— Чоловіче, та не штовхайтеся. Фу. Це від вас так “пахне”?
— Вибачте, — пробурмотів чоловік, відсуваючись.
І ще щось собі під ніс. Незадоволено й сумно. Він стояв і перебирав на долоні якусь дрібницю. Мабуть, на пляшку не вистачає. Рита мимоволі вдивилася в обличчя чоловіка. Дивно… він був тверезий.
— Чоловіче… вибачте, я не хотіла, — щось не давало їй розвернутися й піти.
— Все гаразд.
Він підвів на неї очі, пронизливо-сині. Ого… таких очей вона не бачила навіть у молодості ні в кого.
Рита міцно взяла його під лікоть і відвела вбік від невеликої черги до каси.
— З вами щось сталося? Може, потрібна допомога? — вона намагалася не кривитися.
Рита нарешті зрозуміла, чим пахне від чоловіка. Просто застарілим запахом піту. Він мовчав, сховавши руки з монетками в кишеню. Йому було ніяково говорити про те, що з ним сталося. З незнайомою жінкою. З такою симпатичною й гарно вбраною.
— Мене звати Рита. А вас як?
— Юрій.
— То вам потрібна допомога? — вона раптом зрозуміла, що практично нав’язується.
Нав’язується якомусь безхатьку. А він лише раз поглянув на неї своїми синіми очима, а далі намагається не дивитися. Ну, що ж. Вона вже зібралася йти, як він раптом вичавив із себе:
— Мені потрібна робота. Не знаєте, де тут можна підробити? Може, по ремонту чогось. Або по господарству. Селище у вас велике, гарне, та от я нікого не знаю. Вибачте…
Рита мовчки слухала, а в кінці Юрій знову почав бурмотіти собі під ніс. Зніяковів. Вона думала, чи можна пускати в дім кого завгодно? Якраз задумала замінити плитку у ванній, син обіцяв сам цим зайнятися, просив не запрошувати майстрів-аматорів. Але він вічно зайнятий на роботі, поки дочекаєшся його…
— Ви вмієте класти плитку? — запитала вона Юрія.
— Вмію.
— Скільки візьмете за санвузол площею 10 кв. м?
Чоловік хмикнув. Очевидно, здивувався площі туалету.
— Треба подивитися. А взагалі, скільки дасте?
Юра зробив ванну кімнату дуже вправно й акуратно. Спочатку попросив дозволу прийняти душ — Рита була рада, що він сам про це здогадався. Залишалося сподіватися, що він не залишить їй ніякої інфекції.
Вона дала Юрію старі речі покійного чоловіка, а свої він виправ. Ремонт чоловік зробив за вихідні. Збив стару плитку, акуратно прибрав. Інструменти протер і поклав так, як вони лежали.
Взяв у руки кель і шпатель, а до неділі нова плитка блищала й переливалася на стінах і підлозі. Рита трохи нервувала, що Юрій закінчує. Він, судячи з усього, бездомний. Залишити його ще на ніч у себе? Якось дивно. Виганяти проти ночі теж якось не дуже.
У суботу вона майже не спала — зачинилася в кімнаті й весь час прислухалася. Але Юрій, мабуть, втомився й міцно спав на дивані у вітальні.
— Приймайте роботу, Маргарито! — покликав він.
Що тут казати? Ремонт був зроблений ідеально.
— Юра, а хто ви за професією? — запитала Рита, милуючись красою.
— Вчитель фізики. Закінчив Національний педагогічний університет М. П. Драгоманова?
А щодо плитки… кожен чоловік, який поважає себе, повинен вміти робити такі речі. Ну… я так думаю.
Рита кивнула, дістала з кишені підготовлені гроші. Вона не скупилася. Дала стільки, скільки планувала заплатити найманим будівельникам. Юра, не дивлячись і не рахуючи, поклав гроші в кишеню й пішов взуватися. Його одяг висох, і він уже переодягнувся у свій.
— Та зачекайте! Що це таке, ви просто так і підете? — трохи навіть обурено сказала Рита.
— А що такого? — здивувався він і знову підняв на неї свої неймовірні очі.
— Та хоча б поїжте! Ви працювали цілий день. Тільки чай пили — відволікатися не хотіли.
Юрій трохи покрутився й махнув рукою.
— Ну добре. Не відмовлюся, дякую.
Рита за компанію з’їла з ним шматочок риби, хоч зазвичай після шостої вечора — ні-ні. Просто виявилося, що з ним приємно спілкуватися. Юра був чарівним, приємним співрозмовником. Ще й дуже розумним.
