– Я помилилася! Вибач мене. Навіщо ми розлучилися?
Він дивився на неї здивовано. Зараз він був упевнений, що вони вчинили правильно.
-Анно, що сталося?
Вона підійшла і взяла його за ґудзик на пальті:
– Давай помиримося. Спробуємо ще раз, га, Тіме?
Він обережно вивільнив ґудзик з її пальців і сказав:
– Вибач. У мене вже є своє особисте життя…
Вони прожили разом двадцять років. Ціле життя. Виросли діти – дві доньки, Аріна та Неллі.
І ось, проживши двадцять років разом, у любові та злагоді, Тимур та Анна виявили, що все кудись поділося. І любов, і злагода.
Тимур без любові та злагоди виявився розгубленим. Для Анни він став незручним. З одного боку, він був їй рідним. Вона жаліла Тимура і дуже переживала за нього. З іншого боку, розгубленість чоловіка призвела до того, що він почав прикладатися до чарки й влаштовувати скандали. Кричав, гидоти прямо Анні в обличчя. Звинувачував у всьому.
Аріна, старша дочка, вийшла заміж. Вони з чоловіком орендували квартиру. Неллі, молодша, поїхала вчитися до Харкова.
Анна трагічно зітхала, слухаючи негатив, який виливав на неї Тимур, і раділа, що скандалів не бачать дочки.
Тимур не те щоб почав спив.тися. Він просто цілий тиждень ходив на роботу, яка теж була досить нервовою – Тимур працював директором агентства нерухомості. А вечорами приходив додому, де більше не було ні любові, ні розуміння, від чого в опалюваній квартирі ставало тужно і холодно.
Тому до п’ятниці Тимур настільки морально виснажувався, що приймав на душу , не доходячи додому. А вдома вже зривався на дружину.
— Ми все життя прикидалися! — кричав він. — Якби кохали, це б нікуди не поділося! Це ти придумала таку політику — прикидатися. Ти придумала, і мене в це втягнула!
Тимур міг обзивати Анну нехорошими словами. Пару раз розбив посуд. Спеціально.
Дружина поводилася дивно. Вона щось повторювала про те, що кохала його. Просто все колись закінчується, ось і в неї… все закінчилося. Вона відчуває себе винною і готова вислуховувати образи, але нічого не може вдіяти.
Почалося непорозуміння в подружньому ліжку. Темпераментний Тимур вважав, що в сорок чотири роки зарано закінчувати з інтимним життям. А в Анни зникло бажання. Вона й сама до кінця не знала, чи зникло воно саме до Тимура, чи взагалі… але після від’їзду Неллі Анна зайняла її кімнату.
«Втомилася, – так вона сказала чоловікові. – Втомилася, більше нічого не хочу».
– Ось я й дурень був! Все життя тобі був вірний. Якби знав, то краще б зраджував. Зараз би мав готову коханку. Нормальну, не таку, як ти, заморожена риба.
Анні було прикро. Коли у них все було, вона не була ніякою замороженою рибою.
Тверезий, Тимур не влаштовував скандалів і не лаявся. Навіть намагався спілкуватися з Анною вдома по-дружньому. А вона ображалася за те, що він їй наговорив, і спілкуватися не хотіла. Так тривало близько року, потім Тимур зрозумів, що з нього досить:
– Давай розлучимося.
Анна здригнулася. Задумалася. З одного боку, залишатися після сорока одній їй не хотілося. З іншого боку, не буде більше щотижневих скандалів під градусом, коли вона мусить вислуховувати страшні речі про себе. Страшні й несправедливі.
Вона й справді кохала його! І зараз кохає… просто вже не як чоловіка. Як родича, чи що…Її самолюбство було трохи зачеплено. І ось вона дочекалася, поки Тимур запропонує розлучення! Треба було запропонувати першій. А тепер уже що…
— Гаразд, — байдуже сказала Анна. — Давай розлучимося.
Вони подали заяву, і їх досить швидко розлучили. Тимур купив собі двокімнатну квартиру в іпотеку і перевіз свої речі.
— Навіщо тобі двокімнатна квартира? — здивувалася Анна.
— Взагалі, це вже тебе не стосується, — відповів Тимур.
Він був і радий розлученню, і не радий. Радий, бо тепер мав повне право жити, як заманеться. Зустрічатися з жінками. Можливо, навіть одружитися вдруге. А не радий, бо розраховував прожити все життя з Анною. Такий був план спочатку.
Усвідомивши, що безпричинно накричав на колишню дружину, Тимур сказав:
– Двокімнатна, щоб дівчата могли приїжджати і до мене. Не просто чаю випити, а погостювати. Не Аріна, – вона вже відрізаний шматок, – так хоч Неллі.
