Ірина не відразу зрозуміла, що новина про дачу стане початком трагедії. Вони з Андрієм готувалися повідомити про це за вечерею як про гарну — навіть радісну — новину.
Три роки відкладали, вибирали, розглядали варіанти. Нарешті знайшли: дванадцять соток за сто кілометрів від міста, старий будиночок під ремонт, яблуні вздовж паркану, колодязь, тиша.
Ніна Василівна мовчки вислухала. Потім сказала:
— І що, тепер до мене не приїдете?
— Мамо, будемо приїжджати, — сказав Андрій. — Просто рідше.
Свекруха подивилася на Ірину. Довго, уважно — з тим виразом, який не потребує слів. Потім встала й пішла мити посуд.
Вечеря закінчилася.
Ірина їздила на дачу до Ніни Василівни десять років. Щоліта, кожні вихідні з травня по вересень. Шість соток у садовому товаристві, будиночок із низькими стелями, туалет на вулиці, смородина вздовж паркану, город.
Ніна Василівна була ґрунтовною господинею — знала про кожен кущ, про кожну грядку, про кожну банку в погребі. Постійно командувала: це перероби, ось тут не так садиш, варення треба мішати інакше.
Ірина робила — мовчки, без заперечень. Казала собі: вона літня людина, одна, їй потрібна допомога. Андрій любить цю дачу з дитинства. Коли Іра скаржилася йому, він просив «не треба робити з цього проблему».
Десять років вона так собі говорила.
Десять років полола чужі грядки і варила варення в чужій кухні, де все було не так, як вона хотіла, — але це ж не її кухня, тому мовчала.
Власна дача була «таємною мрією», майже соромною — ніби прагнути свого було чимось непристойним.
У березні вони підписали документи. Ірина приїхала на ділянку сама — Андрій затримався на роботі — і просто стояла посеред двору. Голі яблуні, підталий сніг, похилений ґанок. Пахло землею і торішнім листям.
Її земля. Її ґанок. Її яблуні.
Вона стояла і посміхалася — безглуздо, сама того не помічаючи.
Ніна Василівна почала дзвонити Андрію в квітні — часто, через день.
То труба протікає. То паркан похилився після зими. То «щось недобре, тиск». Андрій їхав — бо мати, бо вона одна, бо «як не поїхати». Ірина залишалася з дітьми на їхній дачі, де треба було лагодити ґанок, завозити землю, розбирати старий сарай.
Одного разу Ніна Василівна зателефонувала Андрію в присутності Ірини — телефон лежав на столі, гучність була увімкнена. Свекруха говорила спокійно, наче про погоду:
— Чула, ви грядки копаєте. А в мене картопля не посаджена. Руки не доходять.
Пауза.
— І взагалі, Андрюшо, ти не бачиш, що Ірина тебе від матері відводить?
Андрій скосив очі на дружину.
— Мамо, ніхто мене нікуди не відводить.
— Ну-ну, — сказала Ніна Василівна. — Побачимо.
Зовиця Оксана не з’являлася у матері роками — у неї було своє життя, свої справи, своя версія того, чому не виходить приїжджати. Але в травні написала Андрію довге повідомлення: мама дзвонить і плаче, Ірина руйнує сім’ю, ти не помічаєш, бо перебуваєш під впливом дружини.
Андрій не показав Ірині. Вона побачила випадково — телефон лежав розблокованим, вона не шукала, просто побачила.
Прочитала. Поклала телефон назад. Нічого не сказала — до вечора.
Увечері запитала спокійно:
— Андрію, ти читав, що Оксана написала?
Він помовчав.
— Читав.
— І що думаєш?
Довга пауза.
— Думаю, що мама образилася. І Оксана на її боці.
— А ти на чиєму?
Він подивився на неї.
— На нашому. Я завжди на нашому.
Ірина кивнула. Поки цього було достатньо.
На травневі Ніна Василівна зателефонувала у четвер ввечері:
— Приїдете в п’ятницю? Я чекаю. Треба малину підв’язати, аґрус обрізати.
Андрій завагався. Поглянув на Ірину.
Ірина сказала рівним голосом:
— Андрію, діти чекають поїздки на нашу дачу. Я відвезу їх туди. Ти вирішуй сам.
— Мамо, — сказав Андрій у слухавку, — я приїду в суботу сам. Іра з дітьми буде на нашій дачі.
Ніна Василівна помовчала.
— Зрозуміло, — сказала вона. — Зрозуміло.
Більше нічого.
У п’ятницю ввечері Ірина їхала з дітьми по трасі — Микита сидів спереду, в навушниках, Софія ззаду з книжкою. Захід сонця був помаранчевим, дорога порожня.
