Заміж вдруге я вийшла у 23 роки. З дитиною на руках. Тато так і не зміг розставити вірні пріоритети і залишився з коханкою. Тепер, коли знайшлася правильна, чесна і любляча людина, все буде добре. Я так думала.
Ми винесемо будь-які негаразди. Виховаємо доньку, і життя буде прекрасним. Я так думала. Коханий був звичайним робочим. Але із відкритим, чесним серцем. Він вмів будувати, фарбувати, робити ремонти.
Міг виїхати на за кордон на роботу, надсилаючи при цьому левову частку коштів своїй мені. Друзі його любили і розповідали про нього лише добре. Незважаючи на постійну нестачу часу, в нього було їх багато.
Були плани, були мрії та надія на майбутнє. Я навіть записалася на курси з перукарського мистецтва. Я не збиралася все життя сидіти з дитиною у чоловіка на шиї. Хотіла також допомагати, тому що кохала.
Чоловік же бачив у мені кохану дружину і дуже любив свою, нехай і не рідну, дочку. Але доля часом буває безжальна. Аварія на виробництві і чолові отримав дуже важку травму.
Трагедія не тільки для однієї людини, але і для всієї її родини. Біль, розпач, страх. Через п’ять років ми купили нову квартиру. Виявилося, бути хорошим перукарем – це теж мистецтво.
Спершу я працювала одна, потім орендувала приміщення, потім відкрила ще кілька. Так, тепер я тягну сім’ю. Але не було ще й дня, коли б я не згадувала, як коханий в свій час допоміг мені. Попри все ми разом.
