Раніше я і сама розуміла, що заводити дітей з великою різницею у віці – ідея не з найкращих, але ми з чоловіком були молодшими і в нас ще жевріла надія про світле майбутнє. Та й можливостей було набагато більше, якщо чесно. Першим з’явився син. Ми за ним бігали, намагалися бути найкращими батьками.
Первісток, надія. Тому й віддали його до найкращої школи міста, а потім і до вишу. Ну туди він уже сам вступив, на бюджет, але тим не менше. Другою з’явилася дочка. Так вийшло, що між сином і дочкою було дев’ять років різниці. Ситуація була така, та й чому б і ні?
Двоє дітей – це не так уже й багато. Чоловік сказав, потягнемо. Крім того, ми були вже старші, досвідченіші. У нас багато молодих друзів, які допомогли з коляскою, речами. Тепер ми вже не тряслися над немовлям через кожне чхання, але й за рамки не виходили: не розумію безвідповідальних батьків.
Навіщо народжувати, якщо в кишені немає грошей, а на горизонті жодних перспектив? Загалом, син ще в школі знайшов своє кохання. Ми з батьком якось спершу не звертали на це жодної уваги. Ну, подумаєш, шкільний роман. Це життя, це нормально.
Але з часом стало очевидно, що ця історія досить-таки серйозна. Ну добре, нехай. Але в дев’ятнадцятирічному віці син одного разу прийшов до нас і чесно в усьому зізнався. Жити з нами він більше не може, всі думки про неї, і це взаємно. Тож потрібно одружитися.
І це не якась там закоханість, а справжні дорослі почуття. І знаєте що? Йому просто пощастило з віком! От чесне слово. Річ у тім, що на той час у нас із чоловіком було більше можливостей і до того ж було старе авто. Ми зібрали потрібну суму, продали авто і нашкребли молодим на квартирку.
Син пообіцяв, що на його навчанні це ніяк не позначиться. Та й весілля оплачувала сторона нареченої. По суті, відправили старшу дитину в доросле життя. Через півтора року в них народився син, і ми з батьком стали дідусем і бабусею. Син дотримав слова, вивчився і став фахівцем у своїй сфері.
Зірок з неба він усе ще не хапає, але ремонт у квартирі вони зробили, онука няньчать без нашої допомоги. Живуть душа в душу. Хіба не вартувало воно того? Я вважаю, це було правильне рішення, відпустити сина. І чоловік зі мною повністю згоден. І все б було чудово, якби не одне але.
Час минав, і наші сімейні справи не те щоб погіршувалися, але і явного прогресу теж не було. Донька теж росла, але з навчанням у неї справи йшли гірше, ніж у сина. Ми намагалися якось виправити цю справу: наймали репетиторів, купували якісь особливі підручники.
Але в інститут вона вступила на контракт. Чим, якщо чесно, досить сильно зменшила сімейний бюджет. Але хіба це важливо? Жити треба для того, щоб діти вибилися в люди, вірно? Тепер до головного. Зараз їй теж 19 років, як було синові, коли він оголосив про своє бажання одружитися.
І в доньки виникла та сама ситуація, що й у сина. Кохання, сил просто немає. Донька хоче виходити заміж, але ресурсів на такий самий подарунок у нас із батьком, на жаль, немає. І це досить велика проблема. Тому що в неї порівняно з сином трохи драматичніший характер.
Тож атмосфера в нас поки що доволі напружена. Де ж наша тиша і спокій? Час від часу донька не ночує вдома. Живе зі своїм хлопцем і його батьками, а ми абсолютно нічого не знаємо про їхню сім’ю. З ним теж бачилися всього кілька разів. Начебто на вигляд хлопець нормальний, але на контакт не йде.
Так, привітався і не більше того. Натомість донька тепер розіграла карту жертви і в усьому намагається нам дорікнути. І ви, напевно, знаєте, що в сучасної молоді це чудово виходить. Навчання вона теж закинула. Ні, на пари ходить, але з оцінками проблема.
Навіть не знаю, чи виганяють у наш час тих, хто вчиться на платному? Там же, по-моєму, їх на руках носити повинні? Але це ж теж не розмова. Навіщо такі “знання” потрібні, якщо диплом дадуть тільки для галочки? Якщо я за характером спокійніша, то чоловік іноді стає на диби.
Свариться з нею, кричить, але цим справі не допоможеш. А донька, своєю чергою, дзвонить братові й вимагає від нього вирішити житлове питання так: продати подаровану нами квартиру, а гроші поділити. Якщо вже їй із “майбутнім чоловіком” доведеться винаймати житло, то і він нехай так живе.
І їй байдуже, що в нього вже сім’я і дитина. На її думку, все це дуже несправедливо. Син, звісно, ігнорує її вимоги, і правильно робить. Він же не винен, що народився раніше і, відповідно, раніше завів сім’ю, але в мене на душі дуже важко.
Якщо я наважилася заводити двох дітей, то й гроші потрібно було відкладати на дві квартири, але життя такої можливості не дало. Уже сто разів пообіцяла доньці, що наша з батьком квартира дістанеться тільки їй, без питань, але вона нічого й слухати не хоче. Тільки влаштовує істерики.
Плакали наші тиша й спокій. Як нам виплутатися з цієї ситуації, я не знаю. Зізнатися, вся надія на те, що роман моєї доньки закінчиться сам собою і ніякого весілля не буде. Але чи нормально бажати такого доньці? Напевно, ні. Так я дізналася, що для власної доньки я, мабуть, погана мати.