Софія підняла голову від книжки і сказала:
— Мамо, а ми тепер завжди на свою дачу будемо їздити?
— Так, — сказала Ірина. — Завжди на свою.
Софія посміхнулася і повернулася до книжки.
У червні Ніна Василівна приїхала сама. Без попередження. Свекруха привезла розсаду помідорів.
— Привезла ось, — сказала Ніна Василівна. — Заразом подивитися.
Ірина відступила вбік.
— Проходьте.
Свекруха повільно ходила по ділянці, з видом людини, яка оцінює. Дивилася на грядки, на будиночок, на яблуні. Ірина йшла поруч і мовчала.
— Земля важка, — сказала Ніна Василівна. — Глина, видно.
— Торф завеземо, — сказала Ірина.
— Будиночок маленький.
— Нам вистачає.
— У мене більший. І все вже готове — тридцять років вкладено. А ви ось це купили.
Останню фразу вона вимовила з особливою інтонацією. Як вирок, який зачитують без емоцій.
Ірина зупинилася. Подивилася на свекруху.
Посміхнулася — спокійно.
І нічого не відповіла.
Ніна Василівна, здається, чекала іншого — заперечень, пояснень, можливо, виправдань. Тиша її збентежила більше, ніж слова.
Випили чай на веранді. Ніна Василівна говорила — про розсаду, про сусідів у своєму товаристві, про те, що цього року літо буде холодним. Ірина слухала, кивала, доливала чай.
Перед від’їздом Ніна Василівна почекала, поки Ірина відійшла, і тихо — але не настільки тихо, щоб Ірина не почула — сказала Андрію:
— Ірина мене не любить. І ніколи не любила.
Андрій мовчав.
Ірина вийшла з сумкою. Допомогла свекрусі донести пакет до машини. Попрощалася нормально.
Увечері вони сиділи на ґанку — Андрій пофарбував його напередодні в зелений колір, Ірина сама вибрала колір. Діти вже спали. Було тихо — справжня сільська тиша, з кониками та далеким собачим гавкотом.
Андрій сказав:
— Мама сказала, що ти її не любиш.
— Я чула.
Ірина задумалася.
— Андрію, я десять років їздила на її дачу. Працювала. Мовчала. Жодного разу не сказала — не хочу, не моє, втомилася. Жодного разу. — Вона говорила рівно, без злості.
— Тепер у нас своя дача. І твоя мама вважає, що я відвела тебе і зрадила сім’ю. Не тому, що ми її покинули — ти ж їздиш. А тому, що я більше не приїжджаю працювати на чужому городі. Ось у чому причина.
Андрій довго мовчав.
— Я не хочу обирати, — сказав він нарешті.
— Тебе ніхто не змушує обирати. — Ірина подивилася на нього. — Їдь до мами. Бери дітей. Я не проти. Але я їжджу сюди. Це нормально, Андрію. Це просто нормально.
Він дивився на темний сад.
— Вона буде ображатися.
— Так, — погодилася Ірина. — Буде.
Більше того вечора вони про це не говорили.
До Ніни Василівни стали їздити раз на місяць — Андрій з дітьми, іноді Іра на великі свята. Свекруха при зустрічах з невісткою віталася сухо, дивилася повз, розмовляла тільки з Андрієм та онуками. Ірина не намагалася розтопити цей лід — розуміла, що марно.
Оксана написала Ірині безпосередньо — довге повідомлення про те, що мати плаче, що Ірині варто проявити мудрість, що «стару людину треба зрозуміти».
Ірина прочитала. Відповіла коротко:
— Оксано, приїжджай до мами сама. Це для неї буде краще, ніж мій приїзд.
Оксана не відповіла.
Більше не писала.
У серпні на їхній дачі зацвіли петунії вздовж паркану — Ірина посадила їх у червні, рожеві та білі, впереміш. Микита з сусідським хлопчиком побудували між яблунями щось схоже на курінь. Софія знайшла в старому сараї іржаву лійку, відмила її і тепер з серйозним виглядом поливала з неї грядку з морквою.
Увечері Ірина сиділа на зеленому ґанку з чашкою чаю. Андрій щось робив у сараї — було чутно, як стукає молоток. Тихо. Тепло. Свої яблуні, свої петунії, своя морква.
Телефон мовчав.
Ірина подумала: десять років вона їздила туди, де все було чужим, і називала це сімейним обов’язком. Тепер у неї є власний ґанок.
Ірина допила чай, поставила чашку.
Встала. Пішла на город — подивитися, як там морква Софії. До речі, росла добре.
