— Заберіть її подалі, не хочу бачити!
Світлана відвернулася до стіни, коли акушерка показала їй новонароджену доньку. Руді волоски немовляти виблискували під світлом лікарняної лампи, але мати навіть не поглянула на дитину вдруге.
Денису вона коротко повідомила по телефону:
— Дівчинка не вижила.
Він особливо не засмутився. Дитина від випадкового зв’язку йому була не потрібна.
Світлана мріяла про неї два роки, працюючи в магазині його матері, але хлопець віддавав перевагу більш легковажним дівчатам.
Коли ж він нарешті звернув на неї увагу, виявилося, що вже пізно — Світлана чекала дитину від Романа, рудого водія, який розвозив товари для магазину.
Романа вона відшила одразу після першої ночі з Денисом. А коли зрозуміла, що при надії, переконала себе — дитина від коханого. До появи малятка вона вірила в це. Але варто було побачити руде волосся доньки, як ілюзія розсипалася.
Дівчинку в пологовому будинку назвали Валерією. У народі казали — руді приносять щастя. Але поки що щастя в житті маленької Лєри не було.
У дитячому будинку її відразу не полюбили. Діти дражнили, вихователі ставилися байдуже. Тільки Тамара Іванівна, літня жінка з добрими очима, завжди заступалася за Лєру.
— Красуня росте, — казала вона, заплітаючи дівчинці косички. — Шкода, що у мене вже четверо своїх, інакше я б тебе забрала.
Коли Лєрі виповнилося вісім років, до дитячого будинку прийшли потенційні батьки. Анатолій Петрович, сільський ветеринар, та його дружина Зінаїда Михайлівна шукали хлопчика. Але Тамара Іванівна спеціально привела з собою Леру.
Чоловік поглянув на руду дівчинку й завмер. У її переляканих зелених очах він побачив перелякане лисеня. Щось затремтіло в його серці.
— А можна удочерити цю дівчинку? — тихо запитав він дружину.
Зінаїда незадоволено стиснула губи, але промовчала.
Через місяць Лєра їхала в село Березівка до нових батьків. Анатолій Петрович тримав її за руку й розповідав про собаку Рекса, про роботу на фермі, про те, як чудово мати помічницю.
Зінаїда Михайлівна йшла поруч, мовчачи. У глибині душі вона звинувачувала чоловіка в їхній бездітності, хоча лікарі стверджували протилежне. Прийомна дочка була для неї тягарем, але суперечити чоловікові вона не наважувалася.
У селі Лєра швидко прив’язалася до батька. Анатолій Петрович не міг натішитися дочкою — розумною, ласкавою, яка все швидко схоплює. Він брав її з собою на виклики до хворих тварин, пояснював особливості ветеринарної справи.
— Хочеш стати ветеринаром, як тато? — запитував він.
— Хочу! — відповідала Лєра. — Буду лікувати всіх собачок і корів!
До десяти років вона вже вміла робити уколи та розрізняти симптоми основних хвороб худоби. Мрія стати ветеринаром міцніла з кожним роком.
З Зінаїдою стосунки не складалися. Жінка регулярно купувала доньці одяг, готувала обід, але душевного тепла між ними не було. Зінаїда дедалі частіше прикладалася до пляшки, особливо коли чоловіка не було вдома.
— Зіна, кинь це, — попереджав Анатолій. — Дитина бачить.
— Яка дитина? — огризалася дружина. — Чужа дівчинка, яку ти притягнув з жалю!
Лєра все чула й розуміла. Але любові батька їй вистачало.
У дев’ятому класі вона оголосила батькам про своє рішення:
— Я хочу вступити до ветеринарного коледжу.
— Правильно, донечко, — зрадів Анатолій. — Закінчиш навчання, будемо разом працювати.
Навчання було платним, але батько не шкодував грошей. Лєра навчалася в обласному центрі, жила в гуртожитку, приїжджала додому на вихідні.
Нещастя сталося на третьому курсі. Анатолій Петрович пішов з життя від інфаркту прямо на фермі. Швидка допомога не встигла доїхати до села.
Лєра приїхала на похорон і не могла повірити в те, що сталося. Єдина людина, яка по-справжньому її любила, пішла назавжди.
Зінаїда була напідпитку з самого ранку. Побачивши труну з чоловіком, вона вибухнула істерикою:
— Як він посмів піти з життя! Заради чого тепер жити? Пенсії немає, будинок розвалюється!
Після похорону в будинку з’явився Олександр — друзяка з сусіднього села. Він не збирався йти, а Зінаїда не збиралася його виганяти.
— Чого так витріщаєшся? — грубо запитала вона Лєру. — Думаєш, я все життя буду сумувати за твоїм батьком? Сашко — хороший чоловік, він залишиться зі мною. А ти думай, де будеш жити. Будинок мій, і я не зобов’язана тебе утримувати.
