже не слухав, занурений у свої думки.

– Гей, ти мене взагалі слухаєш? – Настя ткнула його виделкою в плече.

– Вибач, задумався. – Він усміхнувся і поплескав її по руці.

– Ти дивний якийсь, – вона насупилася. – Що сталося?

– Та нічого. Роботи багато, ось і все.

Настя знову продовжила говорити, а Максим лише кивав. У його голові крутилося одне питання: чи варто розповісти їй про Марину? Але що він скаже? Що її найкраща подруга з ним фліртує? Це звучало б абсурдно.

Але внутрішня тривога все зростала. Марина, здавалося, не збиралася відступати. І Максим дедалі сильніше відчував, що ситуація виходить з-під контролю.

***
У п’ятницю ввечері Максим затримався на роботі. Голова була зайнята не тільки звітами, а й думками про недавню розмову з Мариною. Він дедалі сильніше відчував, що проблема стає занадто серйозною.

Телефон завібрував. Повідомлення від Насті: “Не забудь про вечір. Ми з Мариною на тебе чекаємо “.

Максим роздратовано видихнув. Думка про те, що йому доведеться знову бачити Марину, викликала огиду. Але він розумів, що відмовлятися не можна – Настя чекала.

Коли він нарешті прийшов, у квартирі вже панувала звична атмосфера: Настя поралася на кухні, Марина сиділа за столом із келихом. Максим із порога відчув її погляд на собі – довгий і трохи глузливий.

– Ось і наш герой, – вимовила Марина, піднімаючи келих. – Усе в роботі, так, Макс?

– Так, доводиться, – Максим зняв куртку і пройшов до кімнати, намагаючись не затримуватися в її полі зору.

Настя виглянула з кухні:

– Макс, іди сюди, допоможи мені з салатом.

Він пройшов на кухню, із задоволенням відволікаючись від Марини. Настя, як завжди, була у своїй стихії: розмовляла, сміялася, жваво розмахувала ножем.

– Знаєш, сьогодні в універі такий смішний випадок був, – почала вона, і Максим кивнув, аби підтримати розмову.

Але розслабитися він не встиг: за його спиною з’явилася Марина. Вона стала так близько, що Максим відчув запах її парфумів.

– Настя, ти таке смачне сухе купила. Можна ще? – Вона сперлася на край столу, поки Настя наливала їй.

Максим скрипнув зубами і зробив крок убік. Марина кинула на нього швидкий погляд – у ньому читався виклик.

Пізніше за столом розмова йшла про плани на канікули. Настя жваво розповідала про те, як вони з Максимом поїдуть до її батьків.

– А ти, Марино? – запитав Максим, намагаючись відвести тему від себе.

– Та я поки не знаю, – ліниво відповіла вона. – Може, з вами поїду. А що, приймете третім колесом?

Настя засміялася.

– Ну звісно! Марина завжди з нами. Макс, правда?

– Звичайно, – буркнув він, відвертаючись.

Марина усміхнулася. Цей її погляд – надто впевнений, надто задоволений – врізався в його пам’ять.

Після вечері Максим зібрався піти, пославшись на те, що завтра рано вставати. Настя підійшла до нього в передпокої, обійняла за плечі.

– Ти знову якийсь дивний. Макс, усе гаразд?

Він кивнув, відчуваючи, як усередині зростає напруга.

– Так, просто втомився. Не переживай.

Коли він уже одягав куртку, у передпокої з’явилася Марина.

– Тобі не нудно з ним? – раптом випалила вона, дивлячись на Настю.

Настя насупилася.

– Що за запитання, Марино?

– Та так, – сказала та, усміхнувшись. – Просто думала… може, і Максу потрібно щось цікавіше.

Максим завмер. Настя тільки знизала плечима, прийнявши це за жарт.

Наступного дня ситуація різко змінилася. Максиму зателефонували з Києва: йому запропонували стажування, про яке він давно мріяв. Умови були ідеальними, але вирішувати потрібно було швидко.

– Звісно, погоджуйся! – Настя сяяла від радості. – Це твій шанс! Ми якось переживемо ці кілька місяців розлуки.

Її слова звучали щиро, але Максим почувався винним. Він розумів: поїхати зараз означає залишити ситуацію невирішеною. Але водночас це стажування могло стати виходом із ситуації, що склалася.

