Віка їхала додому з подарунками. Це було абсолютно несподівано! На роботі дізналися про її день народження, хоча вона намагалася не афішувати це, і влаштували їй привітання.
Кожен вручив їй щось. Навіть Тоня, яка сильно заздрила їй і поширювала плітки, поклала на стіл якусь коробочку, мило посміхаючись.
Всі подарунки, збентежена такою увагою, Віка склала в один пакет і забрала додому.
І ось тепер, висипавши все на диван, вона розглядала їх, перечитуючи коротенькі листівки з привітаннями. Що не скажеш, а приємно! Увага — ось що головне і найцінніше.
Ліля, лінива кішка, нарешті зволила підійти й привітати господиню. Вона стала з цікавістю обнюхувати нові предмети на дивані, один за одним, немов скануючи їх. І раптом здибилася й почала шипіти!
«Ліля! Ти що?» Віка з подивом втупилася на свою кішку, яка ніколи в житті нічого подібного не робила! Ліля дійсно була дуже спокійною й флегматичною. Завжди.
Її не могли вивести з рівноваги ніякі гості, ніякі звуки. І навіть коли подруга приводила в гості свою жахливо злу й огидну чихуахуа, Ліля з байдужим і презирливим виглядом йшла в іншу кімнату. А тут таке…
Кішка дивилася ошелешеними очима лише на один предмет. Вона повільно обходила його, не відриваючи погляду. Це була світла коробочка, перев’язана бордовою стрічкою. Віка взяла її, і тут же отримала уд.р лапою по руці. Наче Ліля хотіла вибити це з неї.
Дівчина уважно подивилася на кішку й погладила її, заспокоюючи. Але та й не думала заспокоюватися. Її хвіст нервово бив з боку в бік, а зіниці розширилися. «Так-так… Цього й слід було очікувати!» — подумала Віка, обережно знімаючи стрічку. Це був подарунок від Тоні.
Про Тоню ходили чутки, що вона — відьма і може завдати серйозної шкоди. Але, як кажуть, не варто ображати незнайомців — хтозна, ким вони можуть виявитися.
Віка була новачком у колективі, уникала розмов про особисте, і про неї мало хто знав щось важливе. І, звісно ж, ніхто не знав, що вона була спадкоємицею роду знахарок, багато чому навчилася від своєї бабусі та матері, а з часом багато чого опанувала сама.
«Що ж… Значить, зробила магію на подарунок… Ну-ну…» — подумала Віка, придивляючись до коробочки. Ліля не зводила очей з господині, намагаючись зупинити її всіма доступними способами.
Віка прекрасно знала, що потрібно робити, але цікавість була сильнішою за побоювання. І вона обережно відкрила коробочку..
Там лежали сережки. Невеликі, золоті або якісно позолочені, красиві, у смаку Віки. «Та годі вже! Ось… Не поскупилася як…» — подумала дівчина, закриваючи коробочку.
Вона знала, що треба повернути те зло, яке вкладено в предмет… Але… була вже майже одинадцята вечора, вона була дуже втомлена. На обряд не вистачило сил.
До сережок вона не торкалася, а отже, й не взяла на себе це завдання. А мститися… Та навіщо їй це. Віка виявилася вище, вирішивши залишити помсту на розсуд світлих сил.
Вона кинула коробку в сміттєвий пакет, на саме дно, під картопляні очистки та використаний наповнювач для котячого туалету, а потім, поглянувши на розлючену кішку, зав’язала пакет і виставила його за двері, у загальний коридор.
Закривши вхідні двері, Віка відчула полегшення. Але Лілі, мабуть, легше не стало. Вона сіла навпроти дверей, втупившись у одну точку — туди, де за дверима стояв пакет.
Втомившись на роботі, Віка спала всю ніч, як немовля. А ось її захисниця, схоже, — ні. Вранці дівчина побачила Лілю на тому самому місці й у тій самій позі — перед вхідними дверима.
Віддана кішка охороняла вхід аж до самого ранку, мабуть, побоюючись, що зло може самостійно проникнути в дім.
Виходячи на роботу, дівчина взяла пакет із собою й засунула його у смітник, сподіваючись, що контейнер незабаром випорожнять, сміття утилізують, і ніхто ніколи не торкнеться цієї зарядженої магічної гар.ати.
На роботі Віка зустрілася з Тонею, яка спробувала відвести погляд. Але дівчина наполегливо привернула її увагу і сказала серйозним, суворим голосом: «Дякую за сережки!» Тоня, здивована, широко розплющила очі й випалила: «Тобі сподобалися? П… підійшли?»
