— З понеділка я вас виписую на роботу, — сказала лікарка й додала: — Якщо не хочете більше хворіти, звільняйтеся з заводу й міняйте клімат. Переїжджайте туди, де росте хвойний ліс.
Анна взяла лікарняний лист і попрямувала до виходу:
«Легко давати такі поради. А якщо мені вже п’ятдесят, чоловіка немає й ніколи не було, а зарплата — двадцять п’ять тисяч гривень? — міркувала вона, вийшовши на залиту літнім сонцем вулицю.
— Через тиждень відпустка, може, й справді кудись поїхати? Грошей трохи маю. Разом із відпускними набереться тисяч п’ятдесят-шістдесят. Але куди? Страшно, адже в мене хронічний бронхіт, раптом знову схопить. Коли не працюю на заводі, він так не дошкуляє.
До відпустки ще цілий тиждень, треба менше бігати цехами, бо знову дасться взнаки. Інші диспетчери спокійно ходять, а я метушуся, наче заведена. Змінити роботу… Де її зараз знайдеш, а до пенсії ще довго. Зовсім пропаду».
Біля будинку їй зустрівся сусід з іншого під’їзду. Борис був розлучений і трохи старший за неї. Коли бував тверезим, зазвичай лише стримано вітався, але сьогодні був явно «під хмеликом».
— Привіт, сусідко!
— Борисе, ще й третьої години немає, а ти вже веселий.
— З понеділка я у відпустці! — щасливо посміхнувся той. — Начальник раніше відпустив.
— У мене теж за тиждень відпустка.
— А ти чого не на зміні?
— На лікарняному була, з понеділка виписали, — їй раптом захотілося виговоритися. — Лікарка каже, треба міняти клімат. Потрібно їхати туди, де хвойні ліси.
— А я раніше якраз біля такого лісу й жив. Чверть століття минула, як сюди переїхав. Тягне на малу батьківщину, але тепер уже, мабуть, тут назавжди.
— А я ніколи в справжньому хвойному лісі й не була…
— Як це не була? — здивувався Борис.
— Та ось так. Народилася в нашому місті й просиділа тут усе життя.
— Я раніше часто додому їздив, поки батьки були живі. Зараз там тільки брат залишився.
— А я, мабуть, лісу вже й не побачу, — важко зітхнула жінка.
— Анно, поїхали зі мною!
— Боря, ти що, куди я з тобою поїду?
— До мене на батьківщину, у Карпати. Там навколо такі ліси — дихати не передихати! — мовив він цілком серйозно.
— Боря, давай ти проспишся і добре подумаєш над тим, що сказав.
Вони дійшли до її під’їзду.
— Гаразд, Анно, подумаю, — сумно промовив він і пішов до себе.
Прийшовши додому, Анна спіймала себе на думці, що пропозиція сусіда не виходить із голови:
«Навіщо він це сказав? Як він собі це уявляє? Приїде до брата з чужою незнайомою жінкою, та ще й хворою. Я ж там у них цілу ніч кашлятиму… — але думки раптом повернули в інше русло.
— А якби й поїхала? Він же непоганий чоловік, працює, заробляє. Дружина давно пішла, діти виросли й роз’їхалися. Може, хоч раз у житті побачила б справжні гори й ліс…»
Субота минула в домашніх клопотах, і розмова сама собою забулася. А в неділю зранку пролунав дзвінок у домофон.
— Хто там?
— Анно, це я, Борис.
— Боря?.. — здивувалася вона.
— Відчини, будь ласка! Треба поговорити.
— Заходь, — вона натиснула кнопку й кинулася до дзеркала поправити зачіску.
— Привіт, Анно! Я ось чого прийшов… — він ступив через поріг.
Анна оглянула його: вдягнений охайно, тверезий.
— Заходь на кухню, там усе розповіси! Сідай, зараз чаю наллю.
— Може, мені збігати за цукерками? — трохи зніяковів сусід.
— Наступного разу з цукерками прийдеш. Частуйся бутербродами, тільки вони в мене з висівковим хлібом.
— Та мені байдуже, який хліб. Анно, я все обдумав. Ти їдеш зі мною на мою малу батьківщину.
Вона поперхнулася чаєм і довго не могла відкашлятися.
