Іван економив не тільки на туалетному папері та милі, але й через свою жадібність не хотів розлучатися з нелюбою дружиною.
Валерія мила посуд на кухні, коли туди зайшов Іван. Перед цим він вимкнув світло на кухні.
— Ще цілком світло. І можна не витрачати електрику, — похмуро пробурмотів він.
— Я хотіла поставити прання, — сказала Валерія.
— Поставиш вночі, — сухо відповів Іван. — Коли електрика дешевша. І не треба робити такий сильний струмінь, коли воду вмикаєш. Ти дуже багато витрачаєш, Валеріє. Дуже багато. Так не можна. Невже ти не розумієш, що таким чином ти даремно витрачаєш наші гроші?
Іван зменшив напір води. Валерія з тугою подивилася на чоловіка. Вона взагалі вимкнула воду, витерла руки й сіла за стіл.
— Іване, ти коли-небудь дивився на себе з боку? — запитала вона.
— Я щодня тільки й роблю, що дивлюся на себе з боку, — злобно відповів Іван.
— Як на чоловіка й батька.
— Чоловік, як чоловік, — відповів Іван. — Батько, як батько. Нормальний, загалом. Звичайний. Не кращий і не гірший. Як усі. Чого ти пристала?
— Хочеш сказати, що всі чоловіки й усі батьки такі, як ти? — запитала Валерія.
— Чого ти хочеш домогтися? — промовив Іван. — Посваритися хочеш?
Валерія розуміла, що назад дороги немає, і цю розмову слід продовжувати. Продовжувати доти, доки до нього, нарешті, не дійде, що жити з ним — це мука.
— А знаєш, Іване, чому ти досі не пішов від мене? — запитала Валерія.
— А чому я повинен піти від тебе? — відповів питанням на питання Іван і криво посміхнувся.
— Ну хоча б тому, що ти мене не любиш, — відповіла Валерія. — І наших дітей ти теж не любиш.
Іван хотів одразу ж щось відповісти, але Валерія продовжувала.
— І не треба говорити, що це не так. Ти взагалі нікого не любиш. І сперечатися про це ми не будемо, щоб даремно не витрачати час. Я тобі зараз хотіла сказати про інше. Про те, чому ти досі не покинув мене й дітей.
-,Чому ж?
— Через свою скупість, — відповіла Валерія. — Через свою надмірну жадібність. Тому що ти, Іване, настільки жадібний, що розставання зі мною — це для тебе не що інше, як величезна фінансова втрата.
Скільки ми вже разом? П’ятнадцять років? І на що ж пішли всі ці роки? Чого ми з тобою досягли за ці роки? Ну, якщо не брати до уваги те, що ми стали чоловіком і дружиною, і у нас народилися діти. Які наші досягнення за ці п’ятнадцять років?
За весь час, що ми разом, Іване, ми жодного разу не їздили відпочивати на море. Жодного разу. Я не кажу про закордонні подорожі. Але ми навіть у себе в країні нікуди не їздили.
Відпустку ми завжди проводимо в місті. Ми навіть за грибами за місто не їздимо. А чому? Тому що це дорого.
– Ми відкладаємо гроші!
— Ми? — здивувалася Валерія. — Може, це ти накопичуєш?
— Я ж для вас стараюся, — відповів Іван.
— Для кого, для нас? — серйозно запитала Валерія. — Невже для мене й дітей? П’ятнадцять років ти старанно щомісяця береш свої й мої гроші й відкладаєш на рахунок для мене й дітей?
— А то для кого ж іще, — відповів Іван. — Та завдяки мені, знаєш, скільки грошей у нас на рахунку вже є?
— У нас? — знову здивувалася Валерія. — Може, це у тебе на рахунку щось є, але не у мене. Втім… Може, я чогось не розумію…
Гаразд… Давай перевіримо. Дай мені, будь ласка, грошей, я куплю собі та дітям новий одяг. Бо я вже п’ятнадцять років ношу те, у чому вийшла за тебе заміж, і те, що мені віддає після себе дружина твого старшого брата. І те саме роблять наші діти.
Вони носять все, що залишилося після їхніх старших двоюрідних братів. А головне! Я, нарешті, орендую окрему квартиру. Бо я втомилася жити в квартирі твоєї мами.
— Мама виділила нам дві кімнати, — сказав Іван. — І тобі не варто на неї скаржитися. А що стосується одягу для дітей… Навіщо витрачатися на таку дурницю?
Адже діти мого старшого брата вже виросли, і їхній старий одяг цілком підходить для наших дітей.
— А я? — запитала Валерія. — Мені чий старий одяг підходить? Дружини твого старшого брата?
– Ти не про те думаєш!
— А про що мені думати? — запитала Валерія.
— Про сенс життя, — відповів Іван. — Про те, що, крім одягу та іншого жіночого барахла, є багато інших речей… Вищих! Таких, що мають набагато більшу цінність.
— Ти зараз про що? — не зрозуміла Валерія.
— Я про духовний розвиток людини, — відповів Іван. — Про те, що справді варте уваги. Я про те, що у своїй свідомості ти повинна піднятися вище за всю цю метушню навколо одягу, квартири та іншого.
— Зрозуміло, — сказала Валерія. — Тому ти всі гроші тримаєш на своєму рахунку і нам нічого не даєш. Заради нашого щасливого майбутнього. Щоб ми духовно зростали. Я правильно розумію?
— Тому що вам нічого довірити не можна, — викрикнув Іван. — Тому що ви відразу все витратите. А на що ми будемо жити, якщо щось трапиться? Ти про це подумала?
— На що ми будемо жити, якщо щось трапиться? — запитала Валерія. — Ти добре сказав, Іване. Дуже добре! Тільки скажи, будь ласка, а коли саме ми почнемо… жити? Га? Та невже ти не бачиш, що ми вже зараз живемо так, ніби це твоє «якщо щось трапиться» вже настало!