У кожного пішло своє життя. Спочатку Анні було добре. Спокійно. Повертаєшся в порожню квартиру, і навіть вечерю готувати не треба. Захотіла – зробила собі омлет. А не захотіла – випила кефіру на ніч, і досить.
Не треба сперечатися перед телевізором з кимось, який канал увімкнути – спортивний чи з мелодрамами. Прання вдвічі менше. Квартира без безладу. І не треба зранку бігти у ванну, щоб привести себе до ладу. Хоча б мінімально, щоб не виглядати розпатланою.
Яка тепер різниця? Нікому не треба подобатися, одягайся, як хочеш.
Потім Анна трохи занудьгувала. Зателефонувала Аріні, запитала, коли їх чекати в гості.
– Мамо, ну які гості! Ми обоє вчимося, заробляємо на оренду. Зовсім немає часу.
– То, може, я до вас приїду?
– Можна. Ти одна, чи що, приїдеш?
Вони не повідомили дітям про розлучення. Не випало нагоди. Анна вирішила, що поїде в гості й розповість.
Пару тижнів Анна з Аріною намагалися домовитися, щоб вільний час збігся. Зрештою Анна здалася. Не потрібна, так і не треба! Вона знає свою дорогоцінну донечку. Вся в татка. Проблеми виникнуть – сама прибіжить.
Вона зателефонувала Неллі. З’ясувалося, що молодша знає про розлучення батьків. Їй розповів батько. Ну, вона завжди була ближчою до Тимура, ніж до Анни.
На канікули, сказала донька, приїхати не зможе.
– У нас вистава. Вибач, мамо. А ти як взагалі? У порядку?
Анна запевнила доньку, що все гаразд. Навіщо їй дитину засмучувати? Ось, у неї все так добре складається. На другому курсі вже якісь вистави.
Просидівши якийсь час від нудьги, Анна почала шкодувати про розлучення. Навіть не про розлучення, а про свою нерозумну поведінку. Що їй спало на думку тримати чоловіка на голодному пайку? Хтозна, кому чого не хочеться – подружній обов’язок ще ніхто не скасовував. Носом крутила. Ось і сиди тепер сама.
Вона лаяла себе і докоряла. Подумала, що без Тимура їй погано. Насправді, Анні було погано одній, просто крім Тимура ніхто їй на думку не спав. Все-таки рідний чоловік! Двадцять років, як один день.
Анна спробувала помиритися з Тимуром. Спочатку намагалася домовитися про зустріч – кілька разів дзвонила. Але Тимур, судячи з усього, не мав наміру зустрічатися з колишньою дружиною.
Тоді вона підчепила його після роботи. Нібито просто проходила повз. Не таке вже й велике у них місто!
– Анно? – Тимур підняв брови. – Як ти тут опинилася?
Він взяв її за лікоть, не надто ввічливо, і відвів убік:
– Анно, чого ти хочеш?
Вона зітхнула і опустила погляд:
– Тимур… я була такою дурепою. Вибач мене. Навіщо ми розлучилися?
Тимур дивився на неї здивовано. Зараз він був упевнений, що вони вчинили правильно.
– Анно, що сталося?
Вона підійшла і взяла його за ґудзик на пальті:
– Давай помиримося. Спробуємо ще раз, гаразд?
Він обережно вивільнив ґудзик з її пальців і сказав:
– Вибач. У мене вже є своє особисте життя. Але якщо тобі знадобиться допомога, або щось трапиться – ти знаєш, я завжди…
– Ага, завжди! – голосно схлипнула Анна. – Я дзвонила, просила про зустріч. А ти що?
– Тихіше. Не кричи. З тобою ж нічого не сталося. Ось я й… нічого.
– Сталося. Мені погано без тебе, Тимуре. Розумієш?
Він заперечно похитав головою, кинув «Бувай» і пішов. Вдруге. Він пішов від неї вдруге.
Анну ситуація зачепила. Вона вирішила з’ясувати, що там у Тимура з особистим життям. Це виявилося не так вже й складно – заплатив детективу, і вся інформація у тебе на руках. Навіть адресу нової коханої Тимура та її мобільний телефон.
Анна вирішила більше не витрачати час на телефонні дзвінки. Вона одразу пішла до жінки Лариси за вказаною адресою. Тимур був на роботі — у них раз на місяць була робоча субота. Залишалося сподіватися, що Лариса по суботах не працює.
Анна прийшла в гості до тридцятирічної Лариси і застала її вдома. Збентежена, вона представилася. Попросила вибачення. Потім розуміння. Потім попросила її нічого не говорити Тимуру. Запевнила, що з найкращих намірів вирішила попередити Ларису про те, який монстр її колишній чоловік.
