– Мої батьки живуть у селі, треба до них з’їздити, познайомити їх з тобою. Адже я не просто так, я хочу одружитися з тобою. Ти поїдеш зі мною? Тобто за мене? Я щось зовсім заплутався ,— Антон обійняв і поцілував Лілію, а вона мило посміхнулася й провела своєю ніжною рукою по його волоссю.
Так робила тільки мама, та й то колись дуже давно. Тепер він віддалився від мами й тата, таке вже життя…
Від дотику Лілії Антон остаточно зніяковів, але намагався цього не показувати.
Він досі не міг повірити, що така дивовижна дівчина звернула на нього увагу.
У Лілі йому подобалося все!
І те, що вона міська, але водночас не така, як усі, не сучасна. І те, що Лілія іноді буває зовсім тихою, домашньою, але раптом у її очах з’являються жваві іскорки. І тоді він просто не знає, чого від неї чекати, вона велика вигадниця.
Сам Антон досі трохи соромиться того, що приїхав із села. Звичайно, він собі в цьому не зізнавався, але перед дівчатами він губився і починав поводитися нерозумно.
Намагався жартувати, здаватися впевненим і досвідченим, але в нього це погано виходило.
І Антону здавалося, що над ним сміються.
А ось з Лілею Антон почувався зовсім інакше!
З нею він був і її захисником, і люблячим чоловіком, і навіть мріяти про все вголос разом з нею він не соромився. Бо відчував — вперше в житті відчував — що кохає сам, і його теж кохають. Його, простого хлопця з села, кохає така чудова дівчина з чарівним ім’ям Лілія.
Вони познайомилися випадково: Антон зайшов у магазин одягу, щоб купити теплу куртку. Довго дивився, вибирав, нічого не підійшло, а те, що сподобалося, було дороге.
І він уже зовсім зібрався йти, не зробивши покупки.
Але раптом до Антона підійшла продавчиня з відділу й запропонувала:
— Вам допомогти? Це нова колекція, але у нас є залишки старої, хочете, покажу? — і дівчина дістала з дальнього вішака дві куртки та запропонувала їх приміряти.
Антону одна дуже сподобалася, та й цінник був нижчим, тож він її з радістю купив.
А дівчина вже допомагала іншим покупцям, доброзичливо розмовляючи з усіма.
Антон задивився на неї, навіть зачарувався, і прочитав на її бирці на кишені, що її звати Лілія.
Ну й диво, яке гарне ім’я! У його матері в селі поруч із будинком ростуть і жоржини, і півонії, але лілії — її найулюбленіші квіти.
Антон почекав, поки Ліля була зайнята з іншими покупцями. А потім знову підійшов і запропонував їй прогулятися після роботи — куди ж поділася його сором’язливість.
І незабаром Антон уже просто не уявляв собі життя без Лілії, і йому здавалося, що заради неї він зможе згорнути гори.
А Лілечка дивилася на нього знизу вгору, така беззахисна й мила. Нарешті він знайшов її, свою єдину.
Мати, звісно, його не зрозуміє й не підтримає. Скаже, напевно: «Де ти тільки знайшов цю художницю, хіба нормальних дівчат немає?»
Хоча, звичайно, можна не казати матері, що Ліля закінчила художню школу, а працює продавчинею, бо картинами не заробиш.
Антон трохи соромився своїх батьків, хоча й любив їх. Раз на тиждень їздив до них у село на вихідні. Але відколи познайомився з Лілею, став рідше до них навідуватися. Мати, напевно, все відчуває, хоча вони вже старі, їм до нього діла немає.
Молодша сестра Антона Любка скаржиться, що як тільки закінчить школу, одразу від них поїде. Набридли своїми старомодними порадами, їм, крім їхнього села, вже й нічого не потрібно.
Антон і сам пам’ятає, як мати ходила з величезним животом, коли виношувала Любку. А йому було соромно, що вона вже стара, куди їй приводити на світ дитину!
У душі Антон сподівався, що, може, Ліля погодиться просто розписатися і не знайомитися з його ріднею? Зараз багато хто так робить, та й весілля не влаштовують.
Але Лілія не відкинула ідею поїхати до його рідних, а навпаки — навіть зраділа. Хоча Антон одразу їй сказав:
— Мої родичі не такі, як твої. Вони неосвічені, старі й своїми порадами кого завгодно замучать! Тож не звертай на них особливої уваги.
— Ти що, не любиш своїх батьків? Це дивно, — здивувалася Ліля й подивилася на нього якимось чужим поглядом.
Антон спробував викрутитися, але поки вони їхали в електричці, Лілія розпитувала Антона про батьків:
— А вони що, дуже старі? Чому ти їх весь час називаєш старими?
– Старі? Ну ні, не дуже, хоча, напевно, старі: мама часто говорить про пенсію, та й тато часто сумує за молодістю та старими друзями. А чому ти питаєш?
— Ну, ми ж їдемо до них у гості, я й хотіла з ними познайомитися, це ж твої батьки, — посміхнулася Ліля.— А ким вони працюють?
— Нуууу, батько — механізатор, він навіть навчався, а потім одружився з мамою, ну і… став працювати механізатором у селі.
– А мама?
– А мама — вихователька в дитячому садку.
– Як чудово, напевно, вона дуже добра й мила, раз дітей любить, — посміхнулася Ліля.
Від станції до селища було рукою подати. Вони йшли через поле, тримаючись за руки, і Антон уже бачив дах свого будинку…
– Антон приїхав! — радісно вигукнула Любка й кинулася братові на шию.
