― У тебе немає совісті! ― кричав у слухавку знайомий і водночас чужий голос. ― Невдячна! Я тебе з пелюшок вигодовувала, виховувала, а що натомість? Тепер хочеш мене на вулицю вигнати, як шкідливу кішку?
― Мамо, я нікого нікуди не виганяла. І в тому, що сталося, винен тільки Коля, нехай сам розбирається зі своїми проблемами.
― На мене тобі наплювати ― так хоча б брата пожалій! У нього щойно народилася дитина. Я-то й на вокзалі проживу, а їм куди йти з немовлям? Світланко, ну не губи, благаю!
― Не розумію, чим можу допомогти.
― Світланко, донечко, ну хочеш, я перед тобою на коліна встану? ― тон став м’якшим і благальнішим. ― Зроблю все, як скажеш, тільки пусти переночувати. Всього пару днів. Максимум ― тиждень. А потім пенсію отримаю, і ми орендуємо житло.
― За десять тисяч? Сумніваюся. У будь-якому разі я зараз не відповім, треба порадитися з чоловіком. І більше не дзвони, я сама зв’яжуся з вами.
― Радься, рідненька. Дуже чекаємо на твою позитивну відповідь. Якраз познайомишся з племінником, він такий кумедний…
Світлана не стала дослуховувати і поклала слухавку.
У грудях сильно пекло. Колись вона пообіцяла собі не плакати через родину. І трималася майже десять років. До сьогоднішнього дзвінка, який знову розворушив усе, що Світлана так намагалася не пам’ятати.
Її дитинство важко назвати щасливим. Мати пішла з життя під час по.огів. Батько довго сумував, але розумів, що дівчинці потрібне жіноче виховання. Коли Світлані виповнився рік, він знову одружився.
Здавалося, мачуха обожнює падчерку. Але все змінилося, коли у них з’явився спільний син, Микола. Він був слабеньким і хворобливим. Мама ходила навколо нього навшпиньки, здувала пилинки. А до нерідної Свети їй тепер не було ніякого діла.
Як би не намагався батько згладжувати гострі кути, Свєта все одно відчувала себе чужою і непотрібною.
Коли Світлані виповнилося шістнадцять, у батька стався інф.ркт. Лікарі не змогли допомогти.
В одну мить звичний світ зруйнувався. Мачуха перестала приховувати свою неприязнь. Саме тоді Света й дізналася, що жінка, яку вона вважала матір’ю, їй не рідна — до того батьки це приховували. І це одкровення прийшло різко, болісно — мачуха буквально кинула їй це в обличчя.
Світлана залишилася наодинці зі своїми переживаннями. Почався справжній підлітковий бунт. Вона тікала з дому, якщо це місце взагалі можна назвати домом, прогулювала школу, крутилася в сумнівних компаніях.
— Ти — ганьба родини, — кричала мачуха, коли Світлана з’являлася вдома. ― Подивися, як Коленька поводиться! Повчалася б у нього, він молодший, а розуму й виховання втричі більше!
― Добре, мамо, ― Света не могла позбутися звички називати її мамою. ― Я постараюся брати приклад з брата. Обов’язково візьмуся за розум.
Коленька був «розумнішим і вихованішим» лише в очах матері. Насправді він ріс розпещеним і примхливим егоїстом. Дуже швидко зрозумів, що будь-який проступок сходить йому з рук, і користувався цим дедалі більше. Хто там казав, що влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно? З вседозволеністю те саме.
«Братися за розум» Света не поспішала. Раз у раз повторювався цикл: її гулянка ― повернення ― домашній арешт ― втеча ― знову гулянка.
Через рік таких поневірянь і скандалів Світлана за..гітніла. Вона була налякана і розгублена. За допомогою прийшла до родини.
― Ах ти, малолітня …! ― розлютилася мачуха. ― Хіба я тебе вчила по ліжках стрибати?
― Я не думала, не знала… ― лепетала Света.
― Бачу, що не думала. Батько в т.уні перевертається. Сором який! Краще б ти зникла десь під парканом, ніж таку пляму на пристойну сім’ю нанесла.
― Ніхто б не заплакав, ― підтакував Коля, щоб догодити матері.