Розповіла, як він вживає, кричить, розбиває посуд. Може й жінку образити (ну, трохи прикрасила). Анна, розповідаючи, згадала всі ті жахливі слова, якими обзивав її Тимур, і аж розплакалася. Ця Лариса ще й кинулася її втішати. Принесла серветки.
– Просто ви така молода… вляпаєтеся, зіпсуєте собі життя.
Лариса була не така вже й молода, але Анна подумала, що похвалити не завадить.
– Слухайте, це все взагалі не схоже на Тимура…
– Так ви ж поки що не живете разом?
– Га? А, ні. Жити не живемо. Так, ночуємо один у одного. В основному у нього.
– Коли він проявить себе, може бути
запізно. Тільки я вас благаю, Ларочка, нічого йому не кажіть, інакше – Анна голосно розплакалася. – Інакше він мене взагалі в.’є!
Лариса пообіцяла не говорити. Анна розуміла, що це все ризиковано – хто її знає, цю Ларису. Візьме, та й скаже.
Вона зробила все, що від неї залежало. Залишалося тільки чекати. На що? Ну, хто знає. Адже вона дала Тимуру зрозуміти, що хоче помиритися і почати все спочатку.
Є надія, що Лариса злякається. І відправить його. Тимур з горя хильне, і прийде до неї, до Анни. А вона вже не буде такою дурепою, і вчинить правильно. Поверне їхні колишні, прекрасні стосунки.
Тимур увечері прийшов до Лариси. Вона нічого йому не сказала, тільки якось пильно на нього дивилася.
— Ларисо, що сталося? — не витримав він.
— Слухай, може, ви.’ємо?
Він здивувався, але не показав цього. Знизав плечима:
— Хочеш — давай. А куди підемо?
— А вдома? Страшно?
— Я нічого не зрозумів, але давай вдома…
Тимур поставився до пропозиції абсолютно без ентузіазму. У підсумку, вони навіть не допили пляшку ігристого на двох. Чоловік мрії Лариси – а він їй дуже подобався – залишався тверезим і адекватним. Тепер Лариса ще менше вірила в ту історію, яку розповіла їй дружина Тимура, бідолаха.
– Розкажи про свою колишню, – попросила Лариса.
Тимур розповідати не став.
– Ларисо, – серйозно сказав він. – У чому справа? Ти дуже дивна!
Вона запнулася.
– Ну? – підганяв її Тимур.
І навіть зараз, коли він явно був роздратований, він не підвищив голосу. А раптом його колишня каже правду? Зараз він тримає себе в руках, а потім вони, наприклад, одружаться, і почнеться… той кошмар, про який розповідала Анна.
– Вона приходила. – зважилася Лариса.
– Хто? – витріщив очі Тимур.
– Анна! Приходила і сказала, що ти посуд розбиваєш, ображати можеш, і прикластися до чарки.
Він похмуро розсміявся. Потер перенісся і сказав:
– Та це ж брехня! Я її жодного разу не чіпав. Ображав словами – бувало. І не пишаюся цим, до речі. Але вибачатися не буду! А вона до мене теж приходила…
Тепер настала черга Ларисі дивуватися. Потім вона нахмурилася і запитала:
– Пропонувала жити разом?
– А ти звідки знаєш?
– Логічно ж. Ти відмовив… ти ж відмовив?
– Звичайно! – запевнив Ларису Тимур.
– Ну ось. Вона вирішила з іншого боку заїхати.
– Так, але звідки Анна взагалі про тебе дізналася? Ні, ну це занадто навіть для неї. – він дістав мобільний.
– Що ти робиш?
– Дзвоню. Скажу все, що я про неї думаю. – кипів він. – Заразом дізнаюся, що все це означає. Вона що, шпигувала за мною?
– Тимур, не треба… не дзвони! – Лариса поклала свою руку на його. – Не треба. Адже їй там теж, мабуть, несолодко. Ось вона й з розуму сходить. Жінки часом дуже винахідливі у своїх спробах повернути чоловіка.
Тимур відклав телефон. Охолов. Підійшов до Лариси й обійняв її. Поцілував у маківку.
– Яка дурниця. Мене не можна повернути. Я зайнятий. Тобою.
Він все-таки поговорив зі своєю колишньою дружиною. Приїхав після роботи до будинку, в якому прожив двадцять років. Подивився на вікна – у кухні горіло світло. Не для нього.
Що вона там робить сама на їхній великій затишній кухні? Точніше, вже не на їхній.
– Анно, вийди. Прогуляємося.
