Коли Ольга сказала: «Мамо, переїжджай до нас», я зраділа. Наївна, що тут скажеш.
Ольга приїхала в жовтні. Привезла яблука, банку меду і розмову, до якої, мабуть, готувалася давно. Мовляв, тобі тут важко одній, сходи слизькі, до поліклініки далеко, а у нас Даринка росте, їй потрібна бабуся.
Ольга говорила впевнено, рубала фразами: збирайся, у нас кімната вільна, а за квартирою нехай Клава пригляне.
Клава, сусідка, ще тоді похитала головою:
– Тоню, ти добре подумай.
Я відмахнулася. Це ж дочка, не чужа. Зібрала валізу і переїхала до Ольги.
У Києві все закрутилося швидко. Мені дісталася маленька кімната з вікном у двір, де гуділа вентиляція сусіднього магазину. Я вирішила, що приживуся.
Ольга працювала допізна і щоранку перед виходом залишала мені список: що купити, що приготувати, ну і так далі. Списки були докладні, з вказівками. Через тиждень Ольга попросила мою пенсійну картку. Я віддала, Ольга поклала картку собі в гаманець.
У магазин я тепер ходила з готівкою, яку Ольга видавала вранці. Треба сказати, не просто видавала. Клала на стіл купюру і казала:
– Ось на сьогодні. Чеки не забудь взяти.
Я брала чеки, Ольга перевіряла. Одного разу я купила банку сметани, густої, домашньої, до якої звикла у своєму містечку. Увечері Ольга мовчки поклала сметану в холодильник і сказала:
– Ми жирне не їмо. Не витрачайся на дурниці.
Я подумала: ну, гаразд. Її дім, її правила.
Якось у черзі біля каси переді мною опинилася жінка, теж літня, у береті набік. Розрахувалася карткою, потім повернулася до подруги і сказала:
– Ось, цукерки собі взяла. Хоч маленька, а свобода – захотіла і купила.
Подруга засміялася. Я відвела погляд.
Увечері згадала цю жінку в береті й довго лежала, розглядаючи стелю. Потім перевернулася на бік і сказала собі: дурниці, Тоня. Спи.
До зими я освоїлася… Втім, слово «освоїлася» тут не дуже підходить. Швидше, звикла. Звикла вставати раніше за всіх, варити кашу Даринці, мити підлоги, перебирати білизну. Звикла до того, що мій день починається з чужого списку і закінчується чужим посудом.
Ольга, треба сказати, не була злою. Вона була впевненою. Впевненою в тому, що знає краще: як прати, як готувати, як жити. Вона проходила по кухні швидким кроком і кидала на ходу:
– Мамо, суп пересолений.
Я мовчала. Суп був нормальний, я його пробувала.
Петро, зять, вечеряв мовчки. Високий, кістлявий, він завжди зморщував чоло, коли жував, ніби розв’язував задачу. Носив піджак поверх футболки і виглядав так, ніби вийшов із реклами чогось непотрібного. До мене звертався рідко, коротко:
– Мамо, передай хліб.
Або:
– Мамо, телевізор тихіше.
Я передавала і зменшувала звук.
Якось Ольга сказала:
– Що, мамо, Клава знову тобі дзвонила? Я бачила вхідний дзвінок. Що ти їй розповідаєш? Вона налаштовує тебе проти нас, я ж бачу.
Клава, звичайно, нікого не налаштовувала. Клава питала про мене і розповідала свої новини. Але Ольга вирішила, що Клава заважає.
– Мамо, ну не дзвони їй щодня. Що люди подумають – ніби тобі тут погано!
Я перестала дзвонити. Потім перестала виходити на вулицю без потреби. Потім перестала сперечатися, коли Ольга переробляла за мною прибирання, демонстративно проводячи ганчіркою по підвіконню, яке я вже витирала.
Одного разу Петро сказав за вечерею, не піднімаючи очей від тарілки:
– Мамо, ти б полегше з Олею. Вона ж тебе годує.
Ольга промовчала, але губи затремтіли, і я зрозуміла, що вона задоволена. Я допила чай, встала, віднесла посуд у раковину. Потім вийшла в коридор і набрала Клаві:
– Клаво, я сумую.
Клава сказала:
– Тоню, а ти чого шепочеш? У тебе там все нормально?
Я відповіла:
– Нормально, Клаво. Напевно, нормально.
Того вечора, коли Даринка показувала мені, як надсилати стікери в телефоні, я надіслала Клаві кота з букетом. Клава надіслала сміючий смайлик. Я сиділа з телефоном у руках і посміхалася.
А потім у парку, куди я водила Даринку на майданчик, я побачила жінку. Вона сиділа на лавці сама, з книжкою. Виглядала спокійною, нікуди не поспішала, ні перед ким не звітувала. Просто сиділа й читала. Я дивилася на неї довго, поки Даринка каталася з гірки.
Думала: адже я теж так жила. У своєму місті. Ходила в бібліотеку, купувала собі цукерки, дзвонила Клаві, коли хотіла.
І в який момент все пішло не так?
До весни Ольга заговорила про квартиру. Про мою квартиру.