Шок, сором, розгубленість ― це не весь спектр емоцій, які в одну мить пережила Света. Але найгірше було попереду.
― Отже, так. Зараз збираєш речі й йдеш.
― Але куди?
― До батька свого байстрюка. У нас порядна й шанована родина. Твій покійний батько — професор. Коленька вчиться на п’ятірки.
Та як же! Суцільний відмінник…
― Мамо, я не можу до нього піти, ― Світлана хотіла було пояснити, що хлопцеві ледь виповнилося сімнадцять. Та й стосунків ніяких немає. Все сталося швидко, незрозуміло і трохи огидно. Про можливі наслідки вона начебто знала, але зовсім не думала.
Але мачусі було байдуже до пояснень.
― Я тобі не мати. І няньчитися не збираюся. Якщо ти вже доросла і готова жити таким життям з чоловіками, то будь дорослою до кінця. Більше не хочу тебе знати!
Чому Света мовчки пішла? Чому не боролася за свої права?
Виявилося, що й боротися не було за що. Ще за життя батька мачуха зуміла все влаштувати так, що падчерка не могла претендувати на житлову площу. Не підкопатися. Хоча, напевно, можна було б щось зробити, але що тут зробить дівчинка-підліток без досвіду, без навичок, та, якщо чесно, і без мізків?
А далі була гонка на виживання, в результаті якої Світлана втратила дитину і опинилася в реабілітаційному центрі.
Там їй допомогли. Пояснили, що все може бути інакше, головне — не опускати руки. Вона довірилася, адже тільки в центрі відчула ту підтримку і турботу, яких ніколи не знала — пощастило, там були дійсно хороші фахівці. Єдине, що розривало душу — втрата малюка, її довга, гірка рана.
Світлана влаштувалася прибиральницею в невелику пекарню, паралельно навчалася на кухаря-кондитера. Там і познайомилася з Максимом.
Він навчався на останньому курсі. Як і Світлана, був сиротою. Ось тільки його історія дещо відрізнялася.
Батьки потрапили в аварію, вихованням Максима займалася бабуся. Він ріс у любові та турботі. З раннього дитинства мріяв про власну кондитерську і планомірно йшов до своєї мрії. Ця цілеспрямованість захоплювала. Максим став для Світлани міцною стіною, а він для неї — надійним тилом.
Далі почався складний шлях. Стільки злетів і падінь — не злічити. Виявилося, що відкрити кондитерську — ще не так важко, а от керувати…
Виплати кредиторам, податковий облік, витрати на рекламу. Грошей постійно не вистачало, прибуток наближався до нуля.
Але наполегливість все-таки принесла свої плоди. Через кілька років сімейний бізнес злетів і почав приносити непоганий дохід.
Ще через рік Света і Максим взяли іпотеку і взялися облаштовувати сімейне гніздечко. Пора б і про продовження роду задуматися.
Ось тільки раптовий дзвінок вибив з колії. Як взагалі мачуха дізналася її номер?
Без особливих вступів вона почала скаржитися на життя. Коленька, який завжди був відмінником і маминим улюбленцем, раптом зв’язався з поганою компанією. Як наслідок, почалися проблеми з законом.
Щоб захистити «ні в чому не винного» Миколу, довелося продати деякі сімейні цінності та залізти в борги.
Здавалося, урок засвоєно. Коля закінчив коледж, влаштувався автомеханіком. І навіть привів додому вагіт.у наречену. А потім знову «погана компанія» «змусила» ні в чому не винного Коленьку вплутатися в авантюру.
Перші легкі гроші закрутили голову. Але радість тривала недовго. Скоро дохід пішов у мінус, а борги росли в геометричній прогресії. Кредитори почали натякати, що пора б і заплатити. Причому натякали досить дохідливо.
Одного разу навіть довелося звернутися до травмпункту з переломом кількох ребер і струсом мозку.
Грошей брати було нізвідки. Тому Микола вирішив закласти квартиру. Матір переконав швидко — квартира не така вже й велика плата за життя синочка.
Але й отриману суму Коля втратив. Як і житло.
