— Я тобі ще раз повторюю, Святославе. Ніяких кульок.
Евеліна притискала телефон плечем до вуха, а вільною рукою намагалася акуратно скласти речі у спортивну сумку. Шов після кесаревого розтину немилосердно тягнув. Кожен незручний рух відбивався ріжучим болем у нижній частині живота.
— Елю, ну ти чого починаєш?
Голос чоловіка у динаміку звучав навмисно бадьоро.
— Це ж свято. Народився спадкоємець. Мама там уже всіх на вуха підняла.
— Нехай опускає назад.
Евеліна перестала складати речі. Вона повільно опустилася на край лікарняного ліжка. Дихати було важко. Сусідка по палаті тактовно відвернулася до стіни.
— Ну як я їй скажу, щоб не приїжджала? — заскиглив Святослав. — Вона ж образиться. Всю ніч не спала, готувалася.
— Скажеш дуже просто. Відкриєш рот і скажеш: «Мамо, Евеліна після операції. Їй боляче ходити. Дитина маленька. Ми самі приїдемо додому».
— Та вона просто зустріне нас! — заперечив чоловік. — Постоїть із квітами на ґанку. Ми зробимо кілька знімків для альбому, і вона одразу поїде. Обіцяю.
— Святославе. Ми це вже проходили.
Вона примружила очі. У пам’яті миттєво спливло їхнє весілля чотири роки тому. Тоді вони теж домовлялися про тиху реєстрацію. Просто поставити підписи й повечеряти в ресторані на десять осіб. Святослав клявся, що його мама все зрозуміла й згодна на скромний формат.
У підсумку Серафима Романівна привезла до дверей ДРАЦСу п’ятнадцять родичів з області. З короваєм, віршами на ватмані та двоюрідним дядьком Климом, який вигукував тости просто на парковці.
Евеліна тоді промовчала. Стерпіла заради чоловіка. Весь вечір вона почувалася статисткою на чужому бенефісі.
Свекруха командувала офіціантами, перебивала ведучого й змушувала молодих цілуватися під крики «Гірко!» кожні п’ять хвилин.
Більше Евеліна в такі ігри не грала. Досить.
— Якщо я вийду з пологового будинку, — чітко промовила вона у слухавку, — і побачу там твою маму з її родичами, я розвернуся й поїду в інший бік.
— Та я зрозумів, зрозумів.
Святослав незадоволено хмикнув.
— Без цирку. Приїду сам. Спи вже.
Евеліна відхилила дзвінок. Вона відклала телефон на тумбочку, але тривога нікуди не зникла. За чотири роки шлюбу вона чудово засвоїла одну річ. Святослав міг сперечатися з ким завгодно, крім своєї матері. Перед її командним тоном він миттєво перетворювався на слухняного школяра.
Вона знову взяла смартфон. Відкрила застосунок для бронювання житла. Знайшла найближчий до їхнього дому пристойний готель із цілодобовим заселенням. Вибрала номер категорії «стандарт».
Палець на секунду завис над кнопкою «Оплатити».
— Страховка не завадить, — тихо сказала вона сама собі.
Натиснула на екран. Гроші списалися миттєво. Евеліна закрила застосунок, зайшла в налаштування телефону й активувала віртуальну SIM-картку з окремим тарифом на інтернет. Оформила її ще тиждень тому. Просто про всяк випадок.
Наступного ранку збори зайняли близько години. Медсестра допомогла їй спуститися на перший поверх, обережно підтримуючи за лікоть. В іншій руці медсестра несла синій конверт. Давид мирно сопів.
Евеліна підійшла до скляних дверей виписної кімнати й виглянула на вулицю.
Святослав стояв біля своєї машини. Він був у світлій вітрівці, постійно перебирав телефон і переступав з ноги на ногу. А поруч із ним…
Евеліна притулилася чолом до прохолодного скла.
Поруч розгорталося повномасштабне дійство. Серафима Романівна з ідеальною зачіскою «волосок до волоска» та з масивною блискучою брошкою на лацкані пальта компонувала композицію.