Марина ж дивилася на нього з неприхованою посмішкою, ніби заздалегідь знала, що він не залишиться.

– Макс, ти ж приймеш правильне рішення, – тихо сказала вона на прощання, коли він збирався йти.

Максим нічого не відповів. За зачиненими дверима він видихнув, відчуваючи дивне почуття полегшення.

Максим стояв біля вікна своєї нової квартири в Києві. Стажування поглинало більшу частину часу, але думки про Харків не відпускали. Він не дзвонив Насті вже тиждень. Здавалося, що далі він від неї, то менше сумує. І тим частіше думає про її подругу.

Він згадав, як на вокзалі Настя обійняла його і, дивлячись прямо в очі, сказала:

– Ти дзвони частіше, гаразд? А то в нас тут без тебе зовсім нудно буде.

Марина була поруч із подругою, як і завжди. Ця думка тепер не давала йому спокою.

Телефон завібрував на столі. Повідомлення від Насті: “Як ти там? Усе встигаєш?” Максим із хвилину дивився на екран, потім відповів: “Так, усе нормально. Роботи багато”.

Його короткі відповіді, здається, вже стали нормою. Він знав, що Настя відчуває: щось змінилося.

Увечері того ж дня пролунав дзвінок. На екрані висвітилося її ім’я. Максим зітхнув, але взяв слухавку.

– Привіт, – почала вона, голос був злегка схвильованим. – Ти зовсім пропав. Усе добре?

– Так, Настя, все нормально. Просто дуже зайнятий із цим стажуванням. Ти як?

– Я? Ну… теж нормально. Тільки Марина дивно поводиться, – в її голосі почулася нерішучість. – Вона тут недавно щось дивне про тебе говорила. Мовляв, ти їй телефонував перед від’їздом…

Максим напружився. Він згадав ту розмову з Мариною, коли вона надзвонювала йому, але не очікував, що вона взагалі згадає про це Насті.

– Настю, – почав він обережно, – ти їй віриш?

– Та ні, звісно, – швидко відповіла вона. – Просто мені це неприємно. Ми з нею все-таки давно дружимо, а тут таке… Вона постійно про тебе говорить: що ти поїхав, що якось дивно дивився на неї перед від’їздом, що ми з тобою не пара…Настя продовжила:

– Макс, ти мені нічого не хочеш розповісти?

Це запитання застало його зненацька. Він хотів сказати правду, хотів пояснити, що Марина його провокувала, що він почувався в пастці, але слова застрягли в горлі.

– Ні, – нарешті видавив він. – Усе нормально.

На іншому кінці дроту повисла тиша. Потім Настя зітхнула.

– Знаєш, Макс, мені іноді здається, що ти просто втік. Що тобі стало легше без нас, без мене.

– Настю, ти ж знаєш, що це не так, – спробував він заперечити, але голос пролунав невпевнено.

– Але ж Марина насправді має рацію. Я по голосу чую, що тобі не хочеться зі мною говорити. І ти не дзвонив мені вже тиждень. Знаєш, я, мабуть, теж більше не хочу тебе турбувати. Живи, як тобі зручно, – голос її здригнувся, і вона тут же обірвала розмову.

Після сигналу відбою Максим ще довго сидів, дивлячись на екран.

Його рішення поїхати здавалося правильним тоді, але тепер він розумів, що воно було втечею. Втечею від конфлікту, від складних розмов, від вирішення проблем.

Увечері він вийшов на балкон. Внизу шумів Києв: машини, голоси, життя. Максим дивився на цю картину і відчував, як усередині наростає порожнеча.

Він втрачав Настю. Втрачав не тому, що не кохав її, а тому, що не зміг витримати цієї напруги. Він думав, що стажування стане новим етапом, але тепер бачив: це був крок убік, а не вперед.

Марина залишилася в Харкові , поруч із тією, яка вважала її подругою, і продовжувала свою гру. А може, її мета вже була досягнута. Але Максим зрозумів головне: іноді, уникаючи конфлікту, людина жертвує найважливішим.

Уночі він написав коротке повідомлення Насті: “Вибач за все”. Відповіді він не чекав.

You cannot copy content of this page