Іван мовчав, злобно дивився на дружину.
— Ти економиш навіть на милі, туалетному папері та серветках, — продовжувала Валерія. — Ти з заводу приносиш мило та крем для рук, які вам там видають.
— Все починається з дрібниць. А витрачатися на дороге мило, креми, серветки чи туалетний папір — це просто смішно.
— Ну хоча б приблизний термін визнач, скільки ще треба терпіти, — сказала Валерія. — Десять років? П’ятнадцять? Двадцять? Скільки ти ще маєш намір збирати, щоб ми нарешті змогли дозволити собі жити по-людськи?
З гарним туалетним папером. Зараз мені тридцять п’ять, і, судячи з усього, час ще не настав? Я правильно розумію?
Іван мовчав.
— Спробую вгадати, — продовжувала Валерія. — Сорок років? Ми вже зможемо почати жити, коли мені виповниться сорок?
– Ну що ти таке говориш?
— Розумію, — промовила Валерія. — Я наговорила дурниць. Не подумала. Хто ж у сорок років починає жити. Дитячий вік. Не час. Вибач. А п’ятдесят? У п’ятдесят років можна почати жити? Га?
Іван мовчав.
— Теж рано, — з розумінням сказала Валерія. — І справді. Ну, що це за вік? П’ятдесят! А раптом щось трапиться, і ми всі підемо по світу з простягнутою рукою, якщо раніше часу витратимося на хороший туалетний папір! Ти маєш рацію. У п’ятдесят рано.
А в шістдесят? Може, у шістдесят все-таки почнемо? Скільки у нас тоді на рахунку буде? Багато! І ось тоді-то ми й почнемо жити з тобою по-справжньому. Можна, я тоді куплю і собі, і дітям новий одяг?
Іван мовчав.
— Послухай, Іване, — у голосі Валерії чулася тривога. — Знаєш, про що я зараз подумала? А раптом ми з тобою не доживемо до шістдесяти? А що, таке цілком може статися. Через твою скупість ми харчуємося не правильно й постійно переїдаємо.
А знаєш, чому ми переїдаємо? Тому що їмо всяку дешеву гидоту, яку не можна їсти у великих кількостях. Ти ніколи не замислювався, що це шкідливо для здоров’я?
Але не це головне, Іване. У нас з тобою постійно поганий настрій. Ти цього не помічав? А з поганим настроєм довго не проживеш.
— Якщо ми поїдемо від мами й будемо добре харчуватися, то не зможемо заощаджувати гроші, — сказав Іван.
— Не зможемо, — погодилася з чоловіком Валерія. — Саме через це я й йду від тебе. Бо я втомилася збирати гроші. Я більше не хочу їх збирати. Тобі це подобається, а мені — ні.
— Як же ти будеш жити? — злякався Іван.
— Та вже якось проживу, — відповіла Валерія. — У всякому разі не гірше, ніж зараз. Орендую квартиру для себе й дітей. І житиму. Моя зарплата — не менша за твою. На оренду квартири — мені вистачить. Ще й на одяг, і на їжу залишиться.
А найголовніше, мені не доведеться постійно вислуховувати твої лекції про економію електроенергії, газу та води. Я користуватимуся пральною машиною вдень, а не вночі. І не буду особливо перейматися, якщо раптом забуду вимкнути світло в туалеті чи на кухні.
І туалетний папір я купуватиму найкращий. І на моєму столі завжди будуть паперові серветки. А в магазинах я купуватиму все, що захочу, не чекаючи на знижки.
— Ти ж не зможеш нічого відкладати! — з жахом вигукнув Іван.
— Чому ні? — відповіла Валерія. — Звісно, зможу. Твої аліменти на двох дітей я й відкладатиму. Хоча… ти правий. Я, звичайно, нічого не відкладатиму. Але не тому, що не можу. А тому, що не хочу.
Я витрачатиму всі гроші. Включно з твоїми аліментами. До останньої копійки. Я житиму від зарплати до зарплати. А на вихідні я привозитиму вам з мамою дітей.
Уявляєш, яка це для мене економія. У цей час я ходитиму в театри, у ресторани, на виставки. А влітку я їздитиму на море. Я ще не вирішила, куди саме поїду. Але я обов’язково вирішу. Ось тільки звільнюся від тебе — і вирішу.
У Івана потемніло в очах. Йому стало дуже страшно. Не за дружину. І не за дітей. Ні. Йому стало страшно за себе. Він швидко прорахував у голові, скільки у нього залишиться після виплат аліментів і витрат на дітей, яких привозитимуть на вихідні.
Але найбільше його засмутили передбачувані витрати Валерії на поїздки до моря. На думку Івана, це не просто гроші, викинуті на вітер, а це його гроші.
— Я не сказала головного, — продовжувала Валерія. — Той рахунок, на якому у тебе зберігаються гроші, ми поділимо.
– Як?
— Порівну, — відповіла Валерія. — І їх я теж витрачу. Скільки там за п’ятнадцять років накопичилося? Думаю, там пристойна сума. І ці гроші я теж буду витрачати. Я не буду збирати на своє життя, Іване. Я буду жити вже зараз.
Іван мовчки ворушив губами, намагаючись вимовити хоч одне слово, але у нього нічого не виходило. Жах від почутого сковував волю Івана й не давав йому ані говорити, ані думати.
— А знаєш, яка в мене мрія, Іване, — промовила Валерія. — Я хочу, щоб, коли настане мій час піти назавжди, на моєму рахунку не було жодної копійки. Тоді я точно знатиму, що витратила в цьому житті на себе все, що в мене було.
Через два місяці Іван і Валерія розлучилися.