У руках вона тримала букет завбільшки з кущ. Трохи подалі тупцювала тітка Ася з пакетами. А на капоті машини сидів дядько Клим. На його колінах лежав величезний концертний баян.
Навколо бігав найнятий фотограф із професійною камерою.
— Вас там зустрічають з розмахом, — добродушно посміхнулася медсестра, помітивши погляд Евеліни. — Підемо?
Евеліна не відповіла. Вона дістала телефон, відкрила застосунок таксі й ввела адресу готелю, за який вчора заплатила. Машина мала приїхати за дві хвилини.
— Так, — рівно промовила вона. — Ходімо.
Вона взяла у медсестра синій конверт. Біль у шві нагадав про себе гострим уколом. Евеліна випрямила спину й штовхнула двері плечем.
Осіннє повітря вдарило в обличчя.
— А ось і наш спадкоємець!
Голос Серафими Романівни заглушив шум машин, що проїжджали проспектом.
Вона кинулася назустріч Евеліні, відштовхуючи рідного сина вбік. Фотограф одразу ж клацнув затвором, підбігаючи збоку.
— Мамо, обережніше, — спробував втрутитися Святослав.
Його голос потонув у загальному галасі.
— Яка обережність! Давай малюка сюди! Бабуся потримає для фото ,на пам’ять!
Свекруха вигукнула це таким тоном, ніби віддавала наказ на плацу. Вона простягнула руки з ідеальним манікюром просто до обличчя немовляти.
— Відійдіть.
Евеліна зробила крок назад. Вона міцніше притиснула до себе конверт.
Серафима Романівна ображено завмерла.
— Що це ще за витівки? — вона гордовито підняла брову. — Не ганьбися перед людьми. Климе, давай нашу!
Дядько Клим охоче розтягнув міхи. Пролунав оглушливий, різкий акорд. Інструмент заревів на всю парковку.
Немовля в синьому конверті здригнулося всім тілом. У наступну секунду Давид вибухнув пронизливим, різким криком. Личко миттєво почервоніло.
— Святославе! — крикнула Евеліна, намагаючись перекричати звук баяна. — Прибери їх!
Чоловік метушливо переклав телефон з однієї руки в іншу. На його обличчі блукала винувата посмішка.
— Елю, ну п’ять хвилин для фото. Люди ж готувалися. Потерпи трохи.
Баян видав запальну трель. Дитина кричала так, що здавалося, ніби в неї ось-ось лопнуть судини. Тітка Ася порилася у своїх пакетах і дістала якусь плюшеву іграшку, маючи намір засунути її просто в конверт.
— Святику, стань поруч із нами, я вас разом сфотографую!
Свекруха продовжувала позувати фотографу на тлі ґанку пологового будинку, повністю ігноруючи плач онука.
Евеліна поглянула на чоловіка. На його світлу вітрівку. На розгублену, але таку зручну для нього посмішку. Він не збирався нічого зупиняти. Йому було простіше перетерпіти істерику дружини та крик новонародженого сина, ніж зробити зауваження своїй матері.
Таксі плавно загальмувало просто за спиною фотографа.
Евеліна зробила три швидкі кроки вперед. Просто до чоловіка.
Вона рішуче всунула йому в руки синій конверт із кричущим немовлям.
— Гей! Ти чого?
Святослав ледь не випустив телефон з рук. Він інстинктивно підхопив сина, притискаючи його до грудей.
Евеліна не стала нічого пояснювати. Вона обійшла ошелешеного чоловіка, пройшла повз свекруху, яка застигла з піднятими руками, і попрямувала до таксі.
— Евеліно!
Голос Серафими Романівни перервався на крик.
— Ти куди пішла? А дитина?!
Евеліна відчинила задні двері машини.
— А дитина тепер ваша, — голосно відповіла вона, не обертаючись. — Ви ж хотіли свято. Святкуйте.
Вона поставила ногу на поріг таксі.