«Звичайно!» — так само серйозно відповіла Віка, не відводячи погляду від розгубленої заздрісниці. «Ось і добре!» — пробурмотіла вона й поспішила піти.
Хоч Віка й сподівалася, що сміття швидко утилізують, вона помилилася. Зайшовши до магазину, дівчина чомусь звернула увагу на місцеву прохачку Нінку, яка любила порпатися у смітнику. Ніколи не дивилася на неї, а тут, наче хтось повернув їй голову! І що ж вона побачила? Так-так, у вухах Нінки красувалися ті самі сережки.
«Ось… чорт… Це мені урок. Від вищих сил. Що ж тепер робити? Як це нейтралізувати?» — з досадою подумала Віка. І вирішила почекати.
Минув тиждень. Віка мигцем побачила Ніну. У її вухах більше не було сережок. Завжди опухле обличчя набуло перелякано-стурбованого вигляду, а шия була обмотана шарфом, під яким проглядалася величезна, пурпурова пухлина.
І Віка чітко пам’ятала — Нінка любила максимально оголювати зону декольте, яка завжди була нормальною, а ця пухлина виросла за кілька днів! Затягувати не можна було.
Дочекавшись вечора, дівчина тихо підійшла до квартири Ніни й подзвонила. Ніна не виходила. Але Віка наполегливо, знову й знову натискала на дзвінок. Нарешті, лаючись і спотикаючись, Ніна відчинила двері. Вона була без шарфа, і Віка з жахом побачила припухлість, що тягнулася від вух вниз по шиї.
Ніна так здивувалася несподіваній гості, що просто втупилася на неї, не промовляючи ні слова.
— Віддай сережки! — сказала Віка без вступних слів і привітань.
— Що? — протягнула Ніна, вдаючи, що нічого не розуміє.
— Віддай сережки, які знайшла у смітнику. Швидко! Якщо хочеш жити.
Нінка спробувала зачинити двері, але Віка засунула ногу й продовжила:
— На ці сережки накладено сильну магію. Саме тому я їх викинула! Вуха свербіли, потім набрякли. Ти зняла сережки, але свербіж не минув, а потім набряк… Ти по.реш, якщо залишиш їх собі!
Сфокусувавши на дівчині затуманений погляд, Нінка хвилину вагалася й пішла вглиб квартири. Незабаром вона повернулася, тримаючи в руках сережки.
— А якщо я віддам, це пройде? — запитала вона, показуючи на набряк.
— Пройде, якщо віддаси і зробиш те, що я скажу, — запевнила дівчина.
Віка дістала полотняний мішечок і простягнула його Ніні, яка опустила туди сережки. Потім Віка розповіла їй про простий ритуал очищення, і Ніна пообіцяла виконати все.
Дві години Віка проводила обряд повернення магії. Ліля, не витримавши потоку енергій, забилася в спальні під ліжко і лише іноді тихо завивала та гарчала, наче лаяла недбалу господиню.
Нарешті магія втратила свою силу. Віка вирішила не шуткувати з долею і, розламавши сережки на дрібні шматочки, викинула їх остаточно.
Того дня Тоня не вийшла на роботу. Пізніше Віка дізналася, що вона взяла тривалий лікарняний. А через майже місяць дізналася, що Тоня раптово помер.а від стрімко розвинутої саркоми горла…
Віка помітила, що ця новина не тільки не порадувала її, а навпаки, викликала роздратування. Вона розмірковувала, чи варто було взагалі проводити повернення. Але! Якби вона не зупинила Тоню, хто знає, проти кого та ще наважилася б застосувати чорну магію.
Того вечора вона прийшла додому, занурена в роздуми. Ліля, ліниво потягуючись, вийшла назустріч господині. Віка підхопила кішку на руки і, дивлячись у її спокійні зелені очі, промовила: «Ну що, Ліля! Ти попередила мене про страшну небезпеку. Відтепер я буду називати тебе Духоборцем! Ти не проти?»
Ліля кивнула, заплющивши очі.
А Ніну Віка побачила лише через місяць. І здивувалася. Як завжди, відкрита зона декольте, від пухлини не залишилося й сліду. І вигляд у неї був… тверезий! Чисте волосся та випрасувана сорочка.
Вона першою привіталася з дівчиною і пройшла повз, щасливо посміхаючись, залишаючи за собою шлейф дешевих парфумів. Замість пер.гару.
«Схоже, вона схаменулася й знайшла роботу! — подумала Віка. — А значить, все було не даремно, і я вчинила правильно!»
