— Ти що? У тебе є квартира, а ти живеш в орендованій!
— А що я можу вдіяти? — відповіла Олеся питанням на питання.
— Треба боротися!
— Як ти собі це уявляєш? — запитала дівчина.
— Я допоможу тобі! Покладися на мене, — сказав Олег і обійняв Олесю за плечі. Вона з вдячністю притиснулася до нього і подумала про те, що тепер дійсно не потрібно все вирішувати самій. Тепер у неї є Олег.
«Мамо… мамочко… Чому так сталося? Чому?» — ось уже дві години тільки ці слова крутилися в голові нещасної Олесі.
Їй повідомили, що мама — єдина найрідніша людина — потрапила в аварію. Машина розбита вщент, а маму врятувати не змогли. Як тепер жити?
Батька в Олесі не було. Він пішов з сім’ї, коли дівчинці ледь виповнилося три роки. Мама, Євгенія, на той час вийшла на роботу, благополучно влаштувавши Олесю в дитячий садок.
Вони жили у трикімнатній квартирі, що дісталася у спадок від батьків Жені. Ще з ними там жив молодший брат Євгенії — В’ячеслав. Так склалося.
У нього була кімната в комуналці, яку залишила йому мати, але він категорично не хотів у ній жити, бо сусіди там були неблагонадійні.
Тож кімната вже багато років стояла зачинена. Здати її не виходило. Заважали ті самі неблагополучні сусіди. Орендарі тікали через тиждень, не витримуючи такого сусідства: шум з ранку до ночі, міцне — рікою (де тільки стільки грошей знаходили?), а ще баян і пісні під нього. Вдень і, іноді, вночі.
Приїжджає поліція, вони присягаються, що ляжуть спати. І лягають. А через годину знову галас. Весь будинок стоїть на вухах, куди тільки не скаржилися, нічого не допомагає. То затихають, то знову.
— А ми власники, з пропискою, і все у нас за документами в порядку, хоч скільки перевіряйте. Нічого не порушуємо. А вдень грати на баяні не заборонено! І співати теж! І взагалі нема чого вдень спати! Хтось на піаніно грає або на трубі, і нічого! А на нас усі скаржаться…
Так і сказали вони поліції.
Ось так і жив В’ячеслав у сестри. А продавати кімнату не хотів, все-таки ж власність, свій куточок. А то в батьківській квартирі, в якій вони жили з Женею та Олесею, у нього була лише одна п’ята частка, решта — Євгенії.
Жили дружно, не сварилися. Женя з донькою трохи заможніші, В’ячеслав бідніший. Євгенія свого часу закінчила хороший інститут, спеціальність теж хорошу отримала, на роботі їй добре платили, а В’ячеслав на шиномонтажі все життя працював.
Без спеціальної освіти у великі технічні центри його не брали, а в малих зарплата не дуже. Можна було б підробляти додатково, та ліні у В’ячеслава було багато, і бажання не було, не хотілося йому крутитися.
Та й заради чого? Сім’ї немає, намагатися нема чого.
Вони жили автономно один від одного. У В’ячеслава був свій холодильник. Він купував собі напівфабрикати і сам їх готував. Іноді сестра пригощала його супом. А каші та салати, які їли «дівчата» (так він називав сестру і племінницю), він не любив їсти. Тому й харчувався окремо.
Їхню маленьку сім’ю чекало велике потрясіння: перебуваючи за кермом своєї машини, Женя виїхала на зустрічну смугу і не вижила. Швидше за все, у неї впав тиск і потемніло в очах.
Олеся пам’ятала, що мати часто скаржилася на таке. Як би там не було, минуле не повернути, і, проводжаючи Євгенію в останню путь, В’ячеслав та Олеся залишилися самі.
Олеся на той час була вже зовсім дорослою, закінчила інститут і нещодавно добре влаштувалася на роботу. Мама раділа за неї. Лише місяць тому вони святкували її першу зарплату. Купили торт, покликали до столу В’ячеслава.
Дядько привітав її з початком кар’єри та побажав, щоб зарплата надалі зростала. Приємно провели час. Щоправда, Євгенія та Олеся відмовилися від міцного, а В’ячеслав трохи випив на честь такої нагоди.
Мама Олесі тоді ще хвилювалася і казала дочці, щоб, мовляв, брат не зійшов на криву доріжку. Цілі в житті у нього немає. Особистого життя теж немає. Так завжди і починається все з дрібниць, а потім хоч кричи, хоч не кричи.