— Святославе, купіть суміш. Він їсть кожні три години.
Вона сіла на заднє сидіння.
— Поїхали, — сказала вона водієві.
Машина рушила. Через заднє скло Евеліна бачила чудову картину. Святослав розгублено притискав до грудей конверт, з якого лунав крик. Дядько Клим повільно опускав баян на асфальт. Свекруха люто дорікала синові, розмахуючи букетом.
Фотограф здивовано опустив камеру.
Евеліна дістала смартфон. Зайшла в налаштування. Вимкнула основну SIM-картку. Залишила працювати лише віртуальну, з інтернетом.
У салоні таксі лунала тиха музика. Пахло автомобільним освіжувачем з ароматом хвої. Евеліна відкинулася на підголівник.
У номері готелю було чисто. Білі простирадла, щільні штори, що не пропускали денного світла. Жодних родичів. Жодних баянів. Евеліна прийняла душ, намагаючись не намочити пов’язку. Одягла виданий білий халат і залізла під прохолодну ковдру.
Вона спала чотирнадцять годин поспіль. Без перерв на годування, без стогонів сусідок по палаті, без скрипу інвалідних візків у коридорі.
Прокинулася вона лише до обіду наступного дня. Тіло здавалося ватяним. Біль у шві став тупим і цілком терпимим.
Вона замовила в номер сирники та великий капучино. Їла повільно. Дивилася на стіну й насолоджувалася тим, що їй нікуди не треба поспішати. Ніхто не стояв над душею, ніхто не вимагав терпіти заради гарної картинки.
Лише допивши каву, вона взяла з тумбочки телефон. Зайшла в налаштування.
Пересунула повзунок основної SIM-картки у ввімкнене положення.
Телефон одразу ж завібрував. Посипалися повідомлення.
Тридцять пропущених дзвінків від Святослава. Десять від свекрухи. Вісім від тітки Асі.
Повідомлення в месенджері йшли суцільною стрічкою. Евеліна відкрила чат із чоловіком.
Вчора, 14:15: «Ти зовсім з глузду з’їхала? Де ти?»
Вчора, 14:40: «Елю, це не смішно. Повертайся негайно. Мама в шоці».
Вчора, 15:30: «Він плаче. Мама не знає, як розводити цю суміш, там така дурна мірна ложка!»
Вчора, 16:10: «Ми приїхали додому. Він безперервно кричить. Що робити з пупком?»
Вчора, 18:00: «Мама поїхала. У неї тиск підскочив через твої витівки. Клим її відвіз. Я один з ним».
Вчора, 20:15: «Я поміняв підгузок. Увесь у бруді. Елю, будь ласка, відпиши».
Вчора, 22:45: «Він не бере пляшечку.
Випльовує. Елю, візьми слухавку. Я тебе прошу».
Сьогодні, 03:20: «Я дурень. Вибач мені. Будь ласка, скажи, що з тобою все гаразд. Я більше не можу. Я не спав ні хвилини».
Сьогодні, 08:00: «Він заснув. Я боюся навіть ворухнутися. Ліжечко зібрав криво, але воно стоїть. Елю, повертайся. Я все зрозумів».
Евеліна перечитала повідомлення про свекруху, яка втекла через підвищений тиск, і посміхнулася. Як і слід було очікувати.
Серафимі Романівні потрібні були гарні кадри на ґанку. Їй був потрібен статус турботливої бабусі для соцмереж. А возитися з кричущим немовлям, у її плани явно не входило.
Як тільки запахло реальними труднощами, тиск виявився чудовим приводом для втечі. Залишивши улюбленого синочка сам на сам із наслідками свята.
Евеліна відклала телефон. Ще раз прийняла душ. Не поспішаючи одягнулася. Склала свої нечисленні речі назад у спортивну сумку.
Потім знову взяла смартфон і набрала коротку відповідь.
«Буду через годину. Щоб у квартирі не було жодної сторонньої людини. Тільки ти й Давид.»
Вона викликала таксі й спустилася в хол.
