Її попросили вийти з педагогічної ради. Але через годину директор покликав її назад
Жанна сиділа на своєму звичному місці біля дверей, з блокнотом на колінах і ручкою в руці. Педрада тривала вже двадцять хвилин, викладачі обговорювали зміни в навчальних планах, хтось обурювався, хтось кивав.
Вона записувала основні тези, як завжди. Десять років вона вела протоколи цих рад, знала інтонації кожного, хто виступав, могла передбачити, хто зараз попросить слово.
Наталія Вікторівна, заступниця директора з навчальної роботи, раптом повернулася до неї:
— Жанна Петрівна, ви можете поки що вийти. Зараз ми будемо обговорювати новий розклад, це внутрішнє педагогічне питання. Покличемо, коли потрібно буде оформити рішення.
Жанна на мить завмерла. Вона звикла до того, що її сприймають як частину меблів — зручну, корисну, але таку, що не бере участі в ухваленні рішень. Секретарка. Сорок вісім років, сірий кардиган, проста зачіска, жодних амбіцій. Так її бачили всі.
— Добре, — рівно відповіла вона, закрила блокнот і вийшла.
У коридорі було тихо. Жанна притулилася до підвіконня, подивилася у вікно на осінній двір коледжу. Жовте листя, студенти групами поверталися з обіду. Вона не образилася.
Звикла. Її думки ніколи не запитували. Вона друкувала накази, вела журнали, відповідала на дзвінки, замовляла канцелярські товари. Непомітна.
З-за дверей долинали голоси. Спочатку спокійні, потім дедалі гучніші.
— Група ТМ-22 не може бути у кабінеті № 314 по вівторках, там у нас лабораторія!
— А куди їх розмістити? Усі кабінети зайняті, у нас же ще дві нові групи цього року!
— Тоді перенесіть заняття на суботу.
— На суботу? Ви серйозно?
— А що ви пропонуєте? Чарівним чином звільнити кабінет?
Жанна мимоволі слухала. Вона знала цей розклад напам’ять. Знала, які кабінети обладнані під лабораторії, які групи не можуть навчатися одночасно, бо ділять між собою одного майстра виробничого навчання. .
Знала, що кабінет № 314 справді не можна використовувати щовівторка після обіду — там проводиться технічне обслуговування обладнання.
Десять років тому, коли вона тільки прийшла до коледжу, директор попросив її допомогти з розкладом. Тоді методист пішла у декретну відпустку, а заміни не було.
Жанна погодилася. Розібралася в програмах, у вимогах, в особливостях кабінетів. Складала розклад два роки поспіль, поки не знайшли нового методиста.
Потім її повернули на посаду секретаря. Ніхто не згадував, що вона вміє більше, ніж відповідати на дзвінки.
Голоси за дверима ставали дедалі напруженішими.
— Це нереально! Ми вже годину сидимо, а нічого не вирішили!
— Може, покликати Ларису Семенівну? Вона ж методист, нехай розбирається.
— Вона у відпустці до кінця тижня.
— Чудово. Значить, сидітимемо тут до вечора.
Жанна зітхнула. Їй хотілося увійти й сказати, що рішення просте: групу ТМ-22 можна розмістити у 207-му кабінеті, якщо перенести заняття з економіки на четвер. Але вона мовчала. Її не запитували.
Двері відчинилися. Вийшов директор, Ігор Володимирович, з втомленим обличчям. Побачив Жанну, кивнув.
— Жанна Петрівна, ви тут?
— Так.
— Скажіть, а ви пам’ятаєте, які кабінети у нас вільні по вівторках після обіду?
Вона не очікувала цього запитання.
— Двісті сьомий, — відповіла вона, не затримуючись. — Але тільки якщо перенести заняття з економіки на четвер. Ольга Михайлівна зазвичай не проти, у неї в четвер вільний час.
Ігор Володимирович зупинився, уважніше подивився на неї.
— А триста чотирнадцятий?
— Не можна. По вівторках там технічне обслуговування обладнання. Це прописано в договорі з підрядником, я сама реєструвала цей договір три роки тому.
Він мовчав кілька секунд.
— Зайдіть, будь ласка.
Жанна знову увійшла до кабінету. Усі викладачі дивилися на неї з подивом. Наталія Вікторівна нахмурилася.
— Ігорю Володимировичу, ми ще не закінчили.
— Жанно Петрівно, повторіть, будь ласка, що ви щойно сказали про кабінет № 207.
Вона повторила. Додала, що група ТМ-22 невелика, двадцять три особи, і кабінет № 207 якраз підходить за площею. Ще сказала, що якщо перенести економіку на четвер, то звільниться час для лабораторних робіт у кабінеті № 314 у середу.