— Що ми з тобою з ним тоді робитимемо? Він нас з розуму зведе! Почне вживати по-чорному? — говорила вона дочці. — А він же тут прописаний, не виженеш. Краще б пішов до сусідів у кімнату в комуналці жити. Треба б з ним поговорити…
Олеся мовчала. Через те, що в неї не було життєвого досвіду, вона не знала, що сказати. У цих питаннях вона повністю покладалася на маму.
А Євгенія мала рацію. Після того, як її не стало, В’ячеслав сильно почав прикладатися до чарки.
Олесю охопила паніка. Поки він вживав тихо і просто сидів у своїй кімнаті, але дівчина побоювалася гіршого. Їй було дуже погано без мами, вона багато плакала, хотілося вити і на стіну лізти! В’ячеслав навіть пропонував Олесі посидіти з ним, але вона, звичайно ж, відмовилася.
Одного разу, прийшовши з роботи, Олеся застала вдома невелику компанію дивних товаришів. Як колись висловлювалася мама, «синяків». Обличчя у них, і справді, були сині.
Одному В’ячеславу вживати стало нудно. Що вони святкували, невідомо, але було цілком ясно, що йти вони не збиралися.
Того вечора Олеся вперше повечеряла у себе в кімнаті, міцно зачинивши двері. Вона випила кефір з печивом і лягла спати. Сон не йшов: у квартирі були чужі люди, це лякало дівчину. На щастя, до третьої години ночі вони пішли, і вона змогла спокійно заснути.
Вранці на кухні Олеся виявила сліди недавнього свята. Довелося ретельно прибирати.
Таке стало повторюватися часто. Усі цінні речі Олеся віднесла до своєї кімнати й ретельно сховала. Намагалася поговорити з дядьком, але це мало що дало.
Відпустка, яка в нього була, давно закінчилася, а він просто не виходив на роботу. «І, напевно, його вже звільнили», — думала Олеся з жахом.
— Як з цим усім жити, мамо? — плакала Олеся ночами.
***
— Перевести вашу житлову площу в комунальну квартиру не вийде, — пояснила юристка, до якої прийшла дівчина. — Можна викупити частку у дядька. Якщо у вас є кошти.
— Він не захоче продавати… Та й коштів у мене немає, — зітхнула дівчина.
— Можна продати ваші частки. Іншого житла у вас немає? Тоді вам потрібно буде терміново шукати житло. Можна взяти іпотеку, якщо вистачить грошей від проданих часток. Але майте на увазі, частки купують неохоче, особливо в такому випадку, як ваш…
Олеся не знала, що робити, і від відчаю просто взяла й переїхала в орендовану квартиру. Вона не могла більше терпіти крики та лайку, а також запах і страшний безлад, який охопив майже всю квартиру…
За цю квартиру вона продовжувала акуратно платити, В’ячеслав же не вносив ні копійки, і в моменти відчаю Олеся вирішила звернутися до суду і подати на дядька заяву про стягнення боргів за платежі. Але їй не вистачало рішучості займатися всім цим…
Через два місяці дівчина випадково познайомилася з хорошим хлопцем Олегом, вони почали зустрічатися, і на деякий час вона забула про свої нещастя.
Якось під час розмови про житло Олеся зізналася, що у неї є своя квартира. Олег дуже здивувався. Слово за слово вони розговорилися, і Олег так розпалився, що хотів прямо негайно вирушати туди й наводити там порядок.
— Олеся, ти що?! Треба було боротися! Це ж твоя власність! А ти, можна сказати, залишила її йому на розтерзання.
— Я нічого не залишила. Свою кімнату зачинила, вони туди не заходять, слава Богу, а кухня… Вони й так перетворили її на невідомо що. Там тепер тиждень скобелем треба буде скребти після них, такий бруд. І таргани розплодилися. Бррр… Я не хочу жити в таких умовах!
— Я знаю, що робити… — після нетривалої паузи сказав Олег.
— Дядьку Славо, я вийшла заміж. Ми будемо тут жити з Олегом. Адже це ж і моя квартира теж, — сказала Олеся, з посмішкою входячи до передпокою. Це далося їй нелегко. У ніс вдарив запах затхлості.
— Фу! Треба вікна відкрити, — сказала вона. — Олеже, відкрий балкон у великій кімнаті.
В’ячеслав, важко зітхнув і мовчки попрямував із кухні до своєї кімнати.
— Навіть соромно людей викликати, — промовила Олеся. Вони
вирішили викликати клінінгову службу для прибирання.