Коли Евеліна увійшла до своєї квартири, вона роззулася, акуратно поставила кросівки на килимок і зняла куртку. У передпокої панувала напівтемрява. З кухні долинало тихе бурмотіння радіо.
Вона пройшла коридором.
Святослав сидів за кухонним столом. На ньому була вчорашня футболка, пом’ята й укрита плямами від суміші. Під очима пролягли темні кола. Волосся стирчало в різні боки. Перед ним на столі вишикувалася батарея з чотирьох невимитих пляшечок.
У кутку спальні, у поспіхом зібраному ліжечку, мирно спав Давид.
Почувши кроки, Святослав підвів голову. У його погляді не було ані докорів, ані спроб виправдатися. Не було звичного бажання довести, що дружина все перебільшує. Лише безмірна втома і якесь нове, раніше не властиве йому розуміння реальності.
— Привіт, — хрипло сказав він.
— Привіт.
Евеліна поставила сумку на підлогу.
— Мама дзвонила вранці, — Святослав протер обличчя долонями.
Він говорив тихо, боячись розбудити сина.
— Питала, як ми тут. Сказала, що приїде ввечері допомагати. Привезе бульйон.
Евеліна зупинилася. Вона уважно подивилася на чоловіка. Чекала, що він зараз знову почне стару пісню про те, що мамі треба дати шанс.
— Я сказав їй, що це не потрібно, — додав Святослав, не піднімаючи очей.
— Сказав, що ми самі впораємося. І щоб вона взагалі не приїжджала найближчий місяць. Ні з бульйоном, ні без нього.
Евеліна мовчки кивнула. Вона підійшла до ліжечка. Поправила край бавовняної ковдри й подивилася на сплячого сина.
Евеліна повільно опустилася на край крісла поруч із ліжечком. Втомлені очі Святослава зустрілися з її спокійним, але все ще суворим поглядом.
— Дякую, — тихо мовила вона. — За те, що сказав матері «ні».
Святослав важко зітхнув, підвівся з-за столу і став навпроти неї, спираючись руками на одвірок. Здавалося, за цю добу він подорослішав на кілька років.
— Знаєш, Елю… Коли ти сіла в таксі й поїхала, я спочатку розлютився. Дядько Клим ревів баяном, дитина заходилася від крику, мама волала, що ти «безсердечна егоїстка»… А я стояв із тим синім конвертом і раптом чітко зрозумів: ти мала рацію. Повністю.
Він опустив голову, розглядаючи власні долоні.
— Мама не приїхала нам допомогти. Вона приїхала влаштувати виставу. А коли вистава провалилася і треба було годинами заколисувати малюка, у неї раптово «підскочив тиск».
Вона просто кинула мене сам на сам із дитиною і втекла. Я лише тоді збагнув, наскільки ти була беззахисною… І як я тебе зраджував щоразу, коли обирав її комфорт, а не твій спокій.
Евеліна мовчала. Вона бачила, що ці слова далися йому нелегко, але вони були потрібні їм обом, як повітря.
— Я ледь з глузду не з’їхав, Елю. Прбоч мене. За все.
Він опустився перед нею на коліна, обережно поклавши долоню поруч із її рукою на підлокітник — не наважуючись торкнутися без дозволу.
Евеліна накрила його пальці своїми.
— Мені не потрібні грандіозні свята, Святику, — м’яко сказала вона. — Мені потрібна сім’я. Де на першому місці — ми троє. Ти, я і Давид.
— Буде тільки так, — твердо відповів він. — Я обіцяю.
У ліжечку солодко потягнувся Давид, кумедно зморщив носик і розплющив темно-сині оченята. Святослав підвівся, обережно, вже впевненішим рухом підхопив сина на руки й підійшов до Евеліни.
— Ну що, спадкоємцю, — тихо мовив він. — Бабусин концерт закінчився. Тепер починається наше справжнє життя.
Евеліна посміхнулася — уперше за останні кілька днів. Тиша у квартирі більше не була тривожною. Вона була затишною.