Любці чотирнадцять, вона височенна, а поводиться, як дитина. Радіє, бо Антон завжди привозить щось смачненьке й дрібнички, про які просить Люба.
Батьки стояли на садовій доріжці, як завжди в якомусь поношеному одязі — вони ж у городі пораються. І дивилися на Антона та Лілю з великим зацікавленням.
Мама й так повна, а в старих штанях, халаті та хустці виглядала як бабуся! Ну й батько не кращий, теж не зрозуміло, у що він одягнений.
Антон поглянув на Лілю, але вона привітно посміхалася.
— Вітаю, Маріє Єгорівно та Вікторе Іллічу, мене звати Ліля!
Марія Єгорівна зняла з голови хустку й поправила волосся.
— Антоне, чому ти не попередив? Ми б хоч підготувалися!
— Мамо, та все просто, не хотіли турбувати, та й Ліля так хотіла, без зайвих клопотів, — сказав Антон, а сам подумав, що це нічого б не змінило.
Ну, мама б одягла інший халат, новіший, і все.
— Борщ будете? — раптом запропонувала мама, мабуть, розгубившись. Любка за її спиною скривилася, вдаючи, ніби їй тут усе набридло, а борщ — найбільше.
— Звичайно, будемо їсти борщ! — весело сказала Ліля й пішла за мамою дивитися на її квіти та город…
Наступного вечора Антон і Ліля їхали назад.
На вихідні була запланована поїздка з батьками Лілі знову сюди, у село.
Ліля з мамою вирішили обговорити їхнє весілля на природі, разом з ними, ну і познайомитися. Святкувати теж вирішили в селі, і Антон, як не дивно, був цьому радий.
Навіть дістав свій баян, якого теж соромився, адже він уже давно став міським. На заводі працює.
Але Ліля була просто в захваті від того, що він вміє грати на баяні, і Антон раптом подумав, ніби він повернувся до самого себе.
Взагалі Антон здивувався, як добре Ліля спілкувалася з мамою, та й батькові вона сподобалася.
І, незважаючи на те, що Ліля малювала в саду мамині квіти, ніхто її, навіть за очі, не назвав ледащою, уявіть собі.
Навпаки, коли вони від’їжджали, батько поглядом вказав Антону на Лілю й підняв великий палець, мовляв, йому дуже сподобалася його наречена.
А з мамою вони довго про щось шепотілися, мати була задоволена, аж очі засяяли.
Через два тижні вони приїхали в село вже з батьками Лілії.
Лілія з пакетами першою забігла в дім, поки Антон показував майбутнім тестю й тещі сад та альтанку, яку батько зробив своїми руками.
А через десять хвилин із будинку вийшла Ліля, а з нею…
Антон спочатку не зрозумів, хто це?
Батько в джинсах і сорочці, мама в сукні, та й зачіска не така, як завжди, і помада. Ну й Ліля!
А її батьки пішли назустріч, і раптом Борис Петрович, батько Лілі, вигукнув з подивом і запитанням:
— Вітя? Вітька, це ти?
Батько Антона напружився, почав придивлятися.
Антон і досі здивовано дивився, як чудово виглядають батько й мати в новому одязі, який Ліля їм привезла.
Але Віктор Ілліч раптом бадьоро підійшов до Бориса Петровича й плеснув його по плечу:
— Борька? Борька, друже, ось так зустріч, я тебе відразу й не впізнав, ну й диво, а наші діти! Буває ж таке…
Через годину всі сиділи за столом. Виявилося, що батьки Антона та Лілі разом навчалися в залізничному технікумі, і вони раз у раз вигукували:
— А пам’ятаєш?
А Ніна Михайлівна з Марією Єгорівною вже обговорили, як чудово жити в селі й як класно, що весілля їхніх дітей відбуватиметься на свіжому повітрі.
І перейшли до обговорення того, як чудово, що, можливо, у них скоро з’являться онуки.
— Ліля, я благословляю той день, коли зайшов у той магазин за теплою курткою й зустрів тебе! — прошепотів своїй нареченій Антон.
— Клянуся тобі, що буду з тобою й у горі, й у радості, і ніщо нас не розлучить… Тебе мені Бог послав, я тебе відразу впізнав!
Лілія навіть захотіла сказати Антону:
— Знаєш, напевно, це Бог мене почув, чесно кажучи. Адже до тебе я ні з ким не зустрічалася. І вирішила попросити, щоб Бог послав мені коханого. Такого, щоб він був тільки для мене.
Не якогось особливо багатого чи ще якогось, а просто щоб він був для мене, і все. І ти прийшов, я одразу тебе впізнала.
Лілія хотіла це сказати, але потім передумала.
Нехай це залишиться її таємницею, тим більше, що бабуся Лілі в дитинстві завжди казала, коли та розбивала коліно, що, мовляв, до весілля заживе.
А на запитання онуки:
— Бабусю, а коли у мене буде весілля?
Бабуся відповідала:
— А це вже тоді, коли Господь дасть тобі чоловіка. Попроси, він обов’язково почує тебе і надішле того, хто призначений саме для тебе, ти його одразу впізнаєш!
P. S. Весілля в селі пройшло чудово. Навіть Любка співала під акомпанемент брата на баяні й сказала, що, мабуть, не поїде з села.
А Антон дивився на своїх батьків і дивувався. Як він міг думати, що вони старі? Та вони ж у нього ще молоді!
Щастя заразне, це точно! Ось тепер точно все буде добре.