У той момент вони згадали про «ганьбу для шанованої родини». Поцікавилися, і виявилося, що Света щаслива у шлюбі, керує бізнесом і живе у власній квартирі.
І далі для Світлани почалося пекло. Мачуха дзвонила щодня. Спочатку скаржилася, що родина в скрутному становищі, просила грошей. Потім звинувачувала падчерку в черствості, вимагала допомоги і постійно нагадувала, що та винна батькам.
Світлана знала, що треба було відразу послати родичів куди подалі. І це був би найлегший для всіх вихід. Але десь у глибині душі щось не давало спокою. Так, з нею вчинили жорстоко. Але вони все-таки не чужі люди…
Своїми сумнівами вона ділилася з чоловіком.
― Світлано, я не хочу тобі диктувати, що робити. Це твоє рішення. Тільки нагадую: ти опинилася на вулиці в шістнадцять. І все, що маєш, ― лише твоя заслуга. Ти нікому нічого не винна.
― Знаю, Макс, ― Світлана уткнулася в плече чоловіка і розплакалася. ― Але я не можу вчинити так само, як вчинили зі мною. Може, нехай переночують пару днів, поки знайдуть житло?
― Твоя справа. Ти знаєш моє ставлення до цього.
― Дякую, коханий! Тоді зараз подзвоню, щоб вони прийшли вранці. Тільки, будь ласка, будь вдома в цей час. Ти захочеш це побачити.
Света посміхнулася. Але в цій посмішці читалося щось хиже, ніби за нею ховався якийсь підступний план.
***
Трель дверного дзвінка вирвала її з приємної дрімоти. Сьома ранку.
― Я ж просила не раніше дев’ятої, ― пробурмотіла Света і розбудила Максима. ― Коханий, ходімо зустрічати гостей.
У передпокій вони увірвалися нахабно, наче до себе додому.
Мачуха практично не змінилася. Хіба що зморшок стало більше, та й кола під очима стали темнішими й виразнішими. А от Миколу Света ледь впізнала.
Різкі риси обличчя, погляд із якимось звірячим примруженням, відсутність частини зубів.
― А де дружина з немовлям? ― уточнила Світлана.
― У подруги живе, ― мачуха по-господарськи зайшла в кімнату, оцінюючи обстановку. ― Приїде, коли ми тут облаштуємося.
Ось як. Вони вже зібралися облаштовуватися.
― Зрозуміло. Ну, як вам у нас?
― Тісно, звичайно. Всього дві кімнати. Одну тоді Коленьці з дружиною. У них все-таки дитина. А ми втрьох якось дамо раду. О, у вас такий великий плазмовий телевізор, чудово! А що це за меблі?
― Це на замовлення зробили.
― Бачу, ви тут непогано влаштувалися. І ремонт дорогий, і техніка преміум-класу.
― Не скаржимося. Ви все уважно оглянули, оцінили?
― Достатньо.
― Ну тоді забирайте свої пожитки й забирайтеся геть. Подивилися, як живуть пристойні люди? І з вас досить. У нас шанована родина. У ній немає місця старим жебрачкам, залежним ігроманам і дамам з байстрюками.
― Ах ти… ― мачуха кинулася на Свету з кулаками, але Максим перегородив їй шлях. Він тільки зараз зрозумів задум дружини і був дуже радий, що вона вчинила саме так.
― Як же можна дитину на вулицю?!
― Ти ж мене вигнала, квартиру собі привласнила. Була впевнена, що я довго не протримаюся? Ось тепер дивися, що у мене є. А ти зі своїм Коленькою-розумником йди…
― А якщо ще раз з’явитеся або зателефонуєте, ― додав Максим, ― викличемо поліцію.
Родичі, сиплячи прокльонами, пішли. Свету трохи трусило, але вона не шкодувала. Їй було важливо показати, чого вона досягла. Сама, без чиєїсь допомоги. Нарешті вона перегорнула цю страшну сторінку свого життя.
Пізніше Світлана дізналася, що кредитори все-таки знайшли Миколу і жорстоко з ним поквиталися. Його дружина віддала дитину в дитячий будинок і поїхала шукати щастя за кордон. А мачуха збожеволіла і решту життя провела в психіатричній лікарні.
Карма.