Лєра зібрала речі зі сльозами на очах. У селі всі знали, що Зінаїда вигнала прийомну дочку, але ніхто не міг допомогти.
По дорозі до автобуса її зупинила Галина Степанівна, мати місцевого комбайнера Андрія.
— Лєрочко, не плач. Куди тепер підеш?
— Не знаю, тітонько Галю. Буду шукати роботу в місті, кидати навчання не хочу.
Жінка задумливо подивилася на дівчину.
— А в мене до тебе є пропозиція. Ми з сином оплатимо твоє навчання, а ти вийдеш заміж за Андрія. Йому вже двадцять два, пора заводити сім’ю.
Лєра розгубилася. Андрія вона знала — товстий, незграбний, вічно в брудному одязі. Дівчата з ним не зустрічалися.
— Тітонько Галю, я не можу. Ми ж один одного не кохаємо.
— Кохання прийде. Головне, щоб людина була доброю. Подумай, люба.
У місті Лєра влаштувалася мити посуд у кафе вечорами. Дуже втомлювалася, вчитися стало важко. До іспитів залишалися місяці, а гроші на навчання потрібні були вже зараз.
Пізно ввечері вона стояла біля будинку Галини Степанівни.
— Хто там? — пролунав голос господині.
— Це Лєра, тітонько Галю. Я згодна на вашу пропозицію.
Жінка відчинила двері й посміхнулася:
— Молодець, що зважилася. Заходь, чай поставлю.
Весілля відсвяткували скромно. Лєра почувалася, наче на чужому святі. Андрій був добрий до неї, але вона не відчувала нічого, крім вдячності.
Перед від’їздом до міста Лєра завітала до Зінаїди, щоб забрати останні речі. Картина в будинку була гнітючою — мачуха при надії, її співмешканець спав у взутті на ліжку, всюди валялися пляшки.
— Засуджуєш? — хрипло запитала Зінаїда. — А я щаслива. У мене буде власна дитина, а не чужа, як ти.
Після закінчення коледжу Лєра повернулася в село дипломованим ветеринаром. Роботу знайшла швидко — фахівці в районі були потрібні.
Андрій зустрів дружину з боязкою радістю. Він боявся, що освічена Лєра зневажатиме його. Але вона вирішила інакше.
— Андрію, — сказала вона чоловікові після вечері, — давай приведемо тебе у форму. Ти молодий, гарний, тільки над собою треба попрацювати.
Андрій був готовий на все заради дружини. Він сів на дієту, почав бігати вранці, став стежити за одягом. Лєра навчила його грати в шахи, підкидала цікаві книги.
Через пів року сусіди не впізнавали Андрія. Він схуд, підтягнувся, навіть говорити став впевненіше.
— Лєрка з нашого Андрія принца зробила! — дивувалися в селі.
А сам Андрій дивився на дружину з обожнюванням:
— Ти моє сонечко, моя руда.
Зінаїда народила сина Єгора, але радіти довелося недовго. Через пів року жінка пішла з життя від цирозу печінки. Трирічний хлопчик залишився сиротою.
— Лєро, — тихо сказав Андрій дружині, — а давай візьмемо Єгора до себе? Шкода хлопця.
Лєра довго мовчала. Потім кивнула:
— Давай. Я знаю, як це — бути нікому не потрібним.
Оформлення опіки зайняло кілька місяців. Єгор спочатку боявся нових батьків, але Лєра терпляче завойовувала його довіру.
Розбираючи речі Анатолія Петровича, вона знайшла заповіт. Будинок був оформлений на неї ще за життя батька. Зінаїда знала про це, але мовчала, коли виганяла падчерку.
— Андрію, — сказала Лєра чоловікові, показуючи документи, — тепер ми можемо жити окремо від твоєї мами. Будинок батька великий, тільки ремонт потрібен.
— Як окремо? — не зрозумів Андрій.
— А ось так. Родині з дітьми потрібен власний простір.
— З дітьми? — перепитав він і раптом усе зрозумів. — Лєро, ти справді чекаєш на дитину?
Вона кивнула, і він закружляв дружину по кімнаті.
Минуло три роки. Лєра працювала районним ветеринаром, Андрій — комбайнером. У їхньому домі росли Єгор і маленька руда Ольга. Галина Степанівна часто приходила допомагати з онуками.
— Ніколи не думав, що буду таким щасливим, — казав Андрій дружині перед сном.
Лєра гладила його по волоссю й посміхалася. Вона теж була щаслива. Шлях до цього щастя був тернистим, але кожне випробування того варте.
Руді дійсно приносять щастя. Просто іноді для цього потрібен час.
