– Треба поїхати до мами в село, вона сумує, — похмуро сказав Льоша ближче до вихідних.
– Знову? Ми ж були недавно, цілий тиждень робота, діти, і навіть вихідні без відпочинку, ну ти й придумав, Льоша! Ти ж знаєш, я її шкодую, але це вже занадто! — обурилася Дарина.
– Гаразд, я поїду сам, мені не до відпочинку, коли мамі погано, — погодився Олексій.
Він знав, що Дарина поступлива й совісна. Побурчить, поскаржиться, що іншим допомагають бабусі, а тут і з дітьми турбот вистачає, та ще й до матері треба без кінця їздити в село. Хоча вона й не така вже й стара…
Поїхали в суботу вранці. Мати, дізнавшись по телефону, що до неї їдуть, зраділа, попросила купити на залізничній станції розсаду, бо її власна розсада не вийшла. Скаржилася, що в неї навіть розсада не росте, ну все з рук випадає.
Та ще й дворовий пес Вулкан захворів, а їхній старий кіт Кузьма, відчувши весну, знову з кимось зчепився, ледве дотягнувся додому!
— Їй би наші турботи, робити нічого, от і нудьгує! Коти, собаки, ця нікчемна розсада — лише щоб свою важливість показати, та змусити до неї знову їхати! — роздратовано бурмотіла собі під ніс Дарина.
Знову не виспалася через те, що довелося їхати до свекрухи, вихідні пішли коту під хвіст.
Але біля залізничної станції Дарина сама пішла вибирати розсаду у бабусь, які нею торгували.
Вибрала найкращу, міцну, не перерослу — Марія Полікарпівна буде задоволена. Дарина до матері чоловіка, взагалі ставилася добре. Вони зі свекром Василем Івановичем були простими людьми, добрими до неї, коли вона виходила заміж за їхнього Льошку без житла й без гроша в кишені.
Прийняли її відразу, без косих поглядів, без докорів. Коли була при надії ,роботою не навантажували, а свекруха їй навіть ноги масажувала. У Дарини були сильні набряки, коли вона носила їхню старшу дочку Риту.
Та й коли їхній молодший син Гриша народився на місяць раніше, бабуся не бурчала, мовляв, такі діти не живуть довго. Не нарікала, як це буває, що міська невістка народила хворого онука. Терпляче доглядала за Гришею, не відпускала його з рук, шепотіла молитви.
А одного разу, коли у Гриші раптом почалися судоми, вона це помітила, вночі всіх розбудила, викликала швидку, врятувала онука.
Дарина завжди це пам’ятала, але зараз сердилася на те, що Марія Полікарпівна після відходу чоловіка засвіти зовсім змарніла, у неї все випадає з рук.
Та ще й її давню подругу Зінаїду теж забрав Господь, а її будинок родичі продали.
Тоді Марії Полікарпівні стало зовсім самотньо, адже вона не звикла бути сама.
Розумом вона розуміє, що й так двічі на місяць до неї приїжджають син із невісткою, але їй все одно цього замало, і вона сумує…
Дарина купила не тільки те, про що просила Марія Полікарпівна, а й на свій смак багаторічні квіти. Посадить їх біля ґанку, щоб матусі стало веселіше на душі.
Гриша, звісно, приєднався до них, адже він любить їздити до бабусі.
Саме він і помітив стареньку, яка зійшла з поїзда з великим баулом на коліщатках. І тепер намагалася спуститися по сходах з платформи.
— Я піду допоможу он тій бабусі, у неї важка сумка, — крикнув Гриша.
Він у них такий — жалісливий і уважний. Рита носом у уроки занурюється, а Гриша — щойно щось трапиться — одразу біжить допомагати.
Старенька тремтячою рукою трималася за поручень, а іншою намагалася втримати свою валізу на коліщатках, ледве тягнучи її по сходинках.
Люди поспішали, оббігали бабусю з усіх боків, а вона розгублено озиралася. Постоїть, перепочине, і ще подолає кілька сходинок…
— Бабусю, давайте я допоможу, — підбіг до неї Гриша.
Дарина з Олексієм це побачили, і Льоша пішов на допомогу синові.
Спільними зусиллями вони спустили бабусю зі сходів, а вона то й діло стогнала й дякувала:
— Нехай Бог вам віддячить, я вже й не сподівалася спуститися, а тепер сама.
— А вам далеко? — запитав Льоша.
Дарина не втрималася від посмішки — адже Гриша пішов у батька, і вона не сумнівалася, що Льоша напевно запропонує підвезти цю стареньку.
І справді, за хвилину чоловік уже завантажував у багажник бабусин баул і садив її на заднє сидіння, примовляючи:
— Та їй же доведеться дві години чекати на автобус, а вона їде до нас у село, сам Бог велів підвезти, — почав пояснювати він Дарині, але з її посмішки зрозумів, що вона не сердиться.
