Мені 32, двоє дітей, працюю, звичайний офісний співробітник. Одружена вісім років. І я ненавиджу свого чоловіка. Я просто дуже втомилася. Я підозрюю, що мій чоловік тиран. Він постійно репетує, постійно незадоволений, постійно критикує.
Якось я понесла на роботу шнур від домашнього принтера, а йому потрібно було роздрукувати заяву на відпустку. Відправив мені поштою – я роздрукувала, підписала, зробила десяток фото – все не те, написала йому, що відсканую, коли звільниться комп’ютер зі сканером.
Тому що вже половину робочого дня я зайнята особистими справами і все це бачать, у тому числі й директор. На що він мені написав, що йому потрібно зараз, що я знущаюся з нього, навіщо шнур забрала і т.п. Потім подзвонив, почав кричати, я просто поклала слухавку і більше не відповідала.
Крім того, що мені неприємно вислуховувати крики на свою адресу, то ще соромно перед оточуючими. Якось до нас у гості зненацька прийшов його брат. Я поставила картоплю варитися та смажити рибу, через 10 хвилин після «приходу», чоловік ввалився до кухні з купою претензій.
Почав кричати, чому я нічим не пригощаю, що їм треба годину чекати на їжу тощо, при тому, що на мені ще було троє дітей голодних з вулиці, всім налий сік, відкрий йогурт, відвари сардельки. Зазвичай чоловік забирає дітей із саду, заїжджають за мною і ми всі разом їдемо додому.
Можемо дорогою заїхати до магазину за продуктами, залишають мене біля магазину, потім я йду додому. Діти самі по собі, чоловік на дивані дивиться телевізор і грає на планшеті, я готую вечерю. Цього дня я попросила чоловіка зайти до магазину купити хліба, молока, потім всі разом повернулися додому.
Я розігріла вчорашній суп, поїли, я сиджу в залі на дивані. Заходить чоловік із чашкою чаю. Я запитала: а чому мені не зробив? і тут понеслося: «Та ти нахабна, нічого не робиш, це все жіноча робота, за тебе машинка пере, миє посудомийка, не готуєш, вдома бардак».
На мої запитання: «а хто в посудомийну завантажує, хто вчора цей суп приготував, хто в машинку завантажує-вивантажує, прасує, хто щодня купує продукти і що я працюю більше», я нічого адекватного не почула. Тільки ор, ор та ще раз ор.
Грошей заробляє середньо, кар’єру не робить, за п’ять років ні зарплата, ні кар’єра не змінилася. Ні турботи, ні лагідних слів, ні компліментів, ні спільного дозвілля. Часто просто ігнорує питання, нічого не розповідає, та й слухати нічого не хоче.
Я з жахом спостерігаю, як він змінив мене за останні роки. Я боюся не його, а нескінченних скандалів, які вимотують мене, забирають життєві сили, я зриваюся на дітях, кричу на них, так само, як цей психопат на мене. Зовсім не ходимо в гості, ні з ким не спілкуємося.
Він усе робить для того, щоб зіпсувати будь-який захід. Забула, як це веселитися, сміятися, радіти життю. Вдома мені незатишно. Сиджу вечорами на кухні, коли заходить на кухню, хочеться, щоб він зник швидше. Я втомилася, смертельно втомилася. Чому не розлучаюся?
Боюся, що мені не потягнути двох дітей, боюся їх залишити без батька, вони його люблять, боюся, що через мене вони житимуть у злиднях. Боюся, що я все це собі не вигадувала. Що він просто запальний, а я неправильно з ним спілкуюсь. Чи він тиран, чи це зі мною щось не так.