— Ти ніби тверезий, а такі дурниці кажеш.
— Чому дурниці? Зупинимося в брата. Будемо щодня в ліс ходити.
— Уяви собі: ти привіз незнайому жінку, яка серед ночі заходиться кашлем!
— У нього велика трикімнатна квартира, діти давно живуть окремо. Місця всім вистачить.
— Ну, я навіть не знаю… — на обличчі Анни з’явилася мрійлива посмішка. — Мені ще тиждень відпрацювати треба.
— Тож квитки треба купувати вже сьогодні! Зараз літо, до Західної України все розкуповують миттєво. Збирайся, пішли на вокзал!
Анні невимовно хотілося поїхати. Вона розуміла: якщо не наважиться зараз, до завтра точно передумає й злякається.
— Поїхали! — рішуче кивнула вона. — Дай мені годину збиратися.
— Я краще тут почекаю, — усміхнувся Борис. — Ножі тобі тим часом наточу, бо вони в тебе хліб не ріжуть, а чавлять.
Хороших місць у плацкарті на потрібну суботу вже не було, тож вони вирішили не економити й взяли купе.
— Ходімо відсвяткуємо купівлю квитків? — запропонував Борис на зворотному шляху.
— Куди?
— У той ресторанчик біля парку.
— Що, просто так — у ресторан? — розгубилася вона. — Там же ціни…
— Я сьогодні багатий, у п’ятницю відпускні отримав. Ходімо, Анно! — він подав їй руку.
І вона не змогла відмовити. Після ресторану вони гуляли алеями, їли морозиво та каталися на атракціонах, ніби їм було не по п’ятдесят, а по двадцять років. Повернулися додому вже увечері, і розлучатися зовсім не хотілося.
— Ходімо до мене вечеряти, — тихо мовила Анна.
Борис залишився до ранку, і Анна вперше в житті ледь не запізнилася на зміну.
Увечері він зустрів її біля прохідної заводу. І відтоді зустрічав щодня. Вона почувалася щасливою, але пил і задуха цехів робили своє — хвороба знову нагадувала про себе.
Що цікаво, поруч із Борисом кашель ніби відступав, але щоночі, коли він ішов до себе, щоб дати їй виспатися, вона довго не могла заснути через болісні напади.
День від’їзду наближався. Анну охоплювали сумніви, але відступати було пізно.
І ось вони в купе. Потяг рушив.
— Боря, ти лягай спати, а я посиджу, — мовила вона, боячись, що в горизонтальному положенні кашель одразу скує груди.
Він сів поруч і обійняв її за плечі:
— Посидимо разом.
Так вони й заснули вдвох — прихилившись одне до одного під мірний стукіт коліс. Увесь наступний день Борис розповідав їй про гори, про дитинство, розважав історіями.
Анна помітила: як тільки вона забувала про свою хворобу, кашель справді вщухав.
Ніч минула спокійно, а вранці потяг прибув до невеликого містечка, затиснутого між гірськими хребтами. Вони вийшли на перон. До них одразу підбіг чоловік, надзвичайно схожий на Бориса. Брати міцно обійнялися.
— Анно, це мій брат Сергій!
Сергій приязно посміхнувся й узяв її сумку:
— Дуже радий! Ходімо до машини, тут близько.
Вийшовши з будівлі вокзалу, Анна завмерла: з усіх боків піднімалися величні гори, вкриті суцільним зеленим килимом, а саме містечко лежало в мальовничій долині. Повітря було настільки чистим і пахучим, що від першого ж глибокого вдиху паморочилося в голові.
За чверть години вони зупинилися біля п’ятиповерхівки, яка стояла практично на околиці. Густий ліс починався просто за будинками й ніби нависав над подвір’ям.
У квартирі їх зустріла усміхнена господиня:
— Я Світлана! Ого, які гості! Заходьте швидше!
— Анна, — тихо промовила гостя й раптом закашлялася — підйом сходами та хвилювання зробили своє.
— Ой, трохи занедужала? — заклопотано мовила Світлана. — Мабуть, у потязі під кондиціонером продуло. Нічого, зараз будемо лікуватися!