У кабінеті запанувала тиша.
Наталія Вікторівна відкрила папку з розкладом, швидко пробігла очима по таблицях.
— Дійсно… Двісті сьомий вільний. Я чомусь думала, що там завжди математика.
— Математика тільки по понеділках і середах, — спокійно уточнила Жанна. — А по вівторках кабінет вільний з другої години.
Викладачка історії, Марина Сергіївна, з якою Жанна іноді пила чай у вчительській, посміхнулася.
— Жанно, а звідки ви це знаєте?
— Я складала розклад два роки, коли Лариса Семенівна була у декреті. Потім просто продовжувала стежити. Звичка.
Ігор Володимирович знову сів на своє місце.
— Жанна Петрівна, а ви можете допомогти нам із цим розкладом? Ми тут уже годину ламаємо голову.
Вона могла. Звичайно, могла. Але щось всередині неї чинило опір. Десять років її не помічали. Десять років вона була просто секретарем, якого просили вийти, коли обговорювали щось важливе.
— Можу, — повільно сказала вона. — Але я хочу дещо уточнити.
Усі подивилися на неї.
— Ви попросили мене вийти, бо вирішили, що обговорення розкладу мене не стосується. Але коли виникла проблема, ви покликали мене назад. Виходить, я потрібна тільки тоді, коли у вас глухий кут?
Наталія Вікторівна зніяковіла.
— Жанна Петрівна, я не хотіла вас образити. Просто ми зазвичай обговорюємо навчальні питання у вузькому колі викладачів.
— Я розумію, — кивнула Жанна. — Але розклад — це не лише навчальне питання. Це логістика, це знання особливостей кожного кабінету, кожної групи, кожного викладача.
Ви можете обговорювати методику викладання без мене, це ваша професія. Але коли йдеться про розклад, я знаю не менше за вашого методиста. Можливо, навіть більше, бо я тут щодня вже десять років.
Ігор Володимирович відкинувся на спинку стільця.
— Ви маєте рацію. Жанна Петрівна, я пропоную включити вас до робочої групи зі складання розкладу на постійній основі. Разом із Ларисою Семенівною. Як ви до цього ставитеся?
Вона не очікувала такого. Всередині щось стиснулося, а потім одразу ж розслабилося.
— Я згодна. Але за однієї умови.
— Якої?
— Я хочу, щоб мене поважали не тільки тоді, коли потрібна моя пам’ять чи мій досвід. Я хочу, щоб мене сприймали як людину, яка розуміє, як працює цей коледж. Я не прошу підвищення чи надбавки. Я прошу просто не виганяти мене з кабінету, коли обговорюються важливі питання, у яких я розбираюся.
Марина Сергіївна першою зашуміла:
— Правильно каже! Ми й справді іноді забуваємо, що Жанна працює тут довше, ніж половина з нас.
Наталія Вікторівна зітхнула.
— Жанна Петрівна, прийміть мої вибачення. Я справді не подумала. Звичайно, залишайтеся.
Ігор Володимирович кивнув.
— Питання вирішено. Жанна Петрівна, допоможіть нам розібратися з цим розкладом. І наступного разу, коли будемо обговорювати організаційні питання, ви братимете участь з самого початку.
Жанна сіла назад на своє місце біля дверей, відкрила блокнот. Цього разу вона записувала не тільки чужі слова, а й свої пропозиції. Кабінет № 207 для групи ТМ-22. Перенесення курсу економіки на четвер. Лабораторні роботи в кабінеті № 314 у середу.
Викладачі уважно слухали її. Задавали питання. Уточнювали. Наталія Вікторівна кілька разів дякувала за підказки.
Через сорок хвилин новий розклад був готовий. Усі залишилися задоволені. Ігор Володимирович розпорядився офіційним наказом включити Жанну до складу робочої групи.
Коли педагогічна рада закінчилася, Марина Сергіївна підійшла до Жанни в коридорі.
— Знаєш, я завжди думала, що ти просто скромна. А ти, виявляється, ще й принципова.
Жанна посміхнулася.
— Просто втомилася бути зручною.
Вона повернулася до своєї приймальні, сіла за комп’ютер. На столі лежав стос документів, які потрібно було зареєструвати. Задзвонив телефон — дзвонив батько одного зі студентів, запитував про довідку. Звичайна робота. Непомітна.
Але тепер Жанна знала: непомітна робота стає помітною лише тоді, коли без неї все зупиняється. І повагу потрібно не заробляти щоразу заново, а просто не дозволяти її забирати.