— Нічого. Вони й не таке бачили, — посміхнувся чоловік.
Через чотири години квартиру було не впізнати. Бруд відмили, сміття винесли. Вікна та дзеркала просто виблискували. І пахло свіжістю. Не пахнув свіжістю лише В’ячеслав. Але він перебував у глибокій депресії, був повністю пригнічений, і Олеся з чоловіком легко переконали його піти помитися та переодягтися.
Виявляється, він уже тиждень не вживав і цілими днями сидів, шкодуючи про своє змарноване життя.
— Одягніться у щось пристойне. Скоро прийдуть гості, — сказав йому Олег.
— Я не хочу їх більше бачити, — похмуро промовив В’ячеслав з-за зачинених дверей своєї кімнати. — Я всіх розігнав. Більше не прийдуть.
— Та не ті гості! — посміхнулася Олеся. — Ось, вже дзвінок у двері! Швидше, дядько Слава!
***
— Вітаю… — промовила жінка приємним голосом, і її щоки засяяли рум’янцем. Вячеслав сподобався їй з першого погляду. Представничий, серйозний. Тільки очі в нього були сумні. А пахне дуже приємно. «Дорогий парфум», — схвально подумала жінка, з захопленням дивлячись на Вячеслава.
Парфуми насправді належали Олегу, і Олеся встигла побризкати ними дядька в останній момент перед тим, як гостя увійшла.
Сіли за стіл. Олеся з Олегом заздалегідь продумали, як все буде, тому купили трохи продуктів до столу, а також торт. На честь знайомства. Все йшло за планом.
Незадовго до цього Олег розповів Олесі, що у нього є друг, а у нього сестра Раїса, якій трохи за тридцять, яка ніяк не могла вийти заміж. Але дуже мріяла. Жінка вона тиха, хороша, але чомусь їй не щастило. І вона вже давно просила і брата, і Олега познайомити її з кимось.
А Олеся якось завітала до своєї квартири і побачила, що ніяких веселих компаній там більше немає, а є безлад і розчарований у житті дядько, який сумно сидить на кухні.
Тоді вони й вирішили трохи попрацювати «сватами» і спробувати поєднати дві долі…
Раїса виявилася не такою м’якою і слабохарактерною, як могло здатися на перший погляд. Вона одразу взяла Славу під контроль і, поєднуючи батіг і пряник, почала виводити його на нормальне життя.
Перш за все, він влаштувався на роботу. А ще раніше він переїхав до Раїси і став жити з нею.
Під її чуйним керівництвом Слава знайшов добре оплачувану роботу, яка чомусь раніше йому не траплялася. Олеся підозрювала, що, мабуть, там потрібно було більше працювати, а йому це раніше просто не було потрібно.
А тепер! Це вже інша справа! Життя у них з Раїсою вирувало. У цієї симпатичної жінки завжди було повно планів та ідей. В’ячеслав просто розквітнув. Він повністю кинув вживати (про це він і сам раніше думав, не вистачало тільки мотивації).
Рая після весілля прописала його до себе, а кімнату в комуналці, ту саму, з неблагополучними сусідами, вони продали. Гроші поклали на рахунок і почали збирати.
Рая наполягла, щоб вони купили машину. Правда, сідати за кермо В’ячеслав категорично відмовився, пам’ятаючи про нещастя, що сталося з сестрою, і в їхній родині водієм стала Раїса. Тепер вони збирають гроші на дачу.
— Дядько Слава щасливий! Як добре все склалося, — раділа Олеся. — Адже він був на межі.
— Бачиш, як добре, що в його житті була ти! — посміхнувся Олег. — Кому б він був потрібен, якби жив один?
***
— Олеся! Купіть частку Славка, будь ласка! — Рая зателефонувала Олесі, коли та готувала вечерю. — Нам на дачу якраз стільки не вистачає!
— Добре… — здивовано промовила Олеся, витираючи рушником мокрі руки. — Тільки з Олегом пораджуся.
— Звичайно-звичайно, радьтеся, тільки не довго, добре? Ну, бувайте, мені час. Ми зі Славком їдемо в торговий центр, плитку вибирати у ванну. Ремонт затіяли.
Олеся слухала і не могла повірити в те, що дядько Слава тепер живе таким повним життям. Їздить у торгові центри, вибирає плитку і збирається купувати дачу.
Раніше його з місця не зрушити, сидів нудний і похмурий. А грошей у нього зайвих ніколи не було. Ось що робить з людиною кохання! Воно — і сила, і мотивація!