Ось тільки трохи розгубленим. Цей наліт розгубленості ніяк не сходив. Не змивався душем, не розвіювався теплом і душевною розмовою. Мабуть, для цього потрібен був час.
— Юра, а що ж все-таки з вами сталося? Вибачте, що питаю.
Він помовчав і відповів:
— Знаєте, якщо я почну розповідати — це виглядатиме героїчно, безглуздо, надумано. Я стільки подібних казочок чув за останні вісім років. Ось тільки моя казочка була реальністю. Навіщо вам це?
— Просто мені дивно… що такий чоловік, і в такому дивному становищі…
Юра дуже уважно подивився на неї, а потім вони одночасно підвелися зі своїх місць. Почалася метушня: він пішов у бік дверей, а вона опинилася у нього на шляху. Вони зіткнулися, а далі все сталося само собою.
Рита й гадки не мала, що в п’ятдесят три роки може трапитися щось подобне. Думала, що пристрасть — це справа молодих. Справжня, кипляча й пекуча пристрасть.
Потім він розповів їй, що вісім років тому втрутився, щоб виручити одного зі своїх учнів — талановитого, але з неблагополучної сім’ї, якого втягнули в погану компанію. Хлопець і сам був не в захваті, але так просто вибратися з компанії не міг.
І тоді класний керівник, Юрій Олексійович, пішов розбиратися з ватажком цієї зграї. Там був двадцятидворічний негідник без жодних принципів. Вони навіть розмовляти не стали — накинулися на Юру. Ось тільки він усе життя займався дзю-до. Він хвацько розкидав їх, але одного, того самого головного, — вкрай невдало. Хлопець врізався в бетонну стіну й зламав хребет. Не вижив.
Юрій сам викликав і швидку, і поліцію, будучи впевненим, що все, у чому його можуть звинуватити, — це перевищення меж необхідної оборони. Та й взагалі, чи можна це назвати перевищенням, якщо вони накинулися на нього цілою юрбою.
Юру засудили суворо — аж на дванадцять років за 115-ю статтею. Вийшов він на чотири роки раніше за умовно-достроковим звільненням за зразкову поведінку.
— Там теж люди живуть, — це все, що він сказав про колонію.
Ну, а вдома виявилося, що його ніхто не чекає. Мати пішла з життя, а до того продала свою квартиру й доживала у брата. Дружина брата відразу сказала:
— Щоб цього злочинця тут не було.
А власна дружина давно розлучилася з ним і вийшла заміж за іншого. Тоді він поїхав із Харкова до Києва, але тут йому не щастило просто катастрофічно.
Юра хотів нормальну роботу, але його туди брати не поспішали. Намагався просити підробіток у мешканців селища, куди випадково заблукав, але натрапляв на здивування, презирство, а подекуди й агресію.
Дійшло до того, що ночувати не було де й на що — знайомий, у якого він ночував перші тижні, ввічливо попросив Юру не зловживати гостинністю.
— Давно? — запитала Рита.
— Так… вже два тижні як.
Зараз Рита думала, як це — два тижні жити ніде.
— Так, а паспорт у тебе є?
— Є, — хмикнув він. — Реєстрації немає. З цього й більша частина проблем.
Юра залишився. І все у них було чудово — Рита допомогла йому оформити тимчасову реєстрацію місця проживання, він влаштувався на роботу. Правда, не за фахом, але на перший час і цьому був радий.
Продавець у магазині господарських товарів — для початку згодиться. А у вихідні — графік був «два через два» — Юра підробляв репетитором, поступово набираючи учнів.
Так, у мирі й любові, минуло два з половиною місяці, а потім до Рити приїхав син. Оцінивши ситуацію, він покликав матір на розмову за межі будинку.
— Ти, це… нумо, позбудься його.
— Щооо? — здивувалася Рита.
Вони вже давно не втручалися в життя одне одного.
— Позбудься, кажу. Тобі не потрібен цей голодранець. Ти думаєш, навіщо він тут з тобою крутиться? Йому ніде жити. А ти — дурепа!
— Не смій! Не лізь у моє життя.
— Мамо, ти, мабуть, забула. Я твій спадкоємець. І я не хочу нічого ділити з якимись лівими чоловіками. А якщо ти за нього вийдеш заміж? Станеться щось, він буде претендувати.
— А чого це ти мене ховаєш? — злісно й ображено запитала Рита. — Що ти тут зібрався успадковувати? Та я тебе ще переживу.
— Мамо, не змушуй мене чинити некрасиво. Я вам все одно життя не дам. Я дбаю про свої інтереси. Ти не можеш мене звинувачувати. Якби ти знайшла пристойного чоловіка, заможного, я б тобі й слова не сказав. А так…
— А-а… то у нас, значит, пристойність вимірюється достатком? Та що з тобою? Хіба я так тебе виховувала?
