Він з’явився в її житті сонячного, але вже прохолодного вересневого вечора. Максим був чарівним, розумним і чесним. З першої ж зустрічі він не став приховувати: офіційно він вільний, але в його житті є жінка, з якою вони не разом уже три роки, і двоє дітей-підлітків.
— Ми просто розійшлися, — сказав він, попиваючи каву. — Не зійшлися характерами. Зовсім. Діти виросли, і стало ясно, що ми абсолютно різні люди.
Анна кивнула, повіривши в його щирість. Їхні власні стосунки розвивалися стрімко й яскраво.
Він був таким, про якого вона мріяла: уважним, турботливим, з почуттям гумору. Лише одна обставина трохи бентежила її: раз на тиждень Максим їхав «до дітей» і залишався на ніч.
— Ти ж там і з нею спілкуєшся? — якось обережно запитала Анна.
— Звичайно, — він не став заперечувати. — Але це тільки заради дітей. Іноді ми всі разом кудись виїжджаємо, щоб вони відчували себе сім’єю.
Анна це приймала. Все-таки діти. Вона не хотіла бути тією, хто стоїть між батьком і його дітьми. Вона вірила йому.
Одного разу, лежачи на дивані під шум дощу за вікном, вона запитала:
— Максиме, а чому ви все-таки розійшлися? Якщо це не секрет.
Він усміхнувся:
— Та ми постійно сварилися. Не могли й дня прожити без скандалу. Усе, що було між нами, давно загуло. Повір.
Вона вірила. Доки одного разу він не приїхав після вечірки з друзями, трохи напідпитку. Він був не сумним, а якимось задумливим. Дивлячись кудись повз неї, у куток кімнати, він тихо промовив:
— Знаєш, єдина жінка, яку я по-справжньому кохав, — це вона.
У повітрі зависла важка пауза. Серце Анни стиснулося в крижану грудку.
— Чому ж ви не разом? — видихнула вона, вже майже знаючи відповідь.
— Тому що вона мене не кохає, — промовив він так просто, ніби говорив про погоду.
З тієї ночі світ Анни перевернувся. Вона почала помічати те, на що раніше закривала очі. Перед візитами «до дітей» він ретельно прасував штани, вибирав найкращу сорочку, укладав волосся. Він їхав не на звичайну сімейну вечерю, а на побачення. У соцмережах він старанно лайкав усі її фотографії з дітьми, залишаючи під ними сердечка.
«Якщо він досі кохає її, чому не повертається? Чому не поверне її любов заново?» — крутилося в голові Анни, але поставити це питання вголос вона не наважувалася. Боялася зруйнувати той крихкий мир, що в них залишився.
Відповідь прийшла сама, і вона була жорстокою. У його колишньої з’явився новий чоловік. І одного разу Максим з’явився до Анни з темно-багряним синцем під оком.
— Що сталося? — злякано вигукнула вона.
— Нічого. Дрібниці, — махнув він рукою.
Але через кілька днів він знову прийшов. Стоячи у дверях її квартири, блідий і розбитий, він не міг дивитися в очі.
— Анна, мені треба тобі дещо сказати. Я мушу бути чесним. Я був з тобою лише для того, щоб викликати в неї ревнощі. Я думав, вона побачить, що я рухаюся далі, і повернеться. Але нічого не вийшло.
Він зробив паузу, хапаючи повітря.
— А тепер до неї ходить інший. І я не можу цього винести. Мені важко знати, що вона з іншим. Пробач.
Він не просив її зрозуміти. Він просто констатував факт, поставивши жирну крапку в їхній історії. Двері за ним зачинилися. Анна залишилася сама посеред своєї вітальні, яка ще кілька хвилин тому була їхнім спільним простором.
Серце було розбите на друзки. Вона стояла й дивилася на те місце, де щойно стояв він, і думала лише про одне: «Він кохає колишню дружину? А я — його. І як же тепер з цим бути?»
Вона зрозуміла це занадто пізно. Даремно вона з ним зв’язалася. Давно треба було кинути. Але хіба можна було кинути те, чим вона ніколи по-справжньому не володіла?
Минув тиждень. Рана в серці Анни ще кровоточила, кожен день був схожий на попередній. Біль, образа і тиша, яку нічим не можна було заповнити. Вона намагалася не думати про Максима, викреслювала його зі своїх думок, але це виходило погано.
Одного вечора пролунав дзвінок у двері. Анна, яка не чекала гостей, обережно заглянула у вічко й завмерла. На сходах стояла вона. Та сама жінка з фотографій, причина всіх бід. Вона виглядала втомленою й розгубленою.
Анна, підкоряючись якомусь незрозумілому пориву, відчинила двері.
— Доброго дня, — тихо сказала гостя. — Мене звати Катя. Я колишня дружина Максима. Можна мені зайти на хвилинку?
Анна мовчки відступила, пропускаючи її до передпокою. Дві жінки, пов’язані одним чоловіком, ніяково стояли одна навпроти одної.
— Вибачте, що турбую, — Катя насилу підбирала слова. — Я не знала, до кого звернутися. Максим зовсім з’їхав з глузду. Він не дає спокою моєму хлопцеві, чекає на нього біля роботи, погрожує.
Вона поглянула на Анну благальним поглядом.
— Я знаю, що він жив з вами. І, здається, він вас хоч якось слухався. Я прийшла попросити: поговоріть з ним, будь ласка. Вмовте його зупинитися. Інакше мені доведеться писати заяву в поліцію про переслідування. А я не хочу цього робити, заради дітей…
Анна слухала, і всередині неї все повільно закипало. Спочатку від здивування, потім від гіркої іронії.
— Ви помиляєтеся, — холодно промовила вона. — Він мене не слухав. Він мене використовував. Він сам у всьому зізнався. Усі наші стосунки були йому потрібні лише для однієї мети — щоб ви ревнували.
Катя опустила очі, ніби їй було соромно.
— Я здогадувалася… Вибачте.
— Мені нема чого йому сказати, — голос Анни затремтів. — І я не можу на нього вплинути. Для нього я — ніхто. Порожнє місце. Ви ж це знаєте.
У кімнаті запала важка тиша. Катя зітхнула.
— Розумієте, Максим завжди був таким. Дивним у своїй одержимості. Я думала, з роками це мине, що він заспокоїться, переросте це. Але він не змінювався. Він не вміє відпускати. І не вміє по-справжньому кохати…
Раптом вони помітили, що розмовляють не як суперниці, а як дві жертви однієї й тієї ж бурі.
На короткий час зникла ворожість, залишилася лише спільна біда.
Вони поговорили ще кілька хвилин, так само мило й діловито. Катя ще раз вибачилася й пішла.
Анна зачинила за нею двері й втомлено впала в крісло. У тиші квартири її рішення сформувалося з кришталевою ясністю. Вона більше ніколи в житті не підпустить до себе чоловіка, який не розібрався зі своїм минулим.
Не стане нічиїм пластиром, нічиїм інструментом для помсти й нічиєю розрадою від самотності.
Вона поклялася собі. Раз і назавжди. А поки що треба жити далі, будувати своє майбутнє, без нього…