– Мамо, ну подумай сама. Квартира стоїть порожня, за комунальні платимо, а який з того сенс? Давай здамо – будуть гроші.
Я відмовила. Ольга серйозно подивилася на мене:
– Мамо. Ти одна не впораєшся. Ти вже не в тому віці, щоб на електричках туди-сюди мотатися і за квартирою стежити.
Я повторила свою відповідь. Потім встала і пішла до себе в кімнату. Перед сном я помітила мозоль на правій долоні від швабри, якою щодня мила їхні підлоги.
Вдома я теж мила підлоги, але такого мозоля у мене не було…
Вночі я лежала з відкритими очима. Не від образи, ні. Від чогось іншого, для чого я поки не могла підібрати слів.
Встала в туалет. З кухні через стіну долинали голоси Петра й Ольги. Я зупинилася в коридорі, у капцях, жилетка поверх нічної сорочки.
Петро говорив тихо, але чітко:
– Слухай, ну скільки можна? Нехай уже підпише. Вона через рік все одно буде не в собі, а квартира пропадає.
Ольга відповіла щось тихо, я не розібрала слів. Петро хмикнув:
– Ну так давай по-хорошому.
Я простояла в коридорі, напевно, хвилину. Може, менше. Потім розвернулася, пішла до себе, лягла, але сон не йшов. Мені раптом згадалася жінка в парку з книжкою. І старенька з цукерками. І Клава, яка раз у раз питала:
– Тоню, у тебе там все нормально?
Минув тиждень. Я ходила по квартирі й чогось чекала. І дочекалася.
Вранці Ольга була ласкавою. Зварила мені каву, поставила на стіл вазочку з печивом. Я насторожилася, Ольга ніколи не варила мені каву. Потім пролунав дзвінок у двері.
Увійшла незнайома жінка, Ольга представила:
– Мамо, це нотаріус. Вона допоможе нам оформити документи на квартиру, щоб було простіше.
Нотаріус сіла за стіл, розклала папери, дістала ручку. Ольга встала поруч, поклала мені руку на плече:
– Ось тут підпиши. Я все перевірила. Це для оренди, щоб квартиру здати. Ми ж домовлялися.
Ми не домовлялися. Я сказала «ні» ще тиждень тому…
Папери лежали переді мною, дрібний шрифт плив перед очима. Очі сльозилися від напруги, від світла, від усього одразу. Літери зливалися в кашу. Я бачила слова «довіреність», «право розпорядження», «від імені», але все розпливалося.
Ольга нахилилася.
– Мамо, ну що ти? Тут все просто. Підпиши, і підемо чаю пити.
Я вже взяла ручку. Пальці звично лягли на стрижень, і рука потягнулася до паперу. Ольга посміхнулася.
А потім це спливло. Клава, яка казала:
– Тоню, ніколи нічого не підписуй, якщо не розумієш, що там написано.
Передача по телевізору, де літню жінку виселили з власної квартири. Знову та жінка з цукерками, яка розраховувалася своєю карткою, бо картку в неї ніхто не відбирав…
Я поклала ручку на стіл. Ольга перестала посміхатися.
–Оля, – сказала я, – я спершу піду до юриста. Покажу йому ці папери. Якщо все гаразд, я підпишу.
Ольга стиснула губи. Нотаріус подивилася на неї, потім на мене і почала збирати папери. Ольга зашипіла:
– Та що ти робиш? Перед людиною соромно. Ми ж для тебе стараємося!
Я встала. Петро, який сидів у кріслі з телефоном, підняв голову і зморщив чоло.
– Ви старалися, – сказала я. – Я бачила, як ви старалися. Карту забрали, подругу від мене відібрали, а тепер нотаріуса привели. Поки я ще розумію, що підписую, так, Петре?
Петро смикнув підборіддям, але не знайшов, що сказати. Ольга стиснула край столу.
Я пішла до своєї кімнати, дістала валізу, з якою приїхала. Зібрала речі. Паспорт лежав у тумбочці під стосом носових хусток, на місці, слава Богу. По дорозі до передпокою заглянула на кухню: сумочка Ольги висіла на стільці.
Я дістала її гаманець, витягла свою пенсійну картку і засунула в кишеню жилетки. Потім переодяглася і пішла до вхідних дверей
Ольга кинулася до мене:
– Мамо, ти куди?!
– Додому, Оля.
– Мамо, зачекай… – затараторила вона. – Давай поговоримо!
Я чекати не стала.
Я повернулася додому, і все пішло по-старому.
Клава заходила майже щодня – просто поговорити. Я ходила по магазинах зі своєю карткою, купувала сир, хліб і цукерки, коли хотіла.
Ольга дзвонила перші два тижні. Я не брала трубку. Потім вона перестала дзвонити. Я чула від спільних знайомих, що Ольга найняла няню, за гроші, звісно. А Петро, напевно, сидів і хмурив чоло, як завжди…
Дарина писала мені стікери в месенджері. Котиків з букетами, сердечка, одного разу надіслала фотографію дерева за вікном. Я відповідала такими ж котиками. Ольга, мабуть, не знала. Або знала, але мовчала.
Ми не помирилися. Ольга не приїжджала, я не кликала.
Іноді вечорами я думала, може, даремно я так роблю?