За святковим столом Світлана одразу взяла ініціативу у свої руки:
— Чоловіки хай собі по чарці перехилять, а ми з тобою, Анно, вип’ємо цілющого бальзаму на карпатських травах — він від усього допомагає! І дивіться мені, — звернулася вона до чоловіків, — не захоплюйтеся, Сергію завтра на роботу!
Анна намагалася їсти небагато, побоюючись, що повний шлунок спровокує новий напад кашлю. Але чи то карпатський бальзам подіяв, чи то особлива атмосфера гостинності, та вечір минув спокійно.
Допомігши прибрати зі столу, вона валилася з ніг від утоми й міцно заснула.
Наступного ранку вона прокинулася від тихого гомону на кухні: Сергій зі Світланою збиралися на роботу. Коли двері за господарями зачинилися, Анна не витримала й болісно закашлялася в подушку.
До кімнати зайшов Борис:
— Збирайся! Підемо в ліс.
— Я не зможу, — мовила вона крізь сльози. — Даремно я поїхала, тільки зіпсую тобі відпочинок…
— Збирайся, Анно. Повільно підемо.
Вони йшли повільно, роблячи зупинки. Зайшли під зелене шатро лісу.
Величезні сосни та величні смереки впиралися кронами в саме небо.
— Які високі ялинки! — здивовано мовила Анна.
— Це смереки й ялиці, — посміхнувся Борис. — Ходімо далі!
Він підвів її до іншого дерева з м’якою, ніжною хвою:
— А це модрина. Коли ми були малими, — він зірвав пучок свіжих голочок, — ми це їли. Спробуй!
— На смак? — здивувалася вона.
— Еге ж. Спробуй, вона вітамінна! — він поклав собі до рота кілько голочок.
Анна обережно розжувала хвоинку:
— Ой, кисленька! Як щавель.
— Ми в дитинстві пів лісу перекуштували, — усміхнувся Борис і взяв її за руку. — Ходімо, зараз знайдемо дещо дійсно смачне.
Справжню лісову суницю бачила колись?
— Та в нас на базарі продають полуницю, її суницею називають…
— Ні, то садова полуниця. А це — дика, справжня. Дивися під кущ!
Він простягнув їй гілочку з кількома дрібними, але яскраво-червоними ягодами. Анна скуштувала — і їй здалося, що вона ніколи в житті не куштувала нічого запашнішого й солодшого.
Вони почали шукати ягідні галявини, забувши про все на світі…
Додому повернулися вже після обіду. Приготували вечерю для господарів, і тільки увечері Анна з подивом усвідомила: відтоді, як вони ступили до лісу, вона жодного разу не закашляла.
Увесь тиждень вони щодня блукали лісовими стежками. Щодня Анні ставало все легше дихати, а грудний біль і кашель зникли.
На вихідні вони разом із Сергієм, його сином та невісткою поїхали на гірське озеро з ночівлею. За свої п’ятдесят років Анна жодного разу не спала в наметі, не їла юшки, звареної на багатті, і не дивилася на величезні гірські зорі.
Але відпустка добігала кінця. У понеділок вони сіли у зворотний потяг — до свого промислового міста, де немає смерек, гірського повітря й суничних галявин. Де чекав пильний завод і де хвороба могла повернутися знову.
Через кілька днів після повернення в квартирі Бориса пролунав телефонний дзвінок. Він схопив трубку:
— Алло! Привіт, Серього!
— Привіт, Борисе! Слухай уважно: я знайшов вам варіант обміну! П’ятиповерхівка просто під лісом, двокімнатна квартира на другому поверсі, чистенька, з гарним ремонтом. Власники згодні обміняти її на ваші дві однокімнатні без жодних доплат — їм терміново потрібно переїхати. Я дав твій номер, вони зараз зателефонують!
— Брате… Дякую тобі!
— Будемо жити поруч!
— Що там, Боря? — вибігла з кухні схвильована Анна.
— Усе, Анно! Знайшовся обмін! Зараз зателефонують. Переїжджаємо жити до лісу. Ти більше ніколи не хворітимеш!
— Невже це правда?.. — її очі наповнилися сльозами щастя.
У цей момент телефон у руках Бориса знову заграв мелодію.
— Доброго дня! Це Борис?
— Так, я!
— Ми щодо обміну квартир…
