Історії про дружбу
Ми з сином стоїмо на автобусній зупинці. Нікуди не їдемо, просто йшли до супермаркету по продукти, і саме на зупинці мені зателефонували з роботи. Тож я стою, вирішую
– Антон, вставай, треба звідси йти. – Чому? Живемо собі, ніхто не чіпає. Краще скажи — приніс щось поїсти? – Антон, поїсти я приніс, допоміг одному з розвантаженням.
Дзвінок від старої подруги застав Надію зненацька. На екрані телефону з’явилося знайоме ім’я — Олена Бобрийчук. Серце забилося, але Надія не відповіла. Вирішила спершу порадитися з чоловіком, адже
Юра лежав із заплющеними очима. Я знала, що він не спить. Минуло два тижні, відколи його привезли з обласної лікарні. Але жодного разу в темну пору доби він
— Я тобі нічого не винна, засунь свій калькулятор куди подалі, — Олена з гуркотом зачинила пасажирські двері кросовера, залишивши на шкіряному сидінні порожню бляшанку з-під енергетика. —
На кухонний стіл впала безформна грудка брудної, подертої тканини, від якої пахло пер гаром, димом від багаття та вогкістю. З дірок стирчали обрубки титанових дуг, а фірмовий логотип
— Ти з глузду з’їхала?! Де моя антонівка?! — крик пролунав по дачному кооперативу так, що сусіди потягнулися до парканів. Олена стояла посеред двору, хапаючи ротом повітря й
Нічого вже не боліло, нічого — крім її душі… Олександра не розуміла, де вона зараз перебуває і що насправді з нею сталося. Жінка оглядалася навколо, але попереду, зверху,
Фаїна вийшла з автобуса. Ноги за час поїздки набрякли, суглоби не згиналися. Водій діставав валізи та об’ємні сумки з багажного відсіку, люди забирали свої речі й розходилися. Фаїна
Увечері Поліна Дмитрівна повернулася від старої подруги. Всунула ключ у замок — і зрозуміла, що двері не зачинені. — Ай-яй-яй! — пробурмотіла заслужена вчителька. – Як я проґавила,