— Мамо… я тобі вже все сказав. — Діма був серйозний, як ніколи. — Приїду через тиждень, щоб його тут не було. Потім не скаржся, я попередив.
Рита увійшла в дім, стримуючи сльози.
— Він коп? — запитав Юра.
— Вибач, що не сказала…
— Та ти й не мусила. Чого ти?
— Він слідчий у прокуратурі. Він… хороший, Юро. Просто надто обережний. І переживає за мене.
— Що ти думаєш робити? — він уважно подивився на неї.
Рита присіла до столу. Що робити? Вона не знала. Дімка не дасть спокою, якщо сказав, то може це зробити. Що він зробить? Та хоч би Юру знову відправить за ґрати, якщо мати сама його не прожене. Риті не хотілося вірити в те, що син може так вчинити, але хто його знає. Здається, він розлютився не на жарт.
— Нічого не придумала? Тоді давай я скажу.
Рита кивнула, стримуючи сльози. Вона відчувала себе в глухому куті. Розлучатися з Юрою їй не хотілося. Але прирікати і себе, і його на можливі проблеми з Дімою, теж не хотілося.
— Я накопичив грошей. На ділянку тут мені, звичайно, не вистачить. А ось трохи далі… кілометрів на двадцять, вже вистачить. Поставимо поки що будівельний вагончик. І почнемо будувати потроху. Репетиторством я продовжу займатися, а без роботи можу й обійтися. Побудую нам будинок своїми руками. Що скажеш?
Рита, вражена, мовчала. Він почав хвилюватися.
— Я розумію, що ти звикла до комфорту. Але це тимчасові незручності. А потім я все тобі відбудую й облаштую.
— Юр… у мене теж є заощадження. Я можу вкласти їх у будівництво, — задумливо сказала Рита.
— Я не смію тебе про таке просити.
— Та ти й не просиш! Я сама пропоную. Це ж для нас.
Юра підійшов до неї, що сиділа на стільці. Обійняв її за голову, притиснув до себе, поцілував у маківку. Рита відчувала тепло, надійність і любов. Хто знав, що це може трапитися навіть у їхньому віці…
Вони все зробили швидко. Оформили угоду. Юра наполягав, щоб власницею була Рита, але вона не погодилася.
— У мене є нерухомість. Те, що нас звідти вигнали, не означає, що її у мене немає. А в тебе нічого немає. Не треба на мене. У мене є спадкоємець! — з сарказмом сказала вона, згадавши слова Діми.
Вони поставили будівельний вагончик, підвели світло, і Юра, засукавши рукави, взявся за будівництво будинку. З’ясувалося, що заощаджень Рити не вистачає, і він з подвійною силою взявся за репетиторство.
Облаштував собі куточок, де не було видно, що він викладає з вагончика. Усі гроші вони вкладали в будинок. Цеглинка за цеглинкою. Теплими літніми вечорами вони розстеляли на своїй ділянці плед і лежали на землі, дивлячись на зірки.
— Що ти відчуваєш? — запитував Юра, обіймаючи Риту.
— Я відчуваю друге дихання, — відповідала вона.
— Це я відчуваю друге дихання, — сміявся він.
— А ти маєш відчувати мою любов.
Вона відчувала. Звісно, відчувала.
Рита заїхала додому за речами. Попереду осінь, треба було забрати одяг, теплі ковдри, дещо з посуду. Вдома вона застала Діму, який сидів у кухні.
— О, привіт, синку. Я лише на хвилинку! Як твої справи?
Він поглянув на матір, яка була в розквіті сил.
— Мамо, у чому справа? Ти не дзвониш.
— Та… у нас же це, здається, не прийнято. Ти зайнятий на роботі. Сам дзвониш.
— А чому я не можу застати тебе вдома?
— Я тут не живу. Ось, заїхала щось забрати. Можна, сподіваюся?
Діма вражено мовчав. Мати стала якоюсь іншою. Крім зовнішніх змін. Вона стала… Щасливішою.
— Синку, ми добудуємо будинок, і я обов’язково запрошу тебе в гості. А зараз, вибач, мені ніколи.
Рита вже накидала дві сумки з речами. Пробігаючи повз Діму, вона чмокнула його в щоку й помчала далі.
— Мамо, що з тобою? — окликнув він.
Рита обернулася від дверей, широко посміхнулася й відповіла:
— Друге дихання. А ще кохання. Звісно ж, кохання! Бувай, любий. — Вона засміялася й вибігла з дому.
Часу було обмаль, сьогодні вони будували ґанок.