Вона з’явилася через півгодини. Нарядилася, нафарбувалася – прийшла у повній б.йовій готовності. Подивилася на його непроникне обличчя. Він мовчки взяв її під руку, і мовчки вони дійшли до кав’ярні на проспекті. Увійшли, роздяглися. Мовчки. Сівши за столик біля вікна.
– Анно, даремно ти так… – почав Тимур.
– Як? – вона підняла голову і подивилася на нього зверхньо, готова захищатися.
– Даремно ти пішла до Лариси… даремно там все це базікала… я б все одно до тебе не повернувся. Навіть якби з Ларисою не вийшло. Все, Анно. Поїзд відійшов. У депо. Остаточно.
Вона зітхнула. Розслабилася. Зручно вмостилася на стільці. Їм принесли каву та тістечка.
– Дякую, – сказав офіціанту Тимур.
Подивився на Анно. Вона була задумлива.
– Ну, чого ти?
– Думаю. Куди їде мій поїзд? Де його депо?
Він знизав плечима.
– Вибач мене, Тимуре. Я була дурепою й егоїсткою.
– Та годі. У тебе все одно не вийшло нічого зіпсувати.
Вона промовчала. Анна точно знала, що їй вдалося зіпсувати буквально все. Вона зруйнувала їхній шлюб — саме тому, що була дурепою й егоїсткою. Але знову говорити про це вона не мала бажання.
— Мене Неллі покликала до Харкова. На виставу, — сказала Анна .— А тебе?
– Кликала. Я поки не можу. Поїду наступного разу. Зараз багато роботи.
– Ти йди, Тимуре. Йди. Тебе ж чекають…
– Анно, ти головне пам’ятай: ми не чужі. Я завжди поруч із тобою. Я твій друг.
– Я знаю, Тимуре. Вибач мене.
– І ти мене, Анно.
Він поклав на стіл гроші, взяв пальто і пішов. Анна випила остиглу каву і попросила запакувати їй з собою тістечка. Вдома, з книжкою, найсмачніші тістечка у світі. Ні, все-таки в самотності є свої плюси!
Але у долі були на Анну інші плани. У потязі яким вона їхала з Кропивницького до Харкова на виставу до дочки, вона познайомилася з чоловіком. Його звали Андрій, він був сусідом Анни по купе.
Всю дорогу чоловік розважав її веселими історіями з життя, пригощав шоколадом, а коли приїхали на місце, попросив телефон. Анна завагалася.
– Ох… ось я дурень. Така жінка, напевно, заміжня.
Анна бачила, що він щиро засмучений.
– Давайте я допоможу вам із сумкою. – Андрій раптом став діловим і чужим.
– Зачекайте. – вона вчепилася в сумку й не відпускала.
Він тягнув зі свого боку. Це виглядало комічно.
– Зачекайте, Андрію… я дам номер. Я не заміжня. У розлученні.
Він так щиро посміхнувся, що Анні стало приємно. І навіть щось завібрувало в грудях, зліва.
Вона дала телефон, а потім раптом чомусь переконалася, що він не подзвонить. Занадто балакучим був друг Андрій, такі базіки, напевно, у всіх просять телефончик.
Анна добре провела час у Харкові, пораділа за дочку. Відчула гордість. Посумувала. Погуляла з Неллі містом. Потім вони ходили по магазинах і сиділи в кафе, базікаючи про все і ні про що, старанно уникаючи розмов про Тимура. Ось яка розумна виросла Неллі. Все розуміє.
Назад Анна поверталася сумна. Дочка хотіла її проводити, але вона відмовилася. Чомусь знову згадався Андрій.
Ось базікало! Наговорив, а сам не дзвонить. Та все було зрозуміло відразу… хтозна, хто там кому посміхнеться, хтозна, у кого серце затремтить. Вона вже стара. Досить. Помріяла, і все.
Вона сиділа в купе одна. Поїзд уже рушив, двері відчинилися, і увійшов Андрій. Точніше, буквально влетів.
– Привіт! Фух… думав, не встигну все зробити до твого поїзда. Метушився, як навіжений. Ну й відрядження! Зате все встиг.
– Андрію… як ти тут? Ти звідки?
Вони непомітно перейшли на «ти».
– Ти ж казала, коли і яким поїздом повернешся. Я запам’ятав. Сюрприз!
Він відкрив свою велику сумку, дістав звідти тортик і невеликий букет квітів.
– Ось. Це тобі. Вони трохи пом’ялися, але…
– Що ти робиш?
– Залицяюся до тебе. А що, не видно?
Вона задумалася і прийняла квіти.
– Дякую.
– Будь ласка. – посміхнувся Андрій.
Анна занурила ніс у квіти. Їй раптом стало так ніяково, що вона почервоніла. Анна відчула тиху радість. Як же добре, що він прийшов!