Дарина у нього душевна, просто теж на роботі втомлюється, ось і бурчить.
— А чому ж ви одна поїхали? — почала розпитувати бабусю Дарина, але старенька, мабуть, погано чула, та й втомилася. Перепитувала, ніяк не могла зручно вмоститися в машині, мабуть, не звикла.
І лише коли вони вже майже доїхали, вдалося дізнатися, що вона приїхала до своєї троюродної сестри Зінаїди Матвіївни.
— До баби Зіни? Та вона ж… — Дарина знітилася й багатозначно поглянула на Льошу. Адже баба Зіна пішла з життя рік тому, у її будинку живуть чужі люди, як про це сказати старенькій?
— А ви, коли їхали, їй хоча б дзвонили, чи ваші рідні? Треба ж було домовитися? — спробував уточнити Льоша.
Раптом це інша Зіна, а бабуся помилилася?
Але вона відразу зрозуміла, що це її Зіна, охнула, сльозинки одразу покотилися, вона відвернулася, зняла хустку з голови, витерла сльози, щоб ніхто не бачив.
— Та які там рідні? Вони ж хотіли відправити мене до будинку пристарілих, а я зібралася й поїхала до Зіни. Вони тільки зраділи: «Їдь, — кажуть, — ти тут зажилася й усім набридла», — витираючи обличчя хусткою й не дивлячись від сорому на Льошу та Дарину, плакала бабуся.
— Так, зрозуміло, вас, виходить, кинули напризволяще, дайте адресу, я з ними розберуся, — Льоша навіть стиснув кулаки від такої безсердечності.
— Не треба, я їм давно не потрібна, краще на той світ, ніж повертатися, — почала благати їх старенька.
— Тоді, може, треба повідомити рідних Зінаїди Матвіївни? — запропонувала Дарина.
— Та кому такий тягар потрібен, якщо навіть власному синові я не потрібна? Не треба мене влаштовувати, піду хоч біля церкви прислужувати, може, не проженуть. Я й співати можу, та що завгодно, — старенька сказала це з таким відчаєм, що Льоша більше нічого їй не сказав, лише запропонував:
— Ну тоді залишайтеся з нами, у цьому будинку живе моя мама, треба відпочити після дороги, поїсти, а там побачимо.
— Як вас звати, ми навіть не запитали? — підтримала пропозицію чоловіка Дарина.
А Гриша взагалі дуже зрадів:
— Бабусю Галю, дай руку, я допоможу тобі вийти з машини! Ідемо до баби Марії, ось вона зрадіє, адже вони з бабою Зіною були подругами. А твою сумку тато занесе в дім.
Марія Полікарпівна побачила, яка до неї йде делегація, і почала метушитися.
А коли стало ясно, що це троюрідна сестра її подруги Зіни, то Полікарпівна відразу розплакалася, Галина Іванівна теж.
Вони одразу обійнялися, а свекруха пообіцяла завтра відвести її до місця спочину сестри Зіни.
Через день свекруха заявила, що взагалі Галину Іванівну нікуди не відпустить. У неї великий будинок, на горі в них є церква, у саду ростуть і яблука, і груші, і вишні, які скоро зацвітуть.
— Скільки ж розсади нам Даринка привезла, разом будемо садити, — розпорядилася Полікарпівна. І цілий день чути було лише:
— Маріє, я твоєму коту дала обрізки м’яса, нехай набирає вагу.
— Галю, не моєму, а нашому, звикай!
– Маріє, а я бачу, ти прикопала відростки смородини, чи не час садити?
– Відпочинь, Галю, ще встигнемо, краще поглянь, яку я тобі ковдру знайшла, спатимеш, як королева!
Мама чоловіка ожила: з Галиною їй не до хандри, їй не нудно. І про життя є з ким поговорити, і справи вчотирьох виходять швидко.
А баба Галя як рада — вона несподівано знайшла собі таку душевну подругу.
Гриша незабаром приїде на літо, у нього в селі тепер дві бабусі — баба Марія і баба Галя. І навіть Рита збирається в село, їй бабуся Галя теж дуже сподобалася, вона так вміє співати — можна слухати без кінця.
Незабаром зовсім несподівано у Олексія на роботі справи пішли вгору: його підвищили на посаді, а зарплата зросла майже вдвічі.
Та ще й Рита порадувала — вступила на державне місце, ось це щастя!
Дарина відразу знайшла пояснення їхній удачі:
— Це завдяки тобі, Льошо, бо ти став більш зібраним і перестав хвилюватися за маму.
Може, звичайно, і тому, але ще й кажуть:
Усе повертається: добро — добром, зло — злом. Що віддаєш — те й отримаєш.
А якщо ти робив добро безкорисливо, від щирого серця і не чекав нагороди, то воно повернеться в найнесподіваніший момент…
Не бійтеся робити добро…
