Аліну час від часу засмучувало те, що саме їй доводиться жити з мамою. Її старша сестра Вікторія вийшла заміж першою, і бабусина квартира дісталася їй.
Брат Віктор спочатку винаймав квартиру, потім одружився, брав іпотеку, виплатив її. Тепер Віктор із сім’єю мешкає у трикімнатній квартирі. І він вважає, що нікому нічого не винен.
А їй, схоже, дісталася незавидна доля — жити в батьківському домі. З одного боку, начебто й добре, а з іншого… Алінка наймолодша в родині. «Несподівана радість», як її називає мама.
Сестра Вікторія старша за Аліну аж на вісімнадцять років. А брат Віктор — на дев’ять. Мама з татом тоді вже й не збиралися більше дітей народжувати, двох би виучити та виростити. Але раз вже так сталося, то, звісно, вирішили залишити.
Про все це в їхній родині не один раз, а часто розповідали, мовляв, ось як Алінці пощастило на світ народитися! Судилося, значить, так. А навіщо судилося — незрозуміло.
Мабуть, щоб залишитися з батьками. Аліні вже тридцять сім, а своєї сім’ї досі немає. Брат і сестра їй уже давно урочисто оголосили: — раз ти з батьками живеш, то вже так і буде, квартира твоя. Тобі ж доведеться за ними доглядати, ти ж поруч. Та й сім’ї у тебе поки що немає.
Звичайно, немає. Це як замкнуте коло.
Аліна б із радістю орендувала собі квартиру, але вона не може залишити маму саму. І навіть якщо вона вийде заміж, то піти не зможе. Тата два роки тому не стало. А матуся жива, і, слава Богу.
Лікарі кажуть, що у неї здорове серце і ясний розум. Тому вона переживе нас усіх. Аліна цьому рада, вона маму дуже любить.
Тому одну її не залишить. А якщо вона вийде заміж і приведе чоловіка додому, то навіть уявити собі не може, як вони всі тут житимуть. У мами з віком з’явилося стільки дивацтв, що іноді Аліна просто не знає, що робити!
– Аліночко, у мене чомусь телевізор сам перемикає канали, – заявила їй якось мама, – перемикає на радіо і завжди в один і той самий час! Співають улюблену пісню тата! Я цю пісню люблю, ми з твоїм татом під неї познайомилися.
Але чому вона сама вмикається? Я ж хотіла серіал додивитися! Напевно, це тато мене до себе кличе!
– Не знаю, мамо, – знизувала плечима Аліна, – у тебе й лампочки в люстрі в кімнаті весь час перегорають. Ти на пульт не тисни так сильно, і на вимикач різко не натискай, і все буде добре.
– Хочеш образити?, – мама стискала губи.- Думаєш, я вже з глузду з’їхала?
– Мамочко, та я так не думаю, просто запропонувала.
А нещодавно мама сказала, що їй хтось надсилає повідомлення на телефон. Аліна вже просила маму не відповідати на незнайомі номери. Зараз стільки шахраїв.
Але про повідомлення не подумала. Мама стояла біля вікна і задумливо дивилася, як пливуть хмари. Вона озирнулася, побачила Аліну:
— Донечко, мені написали на телефон, що в сутінках треба дивитися на небо. Так і написали — в сутінках дивися на небо! Знаєш, а мені це подобається, хмари так велично пливуть у променях сонця, що заходить!
— Мамо, хто тобі написав? Покажи, — Аліна взяла в руки мамин телефон, — але тут немає жодних повідомлень.
— Ти не розумієш. Повідомлення приходять, телефон дзвенить, я їх читаю, і вони зникають. Мені не раз писали, що треба дивитися на небо, що тут поганого?
Вночі у мами боліли ноги. Аліна викликала лікарів, але це не допомагало. Вона тихо ходила вночі по квартирі, це на деякий час їй допомагало.
Не раз Аліна вставала в туалет або попити йшла спросоння, а потім, обернувшись, здригалася. По коридору йшла мама в довгій білій нічній сорочці:
— Я тихенько, донько, не лежиться мені.
Тому й митися мамі допомагала Аліна. З такими хворими ногами їй було важко залізти у ванну.
Їжу для мами готувала Аліна, прокручувала м’ясо на м’ясорубці, бо їй не прожувати. Свіжі овочі та фрукти вона нарізала дуже тонко, мамі це так подобалося. А горіхи Аліна молола їй у кавомолці, мама ж любить горіхи, вони дуже корисні.
