У мене зараз склалася у стосунках з чоловіком наступна ситуація: йому 45 і він був двічі одружений, мені 35, розлучена, рік ми зустрічалися, рік прожили разом.
На самому початку сімейного життя він хотів одружитися заради спільних дітей, але через півроку його почало клинити – не хочу, мовляв, сім’ю та дітей. Я, звичайно, терпіла, шукала підходи, але все марно.
Він міг не приходити додому кілька діб, ображати, говорити, що я з ним, бо м мені нема чим зайнятися. Якось мій терпець урвався і вказала йому на двері, бо живемо ми в мене.
Не довго думаючи, він пішов. Перші тижні мені було дуже важко, плюс до всього ми і працюємо разом, постійно бачимося і все на очах у спільних знайомих, але час, як відомо, лікує.
Через місяць він почав проситися назад, говорив, що дуже шкодує про все сказане мені. Не погоджувалася, бо була дуже на нього ображена, але він не відступався.
Подруга порадила поставити, скажімо так, умову: хочеш серйозних стосунків – бери на себе відповідальність, створюй офіційну родину. Я так і зробила. Він шокований, бо раніше в мені подібної жорсткості та впевненості в собі не було.
Я швидше благала його, ніж була рішучою у своїх діях. Далі він почав поступово повертатися до мого дому, перевозив поступово речі. І якщо раніше домашній побут був цілком мені, то тепер я внесла корективи.
Хочеш жити зі мною – допомагай, а не лежи на дивані перед телевізором. Дуже старався, допомагав, але через півтора місяці його вкотре переклинило, мовляв, утомився він і нічого йому вже не треба.
Я вже й сама не рада, що погодилася надати йому ще один шанс. Дуже втомилася від цієї невизначеності. Немає в нього стрижня всередині якогось, він не відповідає за свої слова.
Говорить тільки те, що йому вигідно в даний момент, але навіть зробити мені пропозицію не наважується. Не знаю, чи є нормальні чоловіки, але мені чомусь такі не трапляються.
