Родинні історії

Чоловік дуже любить сина. А я дивлюся на малюка і розумію, що він все більше стає схожим на Петра. Такий же кароокий і чорнявий

Я одружена сім років. З перших днів нашого шлюбу ми з чоловіком мріяли про дитину, проте довгоочікувана вагітність не наставала. Після обстеження у клініці сказали, що проблем зі здоров’ям у нас немає, чекайте нібито.

Кілька років тяжкого очікування стали справжнім стресом для нас із чоловіком. Згодом ми вирішили, що можна жити і без дітей. Нам було добре вдвох, повне порозуміння, але у душі я продовжувала мріяти про дитину.

Тому коли з’явився Петро, ​​я вирішила не роздумуючи – будь що буде, і вперше дозволила собі зрадити чоловіка з надією на диво. І воно сталося.

Не з першого разу звичайно, але це зовсім не важливо. Незабаром я зрозуміла, що я при надії. За кілька місяців стосунки з Петром зійшли нанівець. Дізнавшись про моє цікаве становище, він самоусунувся, а я залишилася з чоловіком та животиком. Чоловік, дізнавшись, що я чекаю малюка, був на сьомому небі від щастя.

Нині Павлику три роки. Чоловік дуже любить сина. А я дивлюся на малюка і розумію, що він все більше стає схожим на Петра. Такий же кароокий і чорнявий.

Чоловік чистий слов’янин, блондин із блакитними очима, я руда і теж із блакитними. Наші друзі шушукаються за спиною, і поки чоловіка немає поруч, відпускають шпильки.

А мене мучить вина перед чоловіком. І як йому сказати, що це не його син? І чи говорити, адже це визнання може розбити його серце та нашу сім’ю. Адже й він сам зрештою здогадається.

Тільки не пишіть ой, не треба було спати з іншим, прибережіть моралі для іншої ситуації. Винуватою себе не вважаю. Так зрадила, зате народилося наше диво.

Вам також має сподобатись...