Іноді Аліні здавалося, що вона вже немолода. Живучи з літньою людиною, сама починаєш мислити як вона. Одне було ясно — своє сімейне життя вона точно не влаштує.
Одного разу в їхньому жіночому колективі на роботі раптом з’явився чоловік. Раїсу Павлівну проводжали на пенсію, і всі думали, що призначать Аліну. Але нагорі вирішили інакше.
— Дівчата, я все дізналася, йому сорок три, він розлучений, у нього дорослий син, його звати Руслан, — схвильовано оголосила Віра Іванівна.
І багато хто одразу ж кинувся причепурюватися. Так уже склалося, що в їхньому офісі, крім Віри Іванівни, всі були незаміжні. Анна сама виховувала доньку. У Олесі чоловік пішов до іншої. А Настя — просто молоденька дівчина.
– Доброго ранку, дівчата! Оо, в який квітник я потрапив!, – до кімнати увійшов чоловік, і всі завмерли.
Він був невисокий, кремезний, у руках тримав коробку:
— Дівчата, давайте познайомимося! А це торт «Наполеон», найсвіжіший, щойно з пекарні! А де у нас кулер? А, бачу, я зараз поставлю чайник!
Аліна встигла лише подумати, що це її улюблений торт, як Руслан підійшов до неї:
— Смакуй, бери, красуне! — і простягнув їй тарілочку зі шматочком торта.
Усі наступні дні він входив у курс справи, причому дуже успішно. Він навіть допоміг Вірі Іванівні в бухгалтерії, Руслан і в цьому чудово розбирався. І все робив з легкістю, сипав компліментами на нових колег і купував цукерки до чаю. Через місяць жінки почали гадати, хто ж із них подобається Руслану.
Спочатку вирішили — Настя, наймолодша. Але потім стало ясно, що Руслан опікувався нею лише по-батьківськи. Потім Віра Іванівна вирішила, що Руслан задивляється на Анну. Але виявилося, що він просто допомагав їй влаштувати доньку в спортивну школу.
Коли Руслан став залишатися з Вірою Іванівною після роботи — у неї горів баланс, а він добре розбирався в бухгалтерії, всі зрозуміли, що він просто дуже чуйний. Адже Вірі Іванівні скоро на пенсію, у неї вже онуки підростають!
Одного разу Аліна затрималася з звітом, думала, що всі вже пішли. Але коли вона вже зібралася, зіткнулася в коридорі з Русланом.
— Ооо, красуне, чому ж ти себе не бережеш? Ну, ходімо додому!, — він відчинив двері офісу, — я тебе проводжу.
Всю дорогу Руслан розважав Аліну, розповідав їй смішні історії. Вона й не пам’ятає, щоб коли-небудь так сміялася! Так і склалося, що варто було Аліні затриматися на роботі, як несподівано з’являвся Руслан і йшов її проводжати.
Аліна не відразу здогадалася, що це не випадково.
Одного вечора Аліна і Руслан йшли до її дому. Цього вечора Руслан був напрочуд серйозним. А біля її дому запитав:
– Аліно, а може, запросиш на чай? Не хочеться так швидко розлучатися. Аліна помовчала, потім відповіла:
– Руслане, я живу з мамою. Вона у мене старенька і дуже балакуча. Так що нас удвох вона навряд чи залишить.
— Так це просто чудово, Аліночко! У мене мами вже немає, так що вважай, я сирота. Як мами не стало, так і осиротів. А ти щасливиця. У тебе мама є. Ну що, запросиш?
Мама Аліни здивувалася — вперше Аліна запросила до себе чоловіка. Мама, немов фокусниця, дістала зі своєї шафи коробочку цукерок до чаю. За чаєм Руслан доглядав за дамами, а йдучи, поцілував Ельвірі Максимівні руку і прошепотів Аліні:
— У тебе дивовижна мама!
З того дня Руслан став бажаним гостем у їхньому домі.
Він налаштував Ельвірі Максимівні телевізор, і той більше не перемикався. І все, що він робив або дарував, було на благо, Ельвіра Максимівна навіть перестала скаржитися на ноги.
Коли Руслан попросив у неї руки її дочки, Ельвіра Максимівна розплакалася і благословила їхній шлюб. Більше вона не стояла біля вікна і не дивилася в сутінках на хмари, що пливуть. У неї народилися онуки, наймолодші онуки.
Немов життя повернулося назад. Вона тримала немовлят на руках. І це було для неї теж несподіваною радістю.
Руслан просто обожнював тещу, а Ельвіра Максимівна лише шепотіла тихо: «Нарешті моя донечка дочекалася свого щастя. Несподівана радість